Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
З Евелін Фабрікант та її сином Джеєм зустрілись абсолютно випадково. Зайшли в Сарненський історико-етнографічний музей разом з молодою художницею Лідією Панчук, щоб запропонувати її картини на виставку.
Коли завідувачка музеєм Раїса Тишкевич представила гостей і сказала, що вони приїхали з Америки, не пропустила нагоди поспілкуватись з ними англійською без перекладача. Дідусь і батько пані Евелін був родом з Бережниці Дубровицького району. Під час війни, коли страчували євреїв, його з дружиною і дітьми розстріляли. Тих, хто залишився живим, повезли, так думає тепер його онука, в Ковельське гетто. По дорозі вагон вийшов з ладу і, кому пощастило, почав тікати. Серед них був і батько Евелін. Спочатку приєднався до військової частини Радянської Армії, воював, пішки через Альпи потрапив в Італію, де й народилась дівчинка. Мама ж її – з польських євреїв. Чого тільки не пережила, коли Польща виганяла їх, згодом – голодомор, повернення назад, повторне вигнання і відправлення в Тучин. Майже 4 тисячі євреїв тоді втекли в ліси. Мама з бабусею довго блукали ними. Померла бабуся з голоду, а маму прихистила полька, у якої було своїх семеро дітей.
Ще декілька слів про дідуся, який у Бережниці був равином. Хасиди, які жили там, були надто консервативні, щоб приймати будь-які інновації. Саме тому вони відкупились, аби залізниця не пройшла через їхнє поселення. Проте, сорочки, так як вони, ніхто більше пошити не міг, це була свого роду TRADE MARK. На високому рівні була поставлена і взуттєва справа. Коли проводжали їх з Бережниці, стояла шеренга людей довжиною півтора кілометри і чувся плач.
Ось так коротко Евелін розповіла, що знала, про свій рід, корені якого шукає разом із сином. Обмінявшись електронними адресами, пообіцяла їй обов’язково перекласти для читачів газети історію, яку вона потім напише. Евелін була настільки схвильованою, що, обійнявши мене, заплакала від вдячності. Важко й самій було стримати сльози. Розмовляли недовго, бо поспішали, тепер уже американці з українсько-польським корінням, вшанувати тих, хто лежав у єврейських могилах. Але іноземним гостям вистачило часу, щоб оцінити талант і взяти з собою, як частинку України, пейзажі із зображенням зими та осені на картинах Лідії Панчук. А я стояла і думала. З часом, з віком і набутим досвідом людина починає розуміти, що могильна плита – не все, що залишається після нас. Не хочу, щоб хтось сприйняв мої слова, як високопарні, але правда полягає в тому, що саме із пам’яті поколінь збудований пам’ятник, який ставимо собі ще за життя. Нехай він не великий, але якщо хоч хтось пам’ятатиме тебе і зберігатиме в серці частинку твого тепла - життя прожите не даремно.
Марія КУЗЬМИЧ.