Опубліковано СН
Фото з сімейного архіву.
Перед війною Дмитрій Хобтовий жив у селі з назвою Зелене, що в Тернопільській області. У сорок першому служив на кордоні біля Чорткова.
Як завжди перед ранком, стояла незвичайна тиша, лиш коники сюрчали в траві. І раптом почали бомбити, шум, стрілянина. Втікали хто куди, босі й голі. Так хлопець потрапив у полон. Разом з іншими його погнали до Німеччини. Але за Львовом пощастило втекти. Довго блукав незнайомими дорогами, аж поки натрапив на одну хатину. Чоловік заховав його в льоху, годував. А в той час полонені, які їли сирі буряки, яких били та над якими знущалися, гинули один за одним.
Дмитрій через місяць повернувся додому, переховувався від німців, поки ті залишались у селі, а коли прийшла Радянська влада, пішов на фронт. Воював на Балтійському у 256-ій гвардійській дивізії. Двічі був поранений у боях. Часто доводилося бути у ворожому оточенні. Пригадав, як розбомбили армійську кухню і з запасів продуктів не залишилося нічого, як помирали з голоду. З полку вижили 200 чоловік.
Війна, яку німці планували так само стрімко закінчити, як і почали, не припинялась. Під Москвою хлопець, який дуже рано подорослішав, знову потрапив в оточення і в полон. Про втечу годі було й думати.
У Сибір перевозили заводи, там працювали діти, яким щойно виповнилось 10-12 років. Треба було виготовляти снаряди, «Катюші», танки, щоб не віддати фашистам Україну з хлібом, молоком і медом.
Дмитрій Хобтовий на фронті був рядовим кулеметником, першим номером - як його називали. Другим – Іван Орищук. Коли йшов бій, хлопці завжди були поруч. Під час невеликого перепочинку Дмитрій пішов траншеєю, щоб напитися води. Повернувшись назад, побачив пошматоване тіло товариша на сосні, розбитий на дрібні шматочки прямою наводкою ворога кулемет. Змінювались «другі номери», кожного з них воїн пам’ятав по прізвищу, як і командування до останніх днів свого життя. Дозвольте й мені їх назвати. Командир полку Авдєєв, командир взводу капітан Багров, командир роти молодший лейтенант Анісімов. Друзі та бойові побратими Рибченко, Заверуха, Задоріжний, росіяни Іванов, Карабіцин, Орлов, Архипов, молдаванин Олеєв.
Війна - це завжди страшно. Кажуть, на війні - як на війні. Хтось падав і знову піднімався, а хтось навіки залишався лежати на сирій землі. Іншого контузило, але Бог дарував йому життя, сповнене випробувань. Дмитрій помер після війни, залишивши про себе спогади школярам Костянтинівської ЗОШ І-ІІ ступенів. Закінчилась Велика Вітчизняна для нього в Естонії. Не одну нагороду мав за відвагу. Одного разу під час бою в солдатів майже не залишилось патронів і вони стали тікати. У Дмитрія Хобтового була ще ціла кулеметна стрічка, а другого номера вбили. Стріляв і плакав, поливаючи фашистів вогнем, і змусив-таки повернутися назад. За цей бій солдата також відзначили. Але деякі нагороди зникли в санітарному батальйоні.
…Люблю старі хороші фільми про війну, як, скажімо, «Повість про справжню людину» чи «Офіцери». Тоді молоді люди не шкодували себе, оббивали пороги військкоматів, просилися на фронт, завзято працювали в тилу. Бо дуже любили свою країну. В першу чергу думали про Батьківщину, а вже потім – про себе.
Марія КУЗЬМИЧ.