Опубліковано Світлана Ляшко
Автор фото Василь Сосюк.
Мітинг-реквієм, приурочений голодомору в Україні, що відбувся минулої п’ятниці, зібрав велелюддя біля пам’ятного знака жертвам голодоморів і політичних репресій у м. Сарни. Громадськість, вчителі, духовенство, влада, молодь, школярі – всі запалили свічки пам’яті мільйонам безневинних жертв, що були закатовані голодною смертю в 1932-1933 роках.
Тоді голод з особливою жорстокістю пройшовся здебільшого по східній і центральній частині України, західна ж відчула на собі його страшні тіні в 1946-1947 рр.
Відкрив мітинг голова райдержадміністрації Анатолій Остапчук. «Це не просто історична минувшина, - сказав він, - а незагоєна фізична й духовна рана українського народу, яка пекучим болем пронизує пам’ять багатьох поколінь. І наш обов’язок зробити все, щоб не допустити більше такого на нашій українській землі…». Голова районної ради Микола Драганчук зауважив: «Нині визнаємо, що голод 1932-1933 років був страхітливим злочином проти людства, жахливим задумом, здійсненим з холодним розрахунком можновладцями тієї епохи, став нелюдським засобом ліквідації мільйонів українців. Тоді на довгі десятиліття було підірвано матеріальну базу українського села, зруйновано його виробничий потенціал, залякано цілі покоління українців, і не лише селян, зламано волю всього українського народу до опору тоталітарній системі, національного відродження. Українців довго привчали забуттю, нам пропонували викреслити з історії цю жахливу сторінку. Та спроби ці були марними… Тож не забуваймо минулого в ім’я майбутнього».
Страшні то були часи: «…Діти не граються, сидять по дворах, по дорогах. Ноги тонюсінькі, кладені калачиком, живіт великий спада на ноги, голова, неначе роздутий м’яч, лиця майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина, гойдається всім тілом: вперед, назад, вперед, назад, і безконечно: їсти, їсти, їсти…». Ті 7 мільйонів великих мучеників забрали з собою в могилу найцінніше нації: гени розуму, здоров’я, гени милосердя й справедливості, людяності й відваги… Не маємо права забувати.
Всіх невинно замучених українців згадали священики міста – благочинний Сарненського району отець Олександр і настоятель храму святого Володимира Великого отець Миколай.
І ось метроном відлічує хвилину пам’яті. Застиг час, зупинився: тихо падають у вічність секунди, а тоді рахунок ішов на життя, які безжально косив лютий голод… І ніхто не рахував труни, нема числа могилам. Пам’ятаймо це…
…Квіти лягли до підніжжя знака жертвам голодоморів і політичних репресій, горіли свічки, а люди все йшли сюди, щоб вшанувати тих, хто у хлібній країні помер з голоду, кого так боялися, що вирішили знищити, стерти з лиця землі. Та вони живі, доки ми їх пам’ятаємо, доки горить свіча, а на граніті серед пізньої осені пломеніє жар квітів…