Опубліковано СН
Фото із сімейного архіву.
На порозі квартири Харитини КОВАЛЬЧУК зустріла її невістка Наталка, зі щирою посмішкою запросила в оселю, де почула дитячий щебет і зрозуміла, що в цій родині панують мир і злагода.
Харитина Григорівна назустріч не вийшла, а сиділа на ліжку в одній із кімнат. Відразу ж здогадалась, жінка слабує. І не помилилась. Чорний біль 1986-го залишив відбиток на її долі. Через хворобу ніг не може ходити, останнім часом усе тіло зводять судоми, не кажучи про руки, серце, а головне – душу, яка болить найбільше.
У Сарнах Харитина Григорівна мешкає вже 49 років. З них 34 віддала сумлінній праці на посаді кухаря в комбінаті громадського харчування, згодом «Школярі», має відзнаки, медалі, красувався її портрет і на Дошці пошани. Робота подобалась. З чоловіком Володимиром, який працював екскаваторником, виховали й поставили на ноги трьох синів. До злощасного періоду не раз переконувалась, що життя непередбачуване, але щоб настільки…
Коли керівництво повідомило Харитині Ковальчук про відрядження, нічого особливого в цьому не вбачала, адже не вперше. Куди й навіщо, відразу й не сказали. Отож зі спокійною душею зібралася, дала останні настанови чоловіку й поїхала. Із Сарн шлях проліг на Київ, де пересіли в інший автобус, що слідував у напрямку Вишгорода. Там «добровольці», а разом з Харитиною Григорівною були ще дві колеги - Тетяна Ващук і Надія Несвіт, знову поміняли автобус, який тримав напрямок на Чорнобиль. І вже на цій ділянці дороги дізнались про справжню участь - ліквідаторів. Страху додавали рижі дерева в лісі та солдати, які там працювали. Моторошно було від пустуючих населених пунктів і чомусь запам’ятали білизну, що висіла на шнурках біля осель, ніби ось-ось вийдуть і знімуть її. Та повертаючись додому, вона все ще висіла…
У Чорнобилі їх поселили в гуртожиток, видали маски та респіратори. Виходити з будівлі суворо забороняли. Мешкали за розкладом. Наприклад, якщо зміна кухарів розпочиналась о 1-ій годині ночі, в цю пору під гуртожитком їх чекав автобус, який відвозив на електростанцію, де в підвальному приміщенні була розташована їдальня. Харчувалось там 4 тисячі людей, в основному солдати. Бувало, працювали цілодобово.
- Після закінчення зміни обов’язково йшли в душ при їдальні, - розповіла Харитина Ковальчук. – Миючись, щосили терли тіло, ніби хотіли зняти з себе все, що за зміну начепилось. У гуртожиток віз «чистий» автобус. А вже там, не виходячи, чекали наступної зміни.
У такому режимі Харитина з колегами провела майже місяць. Термін перебування там визначався по-різному. Дивлячись, яку роботу виконуєш. З усього пережитого добре запам’ятала неприродний запах у повітрі, як пекло тіло, очі. А ще, як доглядали квочку з курчатками й котика, які дивом вижили тоді. Цікаво, що з ними було пізніше? День Перемоги того року теж випало святкувати в Чорнобилі. На його честь їх возили на екскурсію в Прип’ять, а також показали місця захоронення радіаційних відходів, пригостили святковим обідом.
Перше, що вразило, коли повернулись на Сарненщину, це знищені бланки відряджень. Ніби й не було тих страшних днів. Благо вціліла вишгородська відомість, за якою нараховували учасникам ліквідації зарплатню. Хоча й тут стикнулись з несправедливістю. Замість обіцяних сум отримали значно менше. Все ж завдяки цьому документу має статус «Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС ІІ категорії», згідно з яким є пільга: сплачує 50% нарахувань комунальних платежів. Уже набагато пізніше прийшли подяки за сумлінну працю в період ліквідації лиха в Чорнобилі. Бентежить жінку, що нині про них не згадують.
Харитині Ковальчук болить душа за сином Сашком, який, рятуючи незнайому людину, загинув, а було йому всього 38… За чоловіком, якого 14 років тому не змогли врятувати від страшної хвороби. Та й взагалі багато рідних і близьких, сусідів, друзів відійшли у вічність не за віком, а через невиліковні недуги або ж раптово. Хіба ж це не наслідки страшного лиха? Та й колег, які були з нею у відрядженні, скували страшні захворювання, а скількох уже немає…
Вдячна Богу мама й бабуся за подаровану радість бачити, як ростуть внученята, яких у неї десять, двох синів Леоніда та Романа. Роман із сім’єю мешкає разом з нею, щоб не лишалась мама на самоті. Його дружину, тобто невістку, в розмові називала «моя Наталочка, моя помічниця й розрадниця». Думаю, цими словами все сказано. А Леонід з родиною живуть окремо, але майже щодня навідують хвору матусю.
І хоч яке непередбачуване життя, та маємо долати його перешкоди. А поки в державі є такі віддані й добрі люди, як Харитина Ковальчук, ми їх перемагатимемо!
Вікторія КУЗЬМИЧ.