Опубліковано СН
Фото з сімейного альбому.
Ще довго вони, спогади, тривожитимуть нашу, зболену Чорнобильською катастрофою, пам’ять. Той день, що несподівано відкрив сторінку незнайомої та незбагненної події – божевілля розгнузданого атома на ЧАЕС.
Сповна відчув це на собі сарненець Іван ПЕТРОВЧУК.
Коли попросила поділитися спогадами про участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, одразу спохмурнів, руки затремтіли, нервово вибиваючи пальцями легкий дріб на колінах. «Не треба…», - стиха промовив, ховаючи неспокій душі за цими, ніби нейтральними, двома словами.
«Не треба»… А тоді, у серпні 1986-го, як потрібні були невтомні руки сильного сільського парубка, за плечима в якого служба в Збройних силах тодішнього Союзу РСР, робота водієм відділення сільгосппідприємства с. Кам’яне-Случанське…
Водії скрізь були потрібні. Спочатку влаштувався робітником Полтавської експедиції, колектив якої впорядковував топографічні карти області, а потім водієм. Повернувшись за сімейними обставинами додому, відразу прийняли на посаду водія в місцеве бюро екскурсій… І все ладилося в особистому житті: побрався з такою ж, як і сам, щирою та працелюбною Ніною, малярем-штукатуром одного з будівельних підприємств міста. Складали дальші спільні плани в новій благоустроєній квартирі. Аж тут несподівана повістка в райвійськкомат!
Зібрали простих роботяг, привезли на Тучинський полігон. Сформували хімбатальйон. Кожного вдягнули, на перший погляд, у звичайнісіньку робу захисного кольору, кирзові чоботи. А воно, те обмундирування, виявилося зовсім не звичайнісіньким, бо… не піддавалося загорянню, хоч би як хлопці з цікавості експериментували. Було чимось таким просочене, що не горіло. Тоді це не дуже насторожило членів спецпідрозділу. А вже коли привезли в с. Давидки, що в Житомирській області, на болотистій місцевості розгорнули табір, намети, зрозуміли серйозність ситуації, а разом з тим і всю важливість і відповідальність дорученої справи. Приганяли в табір на ремонт різноманітну техніку, відпрацьовану в зоні, яку Іван бачив уперше. Робітники, здебільшого водії, спочатку дозиметром обстежували механізми. Траплялося, на деяких вони зашкалювали, їх відвозили в спеціально відведене місце. Бралися, здавалося б, за звичну роботу, обробляючи відповідними речовинами. Та за декілька годин сили покидали… Надворі вирувало спекотне літо. До всього, як розповідали ті, хто приганяв техніку, над прип’ятським небом літали літаки, що розганяли хмари – тож температура повітря сягала понад 40 градусів за Цельсієм. А вони, ремонтники, в просочених спецрозчином робах, чоботах… А треба було відпрацювати зміну, як кажуть, від дзвінка до дзвінка. Адже там, на станції, в самому пеклі, в лабіринтах приміщень продовжували нести складну вахту енергетики, спеціалісти різних фахів. Їм неодмінно треба допомогти вирватися зі смертоносного кола проблем, доданих безконтрольним несамовитим атомом. І терпіли ремонтники нестерпне пекло в гарячих чоботях, від чого литки ніг вкривалися пурпуровими прищами, що спочатку свербіли, а потім пекли. Від цього не було ніякого порятунку. Хіба, вночі, перед світанком студила довгождана прохолода…
Два місяці напруженої праці… Не ремствували, мовчки стомлені падали на ліжка, щоб відпочити, а на ранок - знову до роботи. Ох ця вже радіація… Невидимий, страшний і безжальний ворог, подих якого відчували тільки прилади. Іван зі своїми напарниками усвідомлювали це розумом, від чого опускалися плечі, наче меншали зростом, а руки до болю стискали дозиметр, шланг… Намагалися не вслухатися в невмолимий тріск приладу, що випльовував на табло жаливі цифри… Треба працювати…
Одного разу Іван прокинувся з важкою, наче свинцевою головою. Підвівся з подушки, а вона вся закривавлена. Збагнув, що радіація добралась і до нього… Пригадуючи це, мимоволі затуманились очі, повіки зросили непрошені намистинки скупих чоловічих сліз. Миттю підвівся та поспішив до умивальника, щоб не дати їм волю, щоб не побачила несподіваного болю, викликаного спогадами. Освіжив обличчя, заспокоївся. Та де тоді було до спокою! Відправили в с. Волоче, де дислокувався госпіталь. Майже три тижні «відлежав». Уже знав, що таке тиск, перші ознаки діабету, але повернувся у свій спецвзвод, бо треба було дочекатися та підготувати собі заміну.
Чорнобильські будні продовжувалися, й Іван Петровчук уже звик до цієї страшної роботи, замірів радіації, незвичного запаху хімречовин, якими обробляли відпрацьовану техніку. Але там, у найпотаємнішому куточку душі, тліли холодний розрахунок і страх – не за себе. А за хлопців, з якими працював поруч, за тих, хто трудився в тій страшній 30-кілометровій зоні, біля самісінького реактора… За людей, які покинули нажиті місця, статок, приручених братів своїх менших – собак, котів… Боліло за народ, на який неждано-негадано зрушилось глобальне нещастя. Як пережити цю вселенську біду, що підкосила і його, здорового досі, чоловіка, обкидавши болячками? Не може обійтися без пігулок від артеріального тиску, ін’єкцій інсуліну, підводять ноги…
Інвалід, але до останнього часу працював. І досі не може всидіти, склавши руки. Удвох з Ніною мало не щодня пораються біля доччиного будиночка. В Оксани підростає двоє діток, Іванових внученят, тож треба з дружиною допомогти. Ось так, у клопотах, і проходить життя, що випробувало Петровчука на міцність. Благо, за плечима – ангел-хранитель, який береже від нещасть, та добра, вірна й надійна дружина. Тож хай і надалі вони будуть поруч на сторожі, хай усі святі бережуть тих, хто тоді був у тому пеклі та вистояв.
Раїса БРИЧКОВА.