Опубліковано СН
«Що про нас писати? – запитав Олександр Поцікайло. – Я - не майстер лозоплетіння і дружина – не вишивальниця».
Перше знайомство з цепцевицькою родиною відбулося по телефону. На прохання сина Ростислава («Мамо, подзвони до Марії Кузьмич, може вона мені підкаже, куди поїхати, щоб стати здоровим!»), Сусанна зателефонувала до редакції. Сталося це після того, як Ростик прочитав у «Сарненських новинах» статтю «На Кубі добре, а в Тинному краще» (від 26 липня 2011 р.). І от минуло півроку. Сьогодні хочу познайомити вас із цією родиною.
Сусанна народилася в селі Висове на Сарненщині. Була єдиною донькою у своїх батьків. Можливо, її доля склалася б по-іншому, та коли дівчинці виповнилось 5, трагічно загинув батько. І мама зважилась на другий шлюб лише через 10 років. Після трирічної освіти у Висовому Сусанна 7 років ходила пішки до школи сусідніх Цепцевич. Туди й вийшла вдруге заміж її ненька. Вітчим був дуже хорошим чоловіком, та й до доньки дружини ставився, як до власної. Отож, зростала в любові. А коли виповнився 21 рік, одягла шлюбний вінок. З майбутнім чоловіком Олександром познайомилась у Пінську, на трикотажній фабриці, де разом працювали. У сусідній Білорусі їх звела доля – дівчину, тепер уже з Цепцевич, і юнака з села Копище. Олександр нині, сміючись, називає себе приймаком.
Веселий, говіркий, життєрадісний, приїхав У Пінськ у пошуках роботи. За плечима залишились роки служби у внутрішніх столичних військах і незабутні тривожні спомини ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Розпад Радянського Союзу змусив молодих людей повернутись на Сарненщину. Майстер-будівельник, професію здобув у Сарненському ПТУ-22, подався на заробітки до Фастова, на Київщину. Працював вахтовим методом, а молода дружина господарювала вдома. Деякий час трудилась у колгоспній бухгалтерії, а потім стала мамою.
Олександр виховувався в багатодітній родині (три брати й три сестри), а тепер і сам багатодітний батько. З дружиною народили й виховали шестеро дітей - 4 сини й дві доньки, яким дають раду, любов і підтримку. Найстарший Олександр навчається на першому курсі Національного університету «Острозька академія» на факультеті міжнародних відносин. Павло – десятикласник. Двійнята Людмила й Ростислав - учні Цепцевицької ЗОШ І-ІІІ ступенів. Незважаючи на заборону лікарів народжувати, в сім’ї з’явились ще Андрійко, нині п’ятикласник, і наймолодша та найрозумніша дівчинка, першокласниця Сусанка. Слухала розповідь батька про Ростислава, і стискалося серце. Думаю, історія не залишить байдужими і вас, шановні читачі.
Коли народилися двійнята, дівчинка зростала й розвивалась, як усі діти. А хлопчик з’явився на світ із вродженою вадою обох кистей рук. Як сказали лікарі, це стало наслідком перебування Олександра Поцікайла в Чорнобилі, куди він разом із товаришами потрапив одразу ж на другий день після вибуху. Крім того, після неодноразового обстеження в районній лікарні й обласному радіологічному центрі Ростику поставили діагноз – стеноз легеневої артерії надклапанний. До слова, у друга Олександра з Яринівки, з яким разом і в школу ходили, і служили, народилась також дитина з обмеженими фізичними можливостями. Випадково родина познайомилась із представниками української християнської місії відродження й милосердя «Добрий Самарянин». Попросили їх допомогти дитині з операцією на руках, адже місія діє не лише на території Росії й України, а й США, Аргентини, Бразилії, Індії, Пакистану й інших держав. Вони не відмовили й незабаром повідомили, що в Америці таку операцію хлопчику зроблять. Здавалося, треба було б радіти, але батьки були в розпачі, бо син спочатку потребував термінового оперативного втручання на серці, без якого він міг померти. На це потрібно було 1500 доларів. Таких грошей сім’я не мала. І не знали, як сказати благодійникам, що в Америку їхати не можуть. Лише Олександр і Сусанна пам’ятають, скільки разів щоночі треба було підніматись, коли хлопчик синів і задихався, виносити його на вулицю, аби вхопив свіжого повітря й заспокоївся. Але через годину-другу все починалося знову. Одно слово, клопоту вистачало. Й виходило замкнуте коло. Не можна було оперувати руки, поки не буде здорове серце, а чи буде воно таким?..
Наближалося Різдво, приїхали «добрі самаряни» в село, побували на зібранні в молитовному будинку, після якого відвідали сім’ю Поцікайлів, яка повідомила, що змушені відмовитись від поїздки. Півторарічний Ростик, який на відміну від ровесниці сестри не ходив і не піднімався на ноги, лежав у колисці. Гості довго над ним молились. Після цього поїхали, а син дозволив батькам вперше спати спокійно, нікого не потривоживши до ранку. Прокинувшись, хлопчик почав спинатись на ноги й до вечора ходити. Це було справжнім дивом. Через декілька тижнів зателефонували з діагностичного центру й попросили приїхати на додаткове обстеження до професора Національного інституту серцево-судинної хірургії імені Миколи Амосова. Лікар прийняв їх поза чергою. Прочитавши історію хвороби й ознайомившись із попередніми результатами, обстежив Ростика декілька разів і був вражений і здивований тим, що серцевої хвороби не виявив. «Вона не могла зникнути!», - вигукнув він, а батько сказав: «Бог зцілив нашу дитину». Не знайшли підтвердження і в районній поліклініці, де стояв на обліку, і в Сполучених Штатах Америки, де таки зробили 4 операції за півроку на правій руці (ліва залишилась без змін, аби хлопчик зовсім не втратив силу).
Про іноземну державу й ставлення до них, простих людей, залишились найкращі спомини. Американці заплатили за переліт, проживання й харчування впродовж півроку, виклики «швидкої» й перевезення на операції та перев’язки, як і за самі операції. Після них хірург детально пояснював батьку Олександру Олександровичу, чому саме так потрібно було оперувати пальчики, а не інакше. Вранці і ввечері телефонував, цікавився станом здоров’я малого. Потім день через день робили відповідні процедури. Головне, Ростик міг бігати й навіть грати у футбол...
Щасливі батьки, коли здорові діти. Сусанна й Олександр Поцікайли щиро вдячні за допомогу людям, які не залишились байдужими до їхньої біди. Серед них депутат обласної ради Олександр Юркевич, завжди безвідмовні працівники управління праці та соціального захисту населення РДА, педагоги місцевого навчального закладу, особливо перша вчителька Ростислава Тетяна Куришко, класний керівник Любов Мойсеєць.
У нього багато друзів, він звик до того, від чого кожен відведе очі вбік, коли побачить. Навчився з цим жити. І мріє про те, щоб стати абсолютно здоровим. І ще без однієї операції йому не обійтись. А батьки не знають, до кого звернутись за консультацією, бо і американського лікаря-хірурга, і столичного, вже немає в живих. Вони не прагнуть великого багатства, щоб не забути Бога. Не просять посилати їм бідність, щоб не піти красти, а здоров’я дітям, щоб бути щасливими самим.
Марія КУЗЬМИЧ.