Опубліковано СН
Дякувати Богу, ось уже 85-річну межу життя переступив Кіндрат Бережний із Короста. На долю цього чоловіка випало чимало випробувань. З великим задоволенням погодився пригадати життєвий шлях сивий, але статний, підтягнутий, з лагідними світлими очима дідусь.
Зринають у спогадах дитячі роки. Кіндрат друга дитина в багатодітній (семеро душ) сім’ї. Розповідаючи, що був охочим до навчання в тогочасній польській школі, враз, без жодного запитання, виразно прочитав чималий вірш досконалою польською мовою про красу Поліського краю. До речі, власний. Не без гордості зізнався Кіндрат Кирилович, що за нього в Луцьку на конкурсі школярів зайняв перше місце. Для виступу воєвода Волинського воєводства особисто дав йому костюм, черевики та шапку з польським орлом. А за це нагородили хлопця квитком на екскурсію в Польщу. На жаль, так і не побачив поет-початківець величі Варшави та Гдині, бо вчителька пішла у відпустку й не захотіла цим займатись.
З певною пересторогою згадує співрозмовник тривожну юність. У роки війни довелось зробити серйозний крок: прийняв присягу вояка УПА й став «шефом» військового зв’язку. У розпорядженні було чотири хлопці з Одринок. Мабуть, з міркувань безпеки, за звичкою конспірації (це можна зрозуміти), «шеф» не назвав їх прізвища. Завданням було передавати за вказаною адресою «грипси»: пакети з інформацією. Так підтримували постійний зв’язок між оунівцями з усієї України. Кіндрат Кирилович декілька разів повторив, що вони чинили правильно, бо хотіли вільної України.
Борючись з ними, «совєти» висаджували групи озброєних диверсантів-парашутистів. Пригадує, як він, молодий зв’язківець, вів проти них чотири відділи озброєних бійців до Гути Степанської, де «совєти» завалили деревами дорогу, самі ж засіли в костьолі та відстрілювались. Довелось Кіндрату з парубками розчищати дорогу, а бандерівці вистрілами з чотирьох гармат збили верхівку костелу. І вороги повтікали через ліс у напрямку Польщі.
- Було тоді чимало невиправданих вчинків, - зітхає дядько Кіндрат. – Та на моїй совісті немає нічого.
А жорстокість, певна річ, породжувала жорстокість. Він і сам був поранений. Тоді на обійсті Давида Дубинця був продовольчий склад лісових месників. Продукти з якого господар почав викрадати. І щоб не нести відповідальності, здав його загону ковпаківців, що розквартирувався в селі. А бандерівці помстились зраднику: кинули гранату прямісінько в хату, а самі, під покровом ночі, пішли в ліс. Та вона не вибухнула. Сусід Степан підняв гранату, а коли вона спрацювала, зі страху вискочив через вікно. У хаті зчинилася пінка, усі кинулись у двері. Серед них був і Кіндрат, якому понівечила ноги.
- Та це нічого, - вважає Кіндрат Кирилович, - сусідських трьох хлопців повісили в Рівному за участь у «бандитських формуваннях». А понад два десятки сімей вивезли з Короста в північні області Росії. Всього ж з Короста загинуло 50 членів УПА.
Серед них і сім’ї Кіндратового дядька Симона та його брата Вакули Ярошиків. Племінник відвідав їх там. Жили виселені в землянках, збудованих бідолахами, які прокладали залізницю. А працювали спецпереселенці вкрай тяжко на лісоповалі.
По завершенні війни Кіндрат зі своїми ровесниками закінчив курси фабрично-заводського навчання в Кривому Розі. І вже мріялось про хороші заробітки, достаток. Та направили його працювати на величезний молот склепувати деталі зруйнованих у війну доменних печей. За зміну від неймовірного гуркоту можна було оглухнути, до всього, були напівголодні. Тож вирішили хлопці втекти. Їх документи відразу надіслали в Степанський військкомат. А тому швидко відшукали (вони вже працювали на сплаві лісу в Сарнах) і запроторили в КПЗ. Відбувся суд. Товариші Прокіп Нагорний і Феодосій Чиж вийшли з суду усміхнені, їм «дали» лише по одному року примусових робіт. Виявляється, їх батьки «попіклувались» - принесли відро риби й три літри меду. Кіндрату ж зачитали вирок: аж п’ять років. І тут він не стримався й на запитання: «Чого ж ти втікав?», дав відсіч: «Мій батько пройшов війну, вернувся з Німеччини інвалідом. І в листах мені писав, що мусить через день іти з костуром до Сарн, долаючи 30 кілометрів, щоб принести дві буханки хліба, бо вдома чекає голодна сім’я. Чи міг спокійно читати такі листи. Я вертався додому на поміч батьку, бо був за старшого (старша сестра в 16 років померла від туберкульозу). То, виходить, мій батько воював, щоб його сина судили?». Порадились у суді, й зменшили термін – 3 роки. І знову поневіряння. Відпрацював декілька місяців у Костопільському таборі, а потім повезли у Львів. А звідти десять холодних пізньоосінніх днів і ночей напівголодних (на великих станціях видавали по 200 грамів хліба на добу) везли в невідомість.
Враховуючи судимість, як непокірного в’язня, адміністрація табора призначила його в 1946 охоронцем, далі помічником вахтера на пропускному пункті, а також вартовим на строковій вишці «Отдельного лагерного пункта № 1» у місті Ухта (Республіка Комі). Там під вартою утримували п’ять тисяч ув’язнених, з них 300 жінок.
Зіщулюється Кіндрат Кирилович, згадуючи вартування вночі, в люті морози, коли поверх кожуха надягав іще один, а руки промерзали в товстих, з овечої шерсті, рукавицях. Снігу ж там намітало по пояс. Доводилось пробиратись на лижах. Вербували залишитись на позастрокову службу, та де там. Уже снилась батьківська хата, душа рвалась до теплого рідного краю.
Згодом закінчив рільничу школу республіканського значення в Чернівцях і десять років відпрацював обліковцем тракторної бригади в МТС.
Одного разу, коли обміряв Кіндрат зорані ниви біля Малого Вербчого, запримітив групу молодих веселих дівчат, що поспішали з базару в Степані в напрямку Ромейок. Серед них уподобав струнку та сором’язливу Ганну. Саме вона стала його долею. Розпитав, розшукав і посватав. Обвінчались у церкві села Городець, бо в Коросту стараннями влади храм стояв німим. Після вінчання ще мусив доплатити батюшці – наречений-бо з чужої парафії. Було це в 1949 році. Не пошкодував ні разу Кіндрат Бережний про свій вибір. Дружина має спокійну та добру вдачу, не любить сваритися. Всього було на віку. Та все ж виростили 11 дітей. І велика родина Бережних сердечно вітала Кіндрата й Ганну з 60-річчям подружнього життя.
Ветеран працював чесно, не шукав теплого місця. Скуштував і бригадирського хліба. Щоправда, недовго, всього один рік. Йому пропонували вчитись у партійній школі, адже багато читав, цікавився політичними подіями. Та навідріз відмовився. Затамував за це образу на нього голова колгоспу ім. Шевченка Г.К. Мірошниченко. Залишалось знайти лише привід, щоб «скинути» з бригадира. І, певна річ, знайшли.
Виділив людям на весілля дві колгоспі підводи. А вони гроші за це (по 25 рублів за кожну) віддали не зразу, а після весілля (у понеділок). Кіндрат Кирилович, відповідно, відразу ж приніс цю суму в касу, та касир, дядько Тарас, сказав, що голова наказав грошей у нього не приймати. Тим часом на правлінні колгоспу призначили бригадиру штраф у розмірі 100 карбованців. З гіркою образою й дотепер згадує: коли члени правління проголосували за це «рішення», не витерпів: «Ви не праві, не знаєте, з ким маєте справу. Він не голова, не господар, а енкаведист (голова й справді раніше працював у «органах»). Я ж не хочу з ним працювати». Після цих гарячих слів поклав заяву на розрахунок і вийшов з контори. Згодом на звітних зборах у клубі перед присутніми представник з району зобов’язав правління повернути гроші, що вирахували за несправедливий штраф.
Не шкодує чоловік про свій вчинок, хоч і позбувся певних привілеїв. Працював Кіндрат Кирилович на різних роботах, їздив на заробітки. На місці старої хати звів просторий, ошатний будинок. Ревно господарює на власній землі. За працьовитість і чесність нагородив Всевишній Кіндрата Кириловича довголіттям у парі, ясною пам’яттю, а ще турботою дітей, особливо дочки Валі й онуків, які проживають з ним. Хочеться, щоб ще довго потоптав ряст поважний роками дідусь. Адже його життя, певною мірою, є взірцем доброчесності простої людини. Без перебільшення, всі односельці знають і поважають діда Кіндрата.
Надія ШУЛЬГАТА