Опубліковано СН
Древні філософи говорили: вісім дарів має жінка, але основна її місія – продовження роду людського. У тяжких муках з’являється на світ нова людина, слабка та беззахисна її мама. Фізично.
Але сильна духом, якимось незвично блискавичним сяйвом віддає все єство жінки, яка дарує суспільству дітей, переборюючи всі труднощі й негаразди. Саме такою є Валентина ДОВГАЛЮК (дівоче прізвище Житник). Усього траплялося на життєвому шляху, але вона мужньо перенесла, бо в серці має щось таке, що не всім підвладне. Як це почуття назвати, не знаю. Немає йому назви…
Довга руса коса і променисті очі. Вистрілюють, наче два сонячні промінці з-під вигнутих дугою брів. А ще посмішка, така сонцесяйна, що мимоволі й собі заусміхаєшся. Легко з нею, Валентиною, було ще зі шкільних років. Бо проста, щира й відверта в спілкуванні, дружила з усіма однаково, не надаючи переваг. Коли навчалася в десятому класі, класний керівник Микола Рудь привів новеньку – Валентину Шевченко - з такою ж розкішною чорною косою! І посадив поряд дві Валентини, які й стали, як кажуть, нерозлийвода. Доля ж розвела подруг. Валентина Шевченко мешкає в Острозі, а Валя Житник – у Сарнах.
Виростаючи в багатодітній родині, рано пізнала працю, відповідальність за молодших, повагу до старших. То, напевно, й тому нам, ровесникам, з Валею було просто й легко. Ми й не знали, що після уроків її чекають незвичайні для нас розваги: походи в кіно, зустрічі з однолітками з інших міських шкіл, що були дуже популярні, а домашнє господарство, турботи про менших сестричок, однак на ранок у школу приходила завжди усміхнена, зі своєю акуратно заплетеною русою косою.
Непомітно промайнули шкільні роки. Самостійне життя ох і розкидало. Володимир Калістратов, золотий медаліст, знатний військовий лікар - у Казахстані, Олег Савчук, заслужений лікар Росії - у Петрозаводську, Олег Косянчук – у Карелії… Валя Сарн не покидала. Влаштувалась на роботу помічником бухгалтера колишнього «Дорресторану». По закінченні Рівненського кооперативного технікуму запропонували посаду бухгалтера, на якій працювала 13 років. Стільки ж – у трикотажному цеху Будинку побуту «Олеся».
…Наприкінці літа одного суботнього дня вперше пішла на танцмайданчик, що був у парку залізничників. На танок запросив голубоокий юнак. Назвався Славком… Наступної суботи танці були вже в районному Будинку культури. А він забув, що знайомився з Валею, знову запросив на танець і ще раз назвався. Дівчину це розсмішило, але промовчала… Після танців провів додому. Почали зустрічатися, правда, тільки по суботах і неділях… Валю приваблювали в ньому самостійність, урівноваженість і… душевний затишок. З ним було легко, наче зналися давним-давно. А він зізнався якось, «якби не очі, то, можливо, й не помітив би». З часом розповів про своє болюче минуле: був одружений… Розповів, наче на сповіді, щоб не було ніяких недомовок, до душі припала Валя за простоту та щирість. А було так. Покохав до безтями чорнооку Оксанку, яка дружила з його двоюрідним братом. Як потім зізнався, від нього завагітніла. Та Славко настільки її кохав, що ні на що не зважав, запропонував вийти заміж. Зареєстрували шлюб, як годиться, а тоді знову з’явився брат… І все пішло, як кажуть, шкереберть. Подружжя розбіглося. Через декілька місяців Славка оперували, а вона, Оксана, працювала медсестрою. І побачивши його, навіть не привіталась. Це був, наголосив, кінець його кохання. Як склалась її доля, знав: народила сина, назвала Валентином, а прізвище записала, звичайно, чоловіка, з яким зареєструвала шлюб у РАГСі. Від аліментів, правда, відмовилась. Дороги з двоюрідним братом у них також не зійшлися…
Пройшов час. Славко зустрів Валю, і настільки вона полонила його, що не міг дочекатися вихідних, коли побачаться. Весною одружилися. Через рік народився первісток, якого на честь коханої назвав її іменем. Жили в злагоді, любові й мирі. Валя була щаслива, що в неї є сім’я, в якій панують взаєморозуміння, повага. Славко не цурався допомогти приготувати поїсти, побавитися з маленьким Валіком, попрати. Бідовим бо виріс. Мама його померла при пологах. Сусіди вмовляли бабусю, батькову матір, щоб… позбулася хлопчика, бо ж як таке немовля виживе. А старенька нікого не слухала, робила з хліба щось схоже на соску, вмочувала в молоко й давала смоктати. І малий вижив! Через рік Славкового батька забрали працювати на військовий завод у Росію. А тут війна накрила чорним крилом. І родина Довгалюків голодувала, одягнутися не було в що. Бабця перешивала щось зі старої одяганки, а батьків брат змайстрував сякі-такі черевички. Так і росли дітки, по черзі взували ту взуванку, щоб вискочити на вулицю на ковзанку. А малеча є малечею: декілька разів Славко вибіг босоніж – і на піч. Однак підкралась підступна хвороба - застудив сухожилля. Зліг, не міг ходити, а тільки повзав на колінах. Невдовзі повернувся батько з дружиною Вірою і дочкою Ніною. Коли Віра побачила хворого хлопчика, поїхала в Сарни (родина жила в Бережниці Дубровицького району) до відомого на той час лікаря Тощовикова за порадою. Він уважно вислухав і порекомендував розпарювати ніжки в гарячій воді й розминати, поки не пізно. Так жінка й робила, незважаючи на плач малого. А бабця захищала його: брала качалку і на Віру: «Ти що з дитини знущаєшся?». Таке повторювалося щовечора. Віра просила малого сильніше кричати, щоб не відчував болю, а бабця… била її. Тільки тоді, коли хлопчик почав ставати на ноги, старенька побачила, що невістка мала рацію, й відтоді ще більше її поважала. Біля них і доживала віку.
А Славко виріс, пережив уже свою сімейну драму. І от зустрів Валентину. Звичайно, не все йшло гладко. Пригадує Валя, як її батьки відмовляли, мовляв, був одружений, і старший за неї. Та почуття між ними виявилися сильнішими за перестороги. Вони любили один одного, розуміли, як мовиться, з півслова. Славко підставив Валі своє надійне міцне плече, став справжньою опорою в житті. Вона ні хвилинки не розчарувалась у ньому, настільки зумів зігріти, беріг родинне вогнище. Коли перебувала в пологовому будинку, разом з нею народила сина сарненка Анна Симончук, також первістка. Однак не могла годувати хлопчика. Тож Валя охоче запропонувала свою допомогу: «Давай свого малого – годуватиму». Зголоднілий малюк одразу наче приріс до теплих грудей, ніяк не хотів поступатися «господареві». Цілий тиждень кормила, поки не виписали з пологового. Хлопці, коли пішли в дитсадочок, а згодом у школу, потрапили навіть в один клас, подружилися. А потім родина Симончуків виїхала з Сарн на Урал. І якою несподіванкою стали відвідини Ігоря після 30-річної розлуки.
…У двері подзвонили. Валя відчинила, перед нею стояв гарний молодик: «Ви мене не впізнаєте? Я Ігор… Ні до кого з рідних ще не заходив, а найперше вирішив провідати Вас. Ви мені такі дорогі, як рідна мама». Сплеснула руками, несподівано розплакалася… Довго переглядали альбом… В Ігоря - дружина, син і донька. - А Валентин мешкає з сім’єю в Бердянську, - розповідала йому про свою родину, - дочка – студентка одного з вищих навчальних закладів міста, дружина Таня – лаборант у лікарні. Менший син Валентини Ромка живе в Сарнах, також має хорошу сім’ю. Разом з дружиною Юлею виховують двоє діток. Усе гаразд у Валі. Тільки Славка немає… Пом’янули. Але хвилювання мимоволі повернуло жінці гіркі спогади…
…Чомусь не виключався холодильник. А вночі загорівся. Дим від горілої пластмаси був дуже їдким. Удвох потушили. Весь день Валю нудило, а Славко дуже кашляв. Думає, що саме це підштовхнуло до захворювання. Дуже погано йому стало перед 8 березням. Звернулися до лікаря – діагностував ОРЗ. Лікування не допомогло. Після 5 днів лікар призначає сильні антибіотики. Ніяких зрушень. Звернулися до іншого лікаря і з’ясували, що нагрянула страшна недуга. Далі – тубдиспансер, інтенсивне лікування… А там – Рівне, скрупульозне обстеження – і страшний вирок невиліковної хвороби… Коли лікар повідомив діагноз, Славко стояв і чекав за дверима. Вийшла мовчки, приховуючи, що знає…
Якось їхала додому велосипедом, зупинилась у лісі – тут ніхто не заважав. Плакала, ридала, скільки хотіла. Перед нею постало тисячу «як»? Як буде жити, як виховувати тринадцятирічного Ромчика, як без роботи, як, як, як… Коли останню ніч Валя сиділа біля Славка у відділенні реанімації у палаті нікого не було, взяла його праву руку у свою, плакала. Він же під апаратом, ще при пам’яті, стискав її руку й шепотів, хитаючи головою: «Ні». Розповідала, ковтаючи сльозини-намистини: «Я затихла. Вранці ж, коли апарат відключили, мовчки, ніби закам’янівши, вийшла з палати. Подзвонила своїм. Побачивши, що вони під’їхали в чорних хустках, не витримала – кричала несамовито, наче це мій останній день…
Пенсія на сина виходила 46 грн., а за квартиру треба заплатити 52 грн. Господи, як вижити? За що купити хліба? На що придбати одежину? Тамуючи хвилювання, розповідала, як збирала разом з сином влітку чорниці, продавала, весною і восени бігла на колгоспні буряки. Збирала навіть пляшки. Садили свій город, щоб було що їсти. «Було страшенно важко, - зізнається схвильована Валя. - Взялася навіть торгувати. Але дуже промерзла, стала сильно кашляти – покинула».
Три неймовірно тяжких роки без чоловіка. Не було й дня, щоб не плакала. Молодша сестра Галя якось наказала: «У тебе сини. Тримайся! Не забувай, що маєш для Ромчика жити, на ноги його поставити!». Мало-помалу почала відходити. Однокласниця невдовзі познайомилася з чоловіком удівцем. Зійшлися. Прожили п’ять років – повінчалися. Разом уже тринадцятий рік. Звичайно, як у кожній родині, трапляється всього. «Але за все дякую Богу, бо живемо нормально», - говорить Валентина, відкриваючи душу. «Якось теперішній чоловік сказав, що щось є в моєму погляді, мовляв, оці твої очі… Так казав і Славко… А ці ж очі й у мого меншого сина Романа».
Пригадала, як учителька міської ЗОШ № 2 Раїса Лейсмар, до речі, однокласниця, викладала в Романа біологію, й звернула увагу на його очі. І коли зустріла обох на ринку, розсміялася: «Ось чиї очі бачу на уроці – це ж твій син!». І з гордістю Валентина додала: «Точнісінько ж такі очі в Романової доньки Настуні».
Життя прожито, як сама каже, нелегке, але вона щаслива. Щаслива, що має двох синів, обидва здобули вищу освіту, працюють, мають сім’ї, невісточок Тетяну і Юлю, внуків Ірину (студентка) і маленьких Максимка й Настуню. Валя з чоловіком не сидять склавши руки. Вона задає тон в усьому, як бджілка, встигає скрізь: і за внуками доглянути, і город обійти, і статок попорати. І засміялась від душі, і очі заблищали, як вогники. Така Валя: і звичайна, і разом з тим незвичайна, героїчна жінка.
Раїса БРИЧКОВА.