Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Вісімдесятисемирічному Григорію Вакулі нелегко згадувати Велику Вітчизняну війну.
Даються взнаки роки, підірване здоров’я, падає зір. Зробили в Києві операцію на одне око. Інколи, буває, краще ним бачить, а буває… Коли розпитувала про прожите минуле під час війни, намагався зі всіх сил згадати.
…Йому було шістнадцять, як заревіли над рідною Сумщиною ворожі бомбардувальники, скидаючи на майже дозрілі хліба свій смертоносний вантаж. Як боліли серце й душа, коли все навкруги палало, вирвами зіяла земля, згоряли малесенькими зірочками зернята колосків. «Не дай Бог, кому бачити, як марнувалася хліборобська праця», - згадує ветеран, мимоволі ховаючи мозолисті руки…
Два роки жителям рідного села Біловоди довелося прожити під німецькою окупацією. Два страшних роки. Коли селом прокотилася звістка, що забирають молодь до гітлерівської Німеччини на підневільні роботи, кожна хата ніби завмерла. Родину Вакул біда минула. Разом зі старенькими батьками та іншими такими ж односельцями обробляли землю, орали, сіяли. Врожай забирали нові господарі, дещицю, правда, залишали селянам.
Люди ніяк не могли дочекатися звільнення. З особливим нетерпінням прислухалися до залпів гармат хлопці. По кільканадцять разів вибігали на окраїну села, вдивляючись у задимлений горизонт. Німецько-фашистські зайди, в чім були, тікали, залишаючи зброю, речі. На них ніхто вже не звертав уваги. Нарешті восени Біловоди звільнили. Багатьох юнаків призвали на фронт. Серед них і Григорія Вакулу, а вслід за ним і брата Дмитра. Григорій потрапив на ІІ Білоруський фронт, в авіаційні війська.
У Ромнах майже місяць навчали новобранців, як обслуговувати бойові літаки, заправляти пальним, боєкомплектами й ін. Освоїв спеціальність зброяра. У досвідчених військовиків навчився до автоматизму виконувати свій обов’язок. Звичайно, нелегко було. Але хотілося найшвидше вигнати ворога з рідної землі. Згодом частину перекинули під Борисов, що в Білорусі. Неподалік ліска розкинувся аеродром, де стояла радянська авіація. Всього набачився. І як льотчики ледве дотягували до свого аеродрому пошматовані в боях з ворогом крилаті машини, і як самотужки смертельно замучені, подеколи поранені, доповзали до рідної території. Обслуговуючий персонал дивувався і водночас радів, що поверталися живими.
Пригадав ветеран, що по потребі впродовж доби заправляв смертоносним вантажем по 2-3 бойові машини, які вирушали на завдання. Разом з ним клопоталися й заправник пальним, і навідник і своєрідний перевіряючий: зазвичай команда з 6-7 чоловік виряджала штурмовики, бомбардувальники в нелегку дорогу.
Одного разу аеродром запримітили й ворожі літаки. Коршунами налетіли, почали бомбити. Світа, як кажуть, білого не було видно. Осколок чужинської бомби втрапив Григорію в праве надбрів’я. Око миттю запливло кров’ю…
- Хіба все згадаєш, - ніби вибачався Григорій Іванович, замовкаючи на декілька хвилин, а потім знову пливла розмова-спогад. Наближали Перемогу люди різних національностей, особливою сміливістю й рішучістю відзначалися солдати з Росії, Вірменії…
Погнали фашистів з Білорусі, аеродром перекочував у Польщу. Стояли неподалік міст Тельзіт, Познань, а згодом на карті з’явилися німецькі Шпротава, Дрезден. Все впевненіше й швидше діяли команди, начиняючи літаки бомбами, снарядами, патронами… Бойові ланки стрілами здіймалися над аеродромом, відлітаючи на завдання.
Весною 1945-го у повітрі вже дихала перемога. Особливу симпатію викликали аси, зокрема й капітан Івановський, який кермував штурмовим літаком. Разом зі своїм напарником зарекомендували себе не лише безстрашними, а й невловимими.
Григорій Вакула зустрів перемогу під Берліном. Та обстановка вимагала продовжити службу до 1948-го. Стягували з полів боїв танки, гармати й ін. Згодом військову техніку ремонтували. У 1946-му Вакулу за хорошу службу відправили у відпустку додому. Невимовно зраділи батьки, рідні. А коли їхав назад, ненароком запізнився на свій поїзд, але, привчений до дисципліни, відповідальності, добрався-таки до частини іншими поїздами, причому в призначений строк. Вже тоді обдумував, чим займеться в мирний час. Знав, що не розлучиться з технікою. Відтак закінчив Роменський технікум механізації сільського господарства, отримав направлення в Сарненське ПТУ № 2 (нині ВПУ-22). Вів спецдисципліни. Згодом керував цехом з виготовлення вагончиків у РМЗ «Укводремтресту». Разом з дружиною виростили двох синів. Юрій закінчив Московський інженерно-будівельний інститут, аспірантуру. Працює в Дармштадті, що в Німеччині. Звела ж доля! Батько воював там, а син викладає. Олег залишився в Києва після навчання в одному із столичних вищих навчальних закладів. Григорій Іванович разом з дружиною Надією Петрівною живуть удвох, з нетерпінням чекають у гості синів з родинами. Військовику Вакулі присвоїли військове звання полковника. Безумовно, зрадів цьому колишній рядовий відомої всьому світові армії-визволительки. Радіємо і ми, водночас горді тим, що такі, як Григорій Вакула, відстояли нам мирний день.
Раїса БРИЧКОВА.