Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
З Халіною Лєвковські, яка живе в Гданську, зустрілись у редакції. Вона шукала листівки, на яких була б зображена вулиця Перацкого (нині Просвіти), де до війни жила її мама. І поки наш фотограф шукав для неї необхідні знімки, Халіна розповіла свою історію.
Софія Харсфінкель, мама Халіни, народилась у Рокитному в 1921-ому. Закінчила початкову школу. Потім жила в Сарнах на вже згаданій вулиці, в музичних класах вивчала музику і закінчила на «відмінно» Сарненську гімназію. Через багато років, коли Халіна запитає її, як це можливо знати чотири мови, мама відповість: «Російською розмовляють усі, французька подобається, німецька - як необхідність (під час війни), а латинська, - сказала замріяно, - наш учитель був такий красень, всі дівчатка в нього закохались». Уявляєте, шановні читачі, яка сильна мотивація! 1939-й був останнім роком проживання в Сарнах. Почалася війна і Софія повернулась у Рокитне, працювала в аптеці. Після її закінчення всі, хто мав польське громадянство, виїжджали в Польщу. За неофіційними даними за кордон поїхало майже 17 тисяч жителів Рівненщини. Для кожної сім’ї в потягу виділяли від пів- до вагона, залежало від кількості речей. У день від’їзду Софія Станіславівна довго не могла попрощатись із садом, обнімала й цілувала дерева, а маленьких собаченят з їхньою мамою забрала з собою.
Знали, що їхали в Польщу, а куди саме, - ні. Майже місяць прожили у місті Битом, згодом дідусь Халіни знайшов будинок у Забже, в шахтарському районі з копальнями. Важко було усвідомлювати тоді, чому треба було залишати свій дім в Україні і вселятися в інший, звідки люди змушені були виїхати в Німеччину. В Забже Софія відкрила стоматологічний кабінет (студію), закінчила з відзнакою медичну школу і, як медсестра, проходила практику в лікарні. Там і познайомилась із молодим гарним чоловіком, в якого закохалась без пам’яті і який відповів їй взаємністю.
Два роки минули, як один день, і молоді люди поїхали на південь, на батьківщину чоловіка. у Гданську в 1952-ому одружились. Через два роки народився син Юрій, ще через два, у 1956-ому, – Халіна. Мама очолювала курси, де навчали дівчат-акушерок, сама здобула педагогічну освіту. Коли Халіні виповнилось 6, віддала її до школи. Батько служив матросом на кораблі. Після одного випадку, коли через необережність механіка розбив голову, серйозно захворів. Пережив декілька операцій і через 4 роки помер. Софія, яка любила його все життя і чиє щастя виявилось таким коротким, настільки переживала, що теж злягла. Результат - злоякісна пухлина. Довгий час прикута до ліжка жінка розповіла доньці історію свого життя. Не могла забути природу маленької батьківщини, де народилася, різнокольорові квіти, якими були всипані лісові галявини, що по-польськи називаються nrzos. Халіна слухала розповіді про війну, Полісся, роздивлялась фото і картини з лісом, що мама забрала на згадку з собою. Софія Станіславівна говорила дочці: «Якби ти знала, як там пахнуть груші! Вони, можливо, не красиві, але дуже смачні». Усі спомини, любов до кожної травинки й тваринки, свого ближнього мама передала Халіні, яка дуже жалкувала, що через хворобу ненька не може поїхати в Рокитне. У відповідь мама заперечувала: «Добре, що не можу. Нехай все хороше таким і залишається. Адже не може нічого не змінитися за 50-70 років. Буде боляче, якщо не побачу того, що залишила». З таким позитивним ставленням до всього, що її оточувало, і з любов’ю до людей Софія Станіславівна у 2005-ому померла. А в наступному Халіна поїхала на батьківщину своєї мами, аби побачити місце, де вона народилась і де пройшло її дитинство, походити її стежками, спробувати найкращих у світі груш. Зустрів літній чоловік на ім’я Петро, виніс стареньку прямокутну валізу із пожовтілими газетами та фотознімками, на трьох з яких і впізнала донька маму. Можливо, сестра Петра, яка померла, як мама у 2005-ому, ходила з нею в один клас. Можливо… Роздала Халіна сувеніри, які привезла з собою. Чоловік забідкався: «Що ж я вам подарую? Зачекайте, винесу груші, вони в мене дуже смачні». Привезла їх у Польщу, дала спробувати і брату, відчути смак маминої вітчизни.
Пройшов час. І знову Халіна на Рокитнівщині й у Сарнах. Пообіцяла своєму другу поїхати з ним у Снятин на Івано-Франківщину, куди відвезла багато книг ксьондзу, який давно хотів організувати бібліотеку. Звідти, через Кременець, Дубно, - у Сарни. З собою привезла цілу коробку маминих речей. Мріяла залишити в Рокитному, але щоб потрапили до того, хто їх не викине, бо пам’ять священна. На місці будинку, де жила мама, чоловік робить пам’ятники. А жінці, яка живе поруч, Халіна подарувала мамине фото зі словами: «Це ваші сусіди».
Кожного разу, слухаючи розповіді неньки, Халіна вірила кожному її слову. Тепер у цьому переконалась. Педагог за фахом, у свої 55 (хоча й не прийнято говорити про вік жінки, але Халіна дуже молодо виглядає), судячи з вражень, які заполонили душу, відчуває себе молодою. Так, вона полька, але коріння, яке проросло в Україні, дає про себе знати. Її дідусь Станіслав родом із Олевська, бабуся Ольга – з Житомира, мама – з Рокитного. У Халіни є подруги-українки в Польщі. І вона їм повторює слова мами: «Пам’ятати треба тільки все добре».
Сподіваємось, що в Польщу Халіна забрала з собою лише найкращі спомини.
Марія КУЗЬМИЧ.