Опубліковано Ольга ЛОТОЦЬКА
каже жителька Сарн Валентина Ососкало, в якої немає лівої руки, а на правій лише два пальці.
Про незвичайну долю цієї жінки розповіли її сусіди. «Напишіть про Валентину Ососкало, яка особлива тим, що хоч і має тільки півруки, у роботі не поступається фізично здоровим. Пере, готує їсти, консервує на зиму овочі, інакше кажучи, є гарною господинею, турботливою мамою та дружиною»,- мовила одна з них. В оселі Валентини Федорівни й справді приємно здивував святковий порядок у кожній кімнаті. Ні, не тому, що вона чекала гостей, тут всюди лад. У її маленькому будиночку завжди так. То нічого, що в неї лише півруки. За 38 років жінка і косити навчилася, і паркани ставити, навіть фундамент під будинок заливати. І не завжди в оселі тих, хто має дві руки, так охайно, як у неї.
Від народження Валентина Ососкало вела боротьбу, спершу за те, щоб втримати пляшечку чи іграшку, згодом ложку чи гребінець. А як не виходило, допомагала собі ногою. Коли підросла, навчилась з її допомогою прати, чистити картоплю та мити посуд. З дитинства звикла працювати так, аби після неї роботу не переробляли. Ліжко застеляла «під лінієчку», готувала їсти майже без відходів. У сім’ї, де зростала, виховувалось аж 11 дітей, тож економити доводилось завжди. І хоч братиків і сестричок у Валентини вистачало, повсякчас прагнула навчитись робити все, що вміють її рідні. І вдягатися самостійно ще з дитинства вміє, і майже всю сільську роботу освоїла.
Жила Валентина Федорівна в селі Жадень Дубровицького району. Там закінчила 8 класів, затим ще рік навчалась у Милячах. Найбільше прагнула здобути бодай якусь спеціальність, аби в житті хоч трішечки себе реалізувати. Молодь з обмеженими фізичними можливостями тоді здобувала фах у Харкові. І саме тут упродовж трьох років Валентина успішно навчалась на бухгалтера-економіста. По закінченні технікуму пообіцяли роботу в сільській раді, однак працевлаштуватись їй так і не судилося. Повернувшись у рідне село, дуже скоро зустріла Анатолія, майбутнього чоловіка. І досі пам’ятає першу зустріч з ним. Сподівалась, хоч і молода була, когось покохати. Ні. Не подумайте, що занудою була чи некрасивою, Валентина завжди вирізнялась активною життєвою позицією, мала пишну вроду. З нею залюбки спілкувалися односельці, бо була дружелюбною. Та чомусь для себе вирішила, що нікому не потрібна, адже у світі стільки здорових красивих дівчат. Щоправда, після зустрічі з Анатолієм, особливо, коли запропонував побачитись знову, якесь незриме світле почуття полонило серце. І йшла до нього, летіла, мов на крилах. То нічого, що розлучений, головне, що кохає. І немає страху в тому, що старший аж на 13 років і що зі здоров’я має проблеми. І… Таких «і» було чимало. Та не злякалася, не опустила рук, у теплих обіймах чоловіка Валентина почувала себе щасливою. Кожен день її життя був сповнений хороших помислів про зустріч з коханим. І Анатолій, мов юнак, закохався. Ось вона - та, що зігріє, розрадить, підтримає. У Валентини добра душа. Вміє жити, у серці рідної людини ця жінки здатна розпалити вогнище любові до життя, а з характеру мудрими вчинками та словами викорінити зло. І не варто говорити, що незрівняним був Анатолій. З хорошими чоловіками дружини не розлучиться. Хоч і жінки, погодьтесь, бувають різні. Зрештою, Валентина розуміла, що в житті з цим чоловіком їй буде не просто.
Поєднавши свої долі, молоді майже два роки жили в батьків Валентини. І понад усе мріяла тоді про сина чи доньку. Народити дитинку означало для неї не що інше, як отримати подарунок від самого Бога. І коли під серцем забилося нове життя, переконалась: Всевишній завжди поруч. Вона ніколи не забуде ту мить, коли їй вперше принесли донечку. Господи, що коїлось тоді в її душі. Пригортала до себе те крихітне маля, а з очей котилися сльози радості й щастя. Так, Бог милосердний…
Клопотатися біля первістка їй допомагала мама, а згодом і сама навчилася годувати, пеленати… Коли переселились у Сарни, клопотів значно побільшало, але Валентина встигала. Звичайно, втомлювалась, але ніколи не нарікала. А коли народила ще й сина, обходилась уже й без сторонньої допомоги. Самотужки прала пелюшки, ще й на город встигала піти. Якщо ж відверто, то жилося їм тоді надто тяжко. 40 гривень пенсії ледве вистачало на прожиття. Анатолій не працював через хворобу - мав відкриту форму туберкульозу. Нині здоровий, що підтвердили й медики, а завдячувати має дружині, яка вилікувала його народними методами: варила чаї з обліпихи. Нині Анатолій працює в ТОВ «Західметал».
