Опубліковано СН
Фото з сімейного альбому.
Такі гарні обоє: молоді, щасливі, сповнені сонцедайним почуттям взаємної любові, віри у світле і радісне майбутнє. Адже їх переповнює ще одне невимовне та довгождане бажання – якнайшвидше відбудувати сплюндровану ворогом рідну землю й вибороти волю.
Більше того, Радянська Армія, в складі якої й вони йшли різними кровопролитними фронтовими шляхами, звільняла поневолені коричневою чумою народи Європи. Чимало військовиків дійшли до фашистського лігвища. На рейхстазі замайорів прапор Перемоги! Доля закинула Олену й Григорія Мовчанів у 1946-ому в Німеччину. На згадку сфотографувалися в м. Готті. А кожного проведеного разом дня вибудовували прийдешнє.
Прожило подружжя Мовчанів у злагоді та любові не одне десятиліття. Виховали та виростили двох чудових донечок Любу й Тамару, які, як нерозлийвода, допомагають одна одній в життєвих буднях. Уже дорослі, та прищеплені з дитинства Григорієм Петровичем й Оленою Євтухівною риси відповідальності та підтримки й досі ставлять у приклад. Немає вже Григорія Петровича. Тамара з родиною проживає окремо, а Любочка, як трепетно називає її мама, мешкає з нею - старенькою, сивочолою голубкою. Тиха радість і спокій панують у чистенькій, акуратно прибраній квартирі багатоповерхівки райцентру. Живуть дружно, Любочка вчитель міської загальноосвітньої школи № 2, у вільний час дуже любить гаптувати. Що вже гарні виходять з-під її вправних рук вишиванки – не передати словами. Неодноразово скрашували виставки народних умільців різних рівнів. А скільки роздарувала.
А Олену Євтухівну ні-ні та й зворушать спогади про ті далекі вогняні дороги війни. Виросла на Полтавщині в багатодітній сім’ї, де усіх шістьох дітей змалку привчили до нелегкої сільської роботи. Тож коли підросли, не пасували перед труднощами. Олена подалася за однією зі старших сестер, яка поїхала на заробітки у Воронеж, і залишилася там. Вступила в технікум зв’язку. По закінченні влаштувалась сортувальницею листів в одне з поштових відділень. Здавалось, усе складається добре, до душі прийшлись і робота, і колектив. Олена старалась, і невдовзі зарекомендувала себе фахівцем високого класу. Де не візьмись, налетів вихор Другої світової війни, який перекреслив життя не тільки Олени. Мобілізували її в запасний полк, який дислокувався в Курській області. Згодом перекинули в сортувальний пункт № 30, що рухався за військовими.
Харків… Полтава… Бельци… Німеччина… На війні, як на війні. На серці кожного, хто пережив це лихоліття, на все життя залишився незагойний рубець, не загоїлись рани, тривожні спогади. Ось і в Олени Євтухівни літа добігають до дев’яноста, а пам’ять гортає незабутні далекі сторінки минулого.
…Пожовтілі, прим’яті трикутники-листи висипала на стіл з прогумованого брезентового мішка й бережно розкладала. Руки легкокрило, ніби птахами, розліталися, розмітаючи пачки листів, які мішками-ящиками транспортували на фронт із численних поштових відділень країни. Адже ці послання служили чи не найкращим стимулом, підтримкою в боротьбі з ненависним ворогом, непередбачуваними нелюдськими умовами, що переслідували відважних синів і дочок – захисників рідного краю - від посягань німецько-фашистських загарбників. Листи гріли в сльоту й заметіль, додавали сил і віри в те, що їх адресатів чекають з нетерпінням, кохають…
Пригадувала Олена Євтухівна, як з радістю працювалося, коли випадало затишшя, не турбували нальоