Опубліковано СН
Про таких людей, як Антон Грабовський, що мешкає в гірничому селищі Томашгород Рокитнівського району, в народі говорять: голодного нагодує, спраглого водою цілющою напоїть, немічному допоможе.
Мудрий і добрий чоловік – кажуть односельці. Буває, мовить декілька слів, і так вони припадуть до душі, що, їй-Богу, хочеться бути кращим.
Антон Петрович - неабиякий господар. Минулоріч попрацював на славу: у поважному вісімдесятирічному віці самотужки пофарбував будинок, що зараз так і сяє від промінців сонця; вичитавши в пресі, пообрізав яблунево-вишневий садок, після чого заготовив до тонни яблук; купив теля, аби виростити дійну корову. А ще дідусь планує завести невеличку пасіку. Звідки ж така наснага до роботи й молодече завзяття?
- Не можу сидіти без діла, - відповідає дід Антон. – Ще малим хлопчаком привчили до сільської роботи.
Народився в селі Лядо тодішнього Клесівського району. У родині виховувалось троє дітей. Йому, як старшому доводилось бути за хазяїна. Ходили в польську школу, але вивчали й українську мову. На свята й по неділях обов’язково відвідували церкву в найближчому селі Сехи, до якого добрий десяток кілометрів треба було долати пішки лісом. До залізничної станції Томашгород, а це майже 20 кілометрів, добиралися кіньми, інколи й ногами. У післявоєнні роки людей із Лядо, де налічувалося біля трьохсот садиб, переселили в інші населені пункти. Такою була тодішня політика партії. Зараз у цих живописних краях залишився тільки мисливський будинок, а любителі позбирати білих грибів тут можуть задовольнити свої бажання. До речі, приїжджають і сарненці.
Після війни Антон Грабовський працював каменотесом Вирівського кар’єру. Майже всі роботи виконували вручну. Там же травмував праве око. Трудився також на маслозаводі в Рокитному, машиністом електростанції в Томашгороді і понад десяток років - робітником «Тернопільвибухпрому». За плечима у ветерана праці сорок років трудового стажу. Та найпам’ятнішим у його біографії є проживання в США.
- Як же потрапили в цю країну та які враження залишилися від перебування в ній? – запитую в Антона Петровича.
- Згідно з християнською програмою в 1999 році виїхав до рідні й проживав упродовж десяти років у місті Сакраменто в штаті Каліфорнія біля Тихого океану. З дітьми та онуками жив у окремому будиночку з невеликою присадибною ділянкою. Вирощували картоплю, капусту, моркву. Найцікавіше, що там не бачив колорадських жуків. Можливо, через клімат.
- Вони, мабуть, до нас повтікали? – жартую.
Співрозмовник посміхається, бо й сам любитель дотепного слова. Соціальну пенсію мав 925 доларів, але більшу частину витрачав на оплату житла й інших комунальних послуг. Отож, доводилося підробляти на різних підсобних роботах. У день отримував 10-20 доларів. Хліб купував у російських магазинах, бо американський не такий смачний. У цій країні на високому рівні медицина. Там, між іншим, вилікував травмоване око. Серед лікарів багато росіян, білорусів та українців. І медики за роботу від пацієнтів грошей не беруть, бо цінують і свою честь, і місце.
- А ще полюбляв подорожувати зі знайомими далекобійниками. Вони охоче брали мене з собою, адже не давав їм сумувати, а головне – оминали аварії та поломки.
- Були в них, як би мовити, своєрідним талісманом, як знаменитий Парамон у київського «Динамо»? – запитую.
- Хто такий Парамон - не знаю, та з американськими водіями-далекобійниками побував у двадцяти штатах, - продовжує розповідь дід Антон. - Аби комфортно почуватися в США, треба добре розуміти англійську мову та вміти керувати автомобілем. На жаль, у мене з цим були проблеми. Щоправда, допомагала онука Юлія, яка знає п’ять іноземних мов. Приємно вразило й те, що їхні чиновники дуже оперативно розглядають заяви та скарги громадян. Якось звернувся в мерію за допомогою на лікування ока. І що думаєте? Наступного дня її отримав без жодних хабарів. В американців закон стоїть вище влади.
- Як добиралися до Києва?
- Із Вашингтона до Нью-Йорка летів літаком. А з цього великого міста-мегаполіса ще 8 годин до Києва. Білет, звісно, коштує дорого.
- А як громадяни США ставляться до свого Президента?
- Барак Обома хоче згуртувати націю на боротьбу з бідністю й тероризмом. Люди його поважають.
- Антоне Петровичу, а як же зараз Вам у ріднім краї? Не сумуєте за ситою й теплою Америкою?
- Як писав Тарас Шевченко: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Живеться спокійно. Щодня залюбки працюю в садку і головне – на рідній землі. Молю Бога, аби в Україні панували мир і злагода між людьми.
Володимир ТУШИЧ.