Опубліковано СН
Фото з сімейного альбому.
З метою сприяння патріотичному вихованню молоді ще в 1999 році в державі встановили свято захисника Вітчизни, яке відзначаємо 23 лютого. В усі часи оберігати рідну землю - справа честі та гідності мужніх, справжніх патріотів, обов’язок кожного громадянина. Й нині країна відзначає День захисника Вітчизни, який із часів Радянської Армії перетворився на всенародний чоловічий день.
У нього славні традиції, за ним стоїть сама історія, сповнена героїки подвигів, яскравих вчинків. Ця дата символізує любов і повагу українців до своїх оборонців і визволителів, які показали приклади вірності й доблесті, захищаючи країну з часів Запорізької Січі, й довели відданість Батьківщині в роки Великої Вітчизняної війни, й донині. На долю воїнів-захисників усіх поколінь випало багато випробувань, однак завжди долали їх з гідністю, оберігаючи державу, рідну домівку.
Ці рядки присвячені ветерану-захиснику, який у грізні воєнні часи відстояв рідну землю від фашистської навали, сарненцю Костянтину ПЕРЕСТОРОНІНУ, юність якого співпала з нелюдськими випробуваннями, горем, кров’ю та лихоліттям.
Розповідь-сповідь розпочав з народження. У 1918 році в селі Красному В’ятської губернії в родині Василя Михайловича та Лукерії Матвіївни Перестороніних народився син Костянтин. Подружжя вже мало два сина й доньку. Коли Кості виповнилося три роки, померла мати. Старша сестра на той час працювала вчителем у селі Нагорне, що неподалік, й забрала брата до себе. Там жив і навчався три роки. Через тяжку хворобу й вона передчасно покинула цей світ, залишились напівсиротами її три доньки. Кості тоді було всього 10 років. Після цього тяжку долю хлопця розділила тітка Феодосія Михайлівна. Відправила сина Олександра забрати племінника до них у село Хабари Нолинського уїзду. Там хлопчина відвідував школу колгоспної молоді, де перший рік держава безкоштовно годувала обідом, а наступними допомагала тітка, привозила картоплю, хліб, який сама пекла, й іншу провізію. При школі працювала сторожиха, яка теж співчутливо ставилась до сироти й подеколи пригощала смачненьким. Учився там з 3 по 7 клас, добре знав математику. Після того, як успішно здав екзамен з алгебри, нагородили премією – подарували книгу.
Та Костя Пересторонін планував влаштовувати життя так, аби міг заробляти власний шматок хліба. Повернувся в рідне село Красне й у сільраді забрав свідоцтво про народження. Маючи на руках цей документ і атестат про закінчення школи, вирушив в Уржум, де функціонувало медучилище. Бо після втрати мами й сестри юнак мріяв стати фельдшером, щоб лікувати й рятувати людей. Феодосія Михайлівна зібрала йому торбину з продуктами й благословила в дорогу.
Хоч не судилося юнакові стати медиком: не піддалась розв’язанню теорема - не розгубився. Вирушив далі шукати свою долю. Шлях його проліг на річку В’ятка. На пароплаві сховався під лавку, щоб добратися в селище Лебяж’є, де мешкали брати Єгор та Іван. Влаштувався в Аркуль в училище судноплавства, де закінчив курси тракториста. Працював на колгоспному дворі. Жив з братами. Єгор був уже одружений.
Настав 1938-й. Костянтину Перестороніну прийшла повістка в армію. З райвійськкомату Кіровської області пішки мандрували на станцію Котельнич, а звідти залізницею їхали в Карелію. Кінцева зупинка - Кандалакша. Там новобранців, як і належить, помили, поголили, видали обмундирування. Пригадує, була осінь і холодно. Залізничну колію чистили в’язні. Костянтин порапив на службу в 52-й військовий полк внутрішніх справ з охорони бронепоїзда, що в Петрозаводську. В 1939-ому бронепоїзд направили в Естонію, а коли почалася фінська війна – назад у Петрозаводськ. А там уже постійно курсували залізницею то на Північ, то на Південь.
У 1941 році бронепоїзд з військовиками розташувався за 105 км від Ленінграда (нині Санкт-Петербург) на полігоні. Крім них, там були танкісти, піхотинці, а ще авіація. У цьому ж році на Карельському перешийку влаштували весняний огляд – стрільбища бронепоїздів. Костянтин Пересторонін, як командир кулеметного розрахунку, і його земляк (із сусіднього села) за результатами змагань посіли І місце. Отож воїнам, уперше за три роки, надали відпустку, по 10 днів кожному. Від щастя мало не плакали. Обоє вирушили на Батьківщину. Костянтин направився на Лебяж’є до Єгора, бо ж і тітка жила недалеко. Спочатку відвідав Феодосію Михайлівну, а переправившись через В’ятку, завітав до брата. Його радо, зі сльозами на очах зустріла невістка з двома племінницями. Відпочивати довго не вийшло. За декілька днів довкола пронеслась звістка – війна!
Костянтин Пересторонін з товаришем розуміли, що терміново потрібно повертатися на бронепоїзд у Петрозаводськ. У місцевому райвійськкоматі їм не змогли допомогти добратися до місця призначення. Отож до Кірова діставалися власними силами. Спочатку пішим ходом, уже в дорозі їх підібрала колона автомобілів, яка їхала в попутному напрямку. У Кірові на вокзалі відчули, що таке війна: жінки, діти, військові, хаос, крик, плач… Звідти знову і пішки, і на підводах, і на автомобілях - у Петрозаводськ.
Основне завдання Костянтина Перестороніна з побратимами – не залишати сталеву машину й курсувати залізничними коліями в указаному командуванням напрямку, ведучи бій з противником. Тримали постійний зв’язок з Петрозаводськом. Нелегко було вистояти під бомбардуваннями, гарматними обстрілами. Неодноразово героїчний екіпаж потрапляв у важке становище. У першому бою панцерник отримав два прямих попадання ворожих снарядів, а вже в іншому пошкодило гальмівну систему. Треба зазначити, що провели багато боїв і вогняних нальотів по ворожих розташуваннях. Одного разу бронепоїзд був відкритим, як на долоні. Отож фашисти не забарилися. Хоч і захищалися до останнього, та сили були нерівні. Мали намір відступати з бронепоїздом, та був пошкоджений і нерухомий. Довелося залишати його й повертатися в Петрозаводськ. Відхід супроводжувався боями з німцями.
У Петрозаводську охороняли військові склади, поки сформували новий екіпаж бронепоїзда. Цього разу маршрут проліг у напрямку фронту під Ленінградом. І знову поразка. Ворожа навала оточила вояків вогняним колом. Тож змушені були відступати під ударами переважаючих сил ворога. Але радянські солдати не переставали вести оборонні бої, також завдавали противнику серйозних ударів. Оскільки неподалік протікала річка Свір, по якій до війни переправляли ліс і до того часу нею плавали колоди, прийняли рішення змайструвати плоти й перепливти на інший берег, де оборону зайняла Червона Армія.
- Пам’ятаю, як після переправи грілися біля вогнищ, потім ішли через болото, а навкруги сніг. Дуже хотілося їсти, – розповів Костянтин Васильович. - Дійшли до лісгоспної ділянки, знайшли там остюки, заготовлені коням, і запарювали. Вийшло всім по півказанка. Дорогою споживали мерзлу журавлину з-під снігу, шипшину. І весь час нас переслідували німці.
В одному з боїв убили командира. Не покинули, донесли його до Петрозаводська. До речі, в тому ж бою постраждав і Костянтин Пересторонін. Він навіть відразу й не відчув, що поранений. Уже згодом побачив. Добре, що поранення легке. Усі, хто вижив, зібрались на збірний пункт зареєструватися. Там же їх нагодували кашею. А потім - знову в бронепоїзд і на передову, де чекали бої, переслідування, битва під Сталінградом…
Україну визволяли вже в 1943-ому. Костянтина Васильовича в складі 50 чоловік із українськими прикордонниками відправили на службу в органи МВС у Харків. Після цього розподілили в Київ, а звідти вже в Житомирську область. Щоправда ненадовго. Бо вже згодом направили на Рівненщину, де брав участь у визволенні Костополя. До слова, там і прожив немалий проміжок часу й зустрів свою половинку - Марію Сергіївну, яка працювала касиром-рахівником. Знайомство виявилось хоч і не романтичним, але доленосним! Під час бомбардування міста Костянтин і Марія разом переховувались. Тоді молоді люди зареклися: якщо виживуть, то решту життя проведуть воєдино. От із 1944 року звікували душа в душу 61 рік! На жаль, померла вже його кохана дружина й порадниця. Також пішов із життя й син Валерій. Та є дві доньки. Людмила закінчила Ленінградський інженерно-будівельний інститут з червоним дипломом і за направленням потрапила в Карелію(!) – Петрозаводськ. А точніше в м. Сортовала поряд з фінським кордоном. Чи не доля? А Ніна, вивчившись у Рокитнівському медучилищі, деякий час мешкала в Дніпропетровську, а з 1974-ого працювала головною медсестрою залізничної лікарні станції Сарни, нині – пенсіонерка й татова помічниця. Розрада ж дідуся - четверо внученят і стільки ж правнуків. А це значить, що мирне життя, яке нам подарували нині вже сивочолі ветерани, такі як Костянтин Пересторонін, продовжується.
Не маємо права забувати про хоробрість і вірність ветеранів в ім’я майбутнього, а оточити їх увагою та турботою, віддаючи данину подвигам. У пам’яті зберегти героїчні вчинки багатьох поколінь воїнів-захисників, їх безмежну любов до рідної землі, відвагу та доблесть.
Вікторія КОЛЯДИЧ.