Опубліковано СН
Завжди з острахом і болем пам’ятатиме людство про Велику Вітчизняну війну.
Та найбільш глибокий слід вона залишила в душах її учасників. У декого й донині вві сні, чи наяву лунають постріли й назавжди закарбувалися останні погляди бойових побратимів, полеглих за неньку-Батьківщину. Дивлячись в очі 87-річного Гната НІКІТЧУКА, жителя с. Тріскині, повні болю та страждань, ніби й сам переживаєш ті страшні роки війни, які забрали не одне молоде життя.
- У 19-річному віці 1943-ого потрапив у 44 гвардійську танкову бригаду, - пригадує ветеран. – Там узяли мене в мінери. На той час навіть не здогадувався, чим вони займаються. Та досить швидко оволодів азами військової справи й опинився на фронті. Коли форсували річку Одра, фашисти чинили шалений опір, ведучи смертоносний обстріл. Одна з ворожих куль вп’ялася в ногу. Лікувався в польському госпіталі. Звідти знову повернувся до місця дислокації частини, а старший лейтенант наказав піти в штаб, де за бойові заслуги, проявлені в бою, мав отримати орден Великої Вітчизняної війни І ступеня. Серед ночі підняли по тривозі, тож нагорода знайшла мене значно пізніше.
Нелегку бойову стежину подолав Гнат Нікітчук через Білорусь, Польщу, Чехословаччину… Та злощасний замінований міст, від якого, як казали, недалеко був Берлін, ледве не лишив чоловіка життя. 15 однополчан взялися розміновувати перехід. Операція потребувала часу, адже права на помилку не мали.
- Обережно взялися до виконання поставленого завдання, - розповідає Гнат Пилипович. - Командував операцією нетерпеливої вдачі капітан, який лише криком підганяв солдат до швидкого розмінування. Утім, дуже хитрою виявилася пастка. Від раптового вибуху мене викинуло на груд. Дивом залишився живим. Усі ж інші солдати загинули. Не знаю, скільки часу пролежав, адже повністю обпалило бік, аж поки не прийшла бригада, яка підбирала загиблих для захоронення. Закопали б і мене, та біля самої ями прийшов до свідомості…
Тяжкопораненого Гната Нікітчука «кукурузником» відправили до київського госпіталю. Але там не виявилось вільних місць. Звідти до Чернігова, де зробили операцію, адже сильно травмувало голову. Рана ж не заживала, почала гноїтися, треба було ще раз оперувати. Вдруге це зробив професор із Москви, який прибув на допомогу. Довго затримувати не стали й відправили додому, де ще цілий рік травма не давала спокою.
- Був такий страшний біль, - зі слізьми на очах розповідає ветеран, - що й жити не хотілося. Та дякувати Господу витримав і подолав недугу.
Повернувшись до рідного краю, змужнілий парубок зустрів милу серцю Олену, одружилися, виховали чотирьох дітей. 25 років пропрацював пожежником у м. Сарни. З гіркотою в душі згадує свою половинку, якої, на жаль, уже разом з ним немає. Каже: «Нема баби – нема житки, нема діла». Та сини й доньки підтримують батька. Хто ближче - провідують частіше, хто трішки далі - також не забувають, постійно телефонують, а маючи вільну хвилину – хутчій поспішають до рідного порогу свого дитинства. Та Гнат Пилипович ще й сам нівроку: добре знає, що треба зранку нагодувати собаку і десять, ні, як жартує, дев’ять курочок і одного їхнього кавалера. Порося тримати в господарстві допомагає донька Галина, яка також проживає в Тріскинях. Бо ж розуміє, що батькові дуже болять ноги й важко поратися самотужки.
Запам’яталося ветерану Великої Вітчизняної війни святкування Дня Перемоги минулого року, коли його запросили на парад у Рівне. Там організували військову кухню, солдати варили смачну кашу, якою частували визволителів.
Не раз доводилося Гнату Нікітчуку дивитися в очі смерті. Й досі дивується, як вижив у ті стршні роки. Та попри всі перипетії долі, тяжкі спомини війни не піддається смутку, ще й пожартує, коли треба. Та й не дають падати духом онуки, а найбільше - семеро правнуків, які допомагають іти життям далі й тішать зранену душу дідуся-ветерана.
Наталія МАЛЕЙЧИК.