Опубліковано СН
Звернутися до газети змусила стаття «Взірець доброчесності простої людини», надрукована в № 40 від 7 червня ц.р. У ній згадувалась і дорога мені людина – дідусь Давид Дубинець.
І стало боляче й гірко, адже викладені там факти не відповідають дійсності. Події тих часів і досі тривожать, бо в тому лихолітті він, Георгіївський кавалер, загинув при нез’ясованих обставинах. Отож своїм обов’язком вважаю захистити добре ім’я дідуся, який не тільки не міг взяти чужого сам, а ще й своїх дітей навчав тому, як вірно служити Батьківщині, бо був її справжнім патріотом. Добре знаю це з розповідей мами про ті страшні часи. Впевнена, що не могла вона ні перекрутити факти, ні обманути, бо пережила все сама. А ще писала про нього й районна газета. «Заповіт Георгіївського кавалера» - так називалась стаття. Тож коротко розповім про те, як було насправді.
Дідусь служив рядовим Семенівського полку ще в першій світовій війні. Тоді повернувся додому живим з Георгіївським хрестом IV ступеня та двома медалями «За хоробрість». Знали жителі Короста, що ці найвищі солдатські нагороди задарма не давали. Коли запитували, за що отримав Георгія, відповідав: «За вірну службу Батьківщині». Звів хату, одружився, обзавівся господарством. Важко працював на землі, що віддячувала гарними врожаями. Тож була можливість прикупити ще землі-годувальниці. А вона була потрібна, бо росло в сім’ї восьмеро дітей: шестеро синів і дві дочки. Жили Дубинці дружно, злагоджено. Прийшла пора служити в польській армії сину Сергію. Хоч не відчували в родині цю країну своєю Батьківщиною, все ж вони в ній жили. Тож і благословив Давид Пилипович свого старшого сина на військову службу.
1939 рік особливих змін родині не приніс. Продовжували працювати на своїй землі. А коли розпочалась Велика Вітчизняна, не стало спокою й Дубинцям. Особливо під кінець 1943-го. Хлопці З лісу не раз умовляли Григорія, другого сина Давида Пилиповича, піти в Українську повстанську армію. У разі відмови погрожували розправитись, одного разу навіть побили. Та Григорій згоди не давав (до речі, пішов на фронт воювати з фашистами, загинув під Варшавою). Тоді прийшли до батька, щоб відправив в УПА сина. Ось тоді-то вперше за довгі роки дістав свої нагороди.
- Знаєте, хлопці, - сказав, - Георгіївські хрести та медалі «За хоробрість» в імперіалістичну давали за вірну службу Батьківщині та особисту мужність. Служив я чесно державі, владі. Німецької влади не визнаю. Не наша вона. Іншої ж не бачу, то й сина у вашу армію не пущу.
Пригрозивши, непрошені гості пішли. Більше не чіпали родини. Та якось увечері приїхали з майном, примусили звільнити клуню. Завантажили туди добро, навісили свій замок і попередили: знімеш — поплатишся. Так і стояла зачинена аж до тих пір, поки в січні 1944-го Червона Армія не визволила район від німецько-фашистських загарбників. Солдати квартирувались по хатах. У кращій жили офіцери. Такою була садиба дідуся. Одного разу поцікавились у господаря, чому ніколи не заходить у клуню, що в ній? Що міг відповісти, адже й сам не знав. Офіцери зірвали замок, побачивши, що там, запідозрили сім’ю у зв'язках з членами ОУН—УПА і, не розібравшись, прислали солдатів заарештувати хазяїна. Тоді-то вдруге дістав Георгіївський кавалер свої нагороди, сказавши, що вони все життя зобов'язують його жити по совісті. Знали офіцери і солдати, що кавалери цих орденів мужні, порядні люди. Тож вибачились і пішли з хати.
Разом з військами, які пішли далі, на захід, отримавши батьківське благословіння, пішов служити в лавах Радянської Армії син Сергій. І от однієї темної ночі, коли в хаті Дубинців ночувало 12 чоловік родини, вибили вікна, стріляли з автоматів, кинули в хату гранату. На щастя, всі залишились живими. Думали, що нещастя минули, та найстрашніше було попереду. Якось Давиду Пилиповичу «добрі люди» підказали, що в Кричильську недорого продають вола, знали, що був справжнім господарем, порадили поспішити з купівлею. Пішов дідусь у село, і не вернувся. Лише через 3 місяці, як скресла крига, в одному з лісових озер знайшли його понівечене тіло. До цього часу ятрить нам, його онукам, як і дітям свого часу, болюче питання: «За що забрали життя рідної людини?». Адже жив, як веліло йому сумління, чесно працював на землі, щоб прогодувати родину, ні в кого нічого не просив, тим більше, не крав. Нині з покоління в покоління передається його заповіт: вірно служити державі. Як робив це простий селянин, хоробрий воїн, Георгіївський кавалер Давид Дубинець, а його нагороди, як сімейну реліквію, до цього часу береже наша родина.
Ольга КОМАР.