Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
У свої 93 Василь Петрович погано чує. Ночами не може спати, бо дуже болять ноги.
Та й на місці не сидить ніколи. Йде помаленьку до стіжка, насмикає сіна для корови, уже користь. Люди такого загартування, яке пройшов Василь Гудзяк, не відчувають спокою. Пропонували лягти в лікарню, щоб підлікуватись, - не хоче. Про батька розповіла дочка Валентина, яка живе з ним разом з донькою й зятем. Одно слово, хороша дружна родина, в якій всі підтримують один одного. Валентина Василівна бережно тримає в руках батьківський військовий квиток, а він уважно вдивляється мудрими очима в її обличчя, слідкуючи за губами, щоб не пропустити жодного слова.
Як усі хлопці його віку, Василь у далекому 37-ому служив в армії. У 39-ому його звільнили в запас, а наступного мобілізували. Після річного навчання в автошколі водіїв, у 41-ому, двадцятичотирирічного юнака відправили на фронт. Возив боєприпаси, отримав поранення, після чого змушений був перейти в 61 автобатальйон. Зараз читаємо про події Великої Вітчизняної війни, дивимось художні й документальні фільми, живемо разом з героями того часу, і дехто не може повірити, що це все відбувалося насправді. На думку приходять слова одного з поетів ближнього зарубіжжя: «Не ценим мы того, что мы имеем…». Адже це завдяки таким, як Василь Гудзяк, таке мирне небо над нами і так ясно світить сонце. І слава Богу, що не знає, що переживав хлопець за кермом вантажівки, їдучи в колоні разом з такими ж юнаками туди, де була найнеобхідніша допомога.
Відгриміла війна, яка для Василя Петровича тривала дев’ять років. У 47-ому демобілізувався. Але кермо не кинув. Родом Василь Гудзяк із Хмельниччини. А майбутня дружина працювала вчителем початкових класів Ясногірської середньої школи. На роботу сюди приїхала з Києва. Транспорту тоді їздило небагато, і до районного відділу освіти часто ходили пішки. Одного разу Василь, який возив ліс, підвіз Марію. Так і познайомились. Сам сирота, Василь Гудзяк прикипів до неї душею й серцем. Пережили всього: голод, холод - але вижили. Коли народилась донечка, переїхали в Клесів. До самої пенсії працював Василь Петрович у Клесівському кар’єроуправлінні. Його працівники не забувають ветерана, щороку навідуються. Неодмінно завітають і цьогоріч у перший день травня, щоб привітати з днем народження. Тридцять років на одному підприємстві працювала й Валентина Василівна, зять з донькою Людмилою трудяться на ТзОВ «Технобуд».
Родина старожила Василя Гудзяка не зраджує не лише свій вік, але й роботу. Довго добивались для старійшини роду пільг учасника бойових дій. Чули звідусіль відповідь: «Не положено». Лише коли зробили запит аж у Ленінградський архів, отримали наприкінці 2002 року ствердну відповідь.
Безкінечними темними ночами, коли біль у ногах не дає спати, перед очима Василя Гудзяка ще довго виринатимуть з пам’яті спогади про Москву, Рязань, Ряжевськ, Єлець і війну, з якої повернувся через дев’ять років.
Марія КУЗЬМИЧ.