Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Нинішні серпневі дні не можна порівняти зі спекою 1942-го, від якої тріскалась земля. Здавалось, від гарячого повітря, яке потрапляло в легені, закипить кров. Мабуть, природа вирішила подарувати все своє тепло людям, яких фашисти зігнали з усього району.
26-28 серпня 1942 року були останніми в житті понад 13 тисяч земляків: євреїв, циган, поляків, українців. Про події тих днів багато може повідати завідувачка Сарненським історико-етнографічним музеєм Раїса Тишкевич, яка присвятила життя музейній справі та дослідницькій роботі. Мороз ішов по шкірі, коли слухала її розповідь: «Біля заготовлених на узліссі ям усім наказали покласти на купу речі й пожитки, зняти верхній одяг. Потім полонених підводили до них, змушували лягати лицем униз і впритул розстрілювали з автоматів. Стріляли так, щоб людина одразу не помирала. Німці поспіхом засипали ями піском, з яких чувся стогін. Ще деякий час ворушилася над ними земля…».
Про те, що пам’ять священна і ніхто нікого не забув, засвідчив мітинг на місцях масового знищення євреїв, що відбувся минулої п’ятниці. У ньому взяли участь міський голова Сергій Євтушок і його перший заступник Світлана Усик, керуючий справами райдержадміністрації Василь Стельмах, завідувачка Сарненським історико-етнографічним музеєм Раїса Тишкевич, члени єврейської общини, від імені яких виступили Юрій Музиченько, Жанна Шкильова. Учасники мітингу один за одним згадували трагічні події, відомі всьому світові. Сергій Євтушок наголосив, що маємо пам’ятати історію міста, єврейське населення в роки війни якого становило майже 6-7 тисяч чоловік. На них наклали контрибуцію спочатку грішми в сумі 1 мільйон карбованців, а потім зажадали 48 кілограмів золота. Коли в нещасних забрали все, почався масовий терор. Міський голова запропонував, вшановуючи пам’ять, звернутись до центральних органів влади з пропозицією позначити на карті колишнього Радянського Союзу місця розстрілів єврейського народу, куди мали б змогу приїхати нащадки загиблих. Підтримав ідею і Юрій Музиченко, який сказав, що добре було б їх внести в туристичні маршрути. Держава в цьому випадку отримала б певні кошти, а члени єврейської громади – духовне піднесення.
Шкода, що молодь не знає про ці жахливі сторінки історії, мало їх приходить сюди, або взагалі не уявляють, що зовсім поруч, у лісі, оточені з усіх боків височенними соснами, насипані могили. У них серед 13 тисяч пошматованих доль і сердець - представники народу, які загинули лише через те, що були єврейської національності. Хіба за це вбивають? Тим, хто шанує історію, Василь Стельмах радив би пошукати й прочитати книгу Гуреєва «Наш город», де очевидці розповідають про трагедію. Найстрашніше, що саме в той період, коли почався, як кажуть історики, корінний перелом у Великій Вітчизняній війні – битви на Курській дузі, під Сталінградом – у Сарнах відбулося пекло, з якого пощастило врятуватись лише декільком сміливцям. Серед них – сарненка Ганна Кисіль. Вона не пам’ятає, скільки часу і куди бігла лісом, як переховувалась у стіжках, їла гриби, ягоди, кору. Геть виснажену її прихистило подружжя Костюкевичів на хуторі Кобилище колишнього Висоцького району. Хвору Ганну, яку підкосив тиф, переправили до партизанів. Звідти потрапила в госпіталь однієї з діючих частин Радянської Армії і дійшла аж до Берліна.
…Стояли в лісі й слухали тишу. Від вітру поскрипувало верховіття дерев. Якби вони могли говорити, то повідали б, що промовляли, про що думали в останню секунду ті, на кого було направлене дуло автоматів. Як із жахом в очах, притиснувшись з неймовірною силою до материнського тіла, вже не думали про спрагу та спеку діти. Знає ліс і знає свята земля…
Учасники мітингу вшанували загиблих, які лежать під кам’яними плитами, хвилиною мовчання, поставили до підніжжя могил живі квіти. Пом’яніть і ви їх, шановні читачі. Бо воістину грандіозна і з жодним подвигом незрівнянна є перемога народу в найжорстокішій за всю історію людства війні. Бо надто великі випробування, страхіття й біди випали на долю людей, які вже не можуть про це розповісти.
Марія КУЗЬМИЧ.