- Заробітна плата там невеличка, та й виплачують її невчасно, - ділиться Валентина Федорівна. – Не багато вдається зробити з нашими доходами. А хочеться, щоб і посуд, і постіль були, як у людей. Діти повинні спати на окремих ліжках, а місця, щоб поставити їх, немає, бо в будинку лише одна спальня, ще є кухня й коридор. Тому й змушені добудувати бодай дві кімнати для дітей, які діти швидко дорослішають. Та коли це буде, якщо на один фундамент гроші збирали хтозна скільки.
Здавалося б, мала житлова площа найбільша проблема цієї сімї. Та коли побачила, що Валентина від кухонних рушників до постільної білизни й курток пере все рукою та ногою, зрозуміла: перш за все їй потрібна пральна машина. Валентина теж на цьому зауважила, бо придбати її родина просто не має можливості. А на запитання чи отримує бодай якусь матеріальну підтримку, відповіла: «До нас неодноразово приходили представники служб, де надають інвалідам гуманітарну допомогу. Спершу трішки допомагали, а пізніше сказали, що, мовляв, не потребуємо».
- Справа в тому, що Валентина дуже чистолюбива та дбайлива, - долучилась до розмови сусідка Ольга Приступа. – І зайшовши до її оселі, не кожен скаже, що ця сім’я потребує допомоги, адже тут завжди порядок. Крім того, Валентина дуже економна, кожну копійку витрачає з розумом. За роки, що живе поряд з нами, вже замінила частково меблі, придбала новий посуд, діти хочуть мати душову кімнату, тож нині кожну копійку спрямовує на те, щоб облаштувати санвузол. Вірогідно, що саме через це їй відмовили в допомозі. Та скажу відверто, що родина дійсно її потребує. Бачили б ви, як вона пере взимку, а як удвох з чоловіком заливали фундамент на кімнати для дітей, ставили паркан… Незважаючи на те, що має лише півруки, робить усе можливе, щоб діти не жили в гірших умовах, ніж їх друзі.
Поки спілкувалася з Валентиною, зі школи повернувся син Владислав. І до сліз збентежило те, що впродовж наступних півгодини хлопчик сидів біля мами, міцно тримаючи її за руку. Ось доказ того, що свої любов і можливості Валентина Ососкало віддає дітям сповна. Дбає про них так, що яка б не була за вікном пора літо чи зима, буде прати рукою й ногою, аби за гроші, які могла б віддати на пральну машину, придбали на найнеобхідніше для діток.
- Щоб одягти Марійку й Владислава у школу, довелось витратити весь місячний дохід, - зітхає Валентина Федорівна. – Відтоді й сидимо майже на нулю, раніше хоч дітей годували у школах, нині щоранку сохне голова, що покласти їм на обід у сумку, де взяти на це гроші.
Ось така історія про незвичайну людську долю. І, можливо, хтось скаже: сьогодні всім нелегко. Можливо, це й так. Але з обома руками долати труднощі, погодьтесь, легше. Валентина Ососкало – людина, в якої кожній жінці треба повчитися бути мамою та дружиною. І писати про її сім’ю, зокрема чоловіка, якого повернула на правильний шлях, можна ще багато. І я, безумовно, хотіла глибше торкнутися віх її життя, та Валентина наголосила: то сокровенне. Але дещо все ж процитую: «Насправді, давно мрію про пральну машину, бо коли перу, аж тіло зводить. Через це відчутно погіршилось здоров’я. А думками про те, щоб звести для дітей бодай дві кімнати, живу щодня. Та коли це буде? Де брати гроші? Від кого чекати допомоги?». У безнадії голос Валентини стих. Але є надія, що світ не без добрих людей, тому хочу вірити, що найдуться люди, які допоможуть цій родині. Тож усі, хто виявить бажання підтримати Валентину Ососкало, адресу її можуть взяти в редакції.