Опубліковано СН
Фото автора.
Пройти з байдужістю повз домівку Ганни МУЗИКИ просто неможливо.
Завжди з посмішкою розпитає, як справи, що нового? З нею цікаво постояти потеревенити про життя-буття. А спілкуючись, подумки пишаєшся такими людьми, як бабуся Ганна. Адже пройшовши нелегку стежину голоду, війни не жаліється на тяжку долю, а сподівається на краще й дякує Богові, що при здоров’ї у поважному вісімдесятирічному віці.
Росла Ганна Дмитрівна в багатодітній сім’ї, де виховувалось восьмеро дітей. З батьками жили на хуторі серед лісу, неподалік села Велике Вербче, з малку була привчена допомагати по господарству. Нелегке дитинство випало на її долю: з малих літ з братами й сестрами пасла худобу, отари овець, не лише своїх, а й людських, аби заробити хоч якусь копійчину. Підлітком товаришувала переважно з хлопчаками, тому вміла і верхи їздити, і запрягти коника у віз. Що вже казати, про те, хто перший на дерево вилізе. Не кожен міг позмагатися з нею в цьому захопленні, адже їй був під силу будь-який дуб.
Тяжкі повоєнні роки не оминули й домівку родини Музиків. Коли померла бабуся Ганни, дідусь одружився полячкою, яка настояла на тому, аби чоловік вигнав єдиного сина з жінкою й малолітніми дітками на вулицю. Найняли «солтусів», які приїхали й поділили майно. Свою хатину батько Дмитро лише починав зводити, тому ніде було дітися й жили в щойно збудованій клуні. Стояла сира, осіння пора. Аби хоч трішки обігріти малечу палили вогнище прямо посеред будівлі, де і їсти варили, і спали. На жаль, сестричка Ганни від холоду й поганих умов проживання там захворіла й померла.
- Найменшеньку Надійку забрав до себе в село дядько Карпо, - пригадує бабуся. - Там і ми жили, діти, першої пори, потім повернулися на хутір.
Та лихі випробовування не покидали родину. Коли збудували будинок, приїхала польська поліція оштрафувала, мовляв, між хатою й лісом має бути 10 метрів вільного місця й наказала негайно це зробити. Раніше каменю не було на фундамент і будівлі зводили на штандарах (великих полінах), тому змушені були робити злощасний десятиметровий відступ. На який потім ніхто уваги не акцентував.
Закінчила Ганна Музика лише два класи вечірньої школи.
- Брат вірш учить, - розповідає Ганна Дмитрівна, - а я за ним повторюю, ще й пряду, бо мати звеліла.
У ще зовсім юному віці відправили Ганну за хлібом у райцентр, до якого понад 35 кілометрів. Стояла неодноразово біля магазину в черзі, аби якомога більше купити, бо давали тільки по одній буханці. Коли в сітці налічувалось хлібин 7-10, лише тоді вирушала назад. Та подолавши чималий відрізок дороги, вдома із сумки діставала лямці, мало схожі на їстівну булку.
Усе життя Ганна Музика тяжко працювала. Упродовж 11 років удосвіта бігла в колгосп у село доїти корів. Яких до цього ще й пасла два роки.
- Важко було, - розповідає бабуся, - трудилася в ланці, і в Миколаїв на заробітки на жнива їздила. А коли брата Миколу забрали в армію, то на його прохання працювала в колгоспі їздовим, бо не хотів, чужому доручати пару коней, на яких трудився. Виконувала чоловічу роботу: возила корми худобі, солому, буває, як наложать хуру, що й не вилізти. Є що згадати. Не обходилось і без пригод. Одного разу повертаючись додому з колгоспу, присіла біля дерева перепочити, та й заснула. Прокидаюсь, а біля мене лежить гадюка, то так утікала, де й сили взялись. Трохи пробігши, не повірите, знайшла велику палку, повернулася й убила її. Життя в лісі загартовує. На той час було багато вовків. Женеш корови з паші, а вони, мов собаки, біжать ззаду. А ще, якось із меншою сестрою Мариною пасли чорнорябих та овець на «Переспі», трохи далеко від дому. Сидимо, перебираємо щавель, що нарвали, коли до нашої отари підкрадаються сіроманці. Корови відразу ж кинулись на них, вівці слідом. Я, залишивши Марину, погналася за ними, аби повернути худобу назад на пасовисько. На щастя, все обійшлося, а повернувшись, бачу, сидить моя Марина щавель перебирає, вона навіть не зрозуміла, що сталося.
Ще за воєнних часів, повз хутір, де проживала родина Музиків прямувала до Луцька Марфа Струтинська з партизанським загоном у складі з 73 чоловік. Попросили прихистку в хуторян на перепочинок.
- Пам’ятаю ту злощасну пору, ніби все було вчора, - з болем у очах пригадує Ганна Дмитрівна. – Батьки пішли в село на весілля. Чужинці ходили по двору. Струтинська була ж гостем польської панянки, яка нас не любила й поскаржилася, що син чоловіка ображає її. Коли дорослі прийшли додому, нікого не випускали з хати. Потім палили одяг, свиню, випотрошивши, забрали з собою. Батькові також наказали йти з ними. Додому він так і не повернувся, а згодом знайшли його мертве тіло. А дід, не зміг собі пробачити й зізнався, що це він винен у смерті єдиного сина. Через деякий час мама з братом зібралися до коваля, щоб той зварив воза. Дорогою побачили велику яму, підійшовши ближче, побачили в ній людину, це була вбита Марфа Струтинська. Згодом її останки забрали сини й перепоховали на Батьківщині.
Раніше дуже любили святкувати й ворожити на Андрія, 13 грудня. Пригадалося бабусі Ганні, як із подругою ходили в смт. Степань зерно молоти:
- Вареників треба ж було зварити, аби поворожити на хлопців, - з посмішкою розповідає Ганна Дмитрівна. – А де ж борошна взяти? Це в теперішню пору нема чого скаржитись, бо є що і з’їсти, і з чого приготувати. То ми на чужому полі вкрадемо снопа, ногами трохи потопчемо, аби пшениці трохи зібрати та й у Степань, куди понад 10 кілометрів, бо в селі млина ще не було. Приходимо, а мельник питає, де ж мливо? Я, піднявши полу кожуха, показую торбинку з кілограмами двома пшениці. Він як побачив, то попосміявся. Ось таке було у нас ворожіння.
Ганна Музика щаслива, бо має трьох онуків, які подарували їй уже й правнуків. І не скажеш, що зараз бабусі вісімдесят. Адже застала її за поранням домашнього статку, яке чимале: пара коней, дві корови, свині, домашня птиця, ще й вівці. Та допомагати є кому. Донька Валентина з чоловіком Петром звели новий ошатний будинок, де нині проживають і внук Михайло з дружиною. Тому сумувати не приходиться, старіти також, бо найбільшою втіхою зараз для бабусі є правнучка Христинка, яка своєю щирою, дитячою посмішкою наповнює серце любов’ю, тулиться до прабабусі, ніби хоче витерти з пам’яті рідної людини все те погане, що довелося їй пережити.
Наталія МАЛЕЙЧИК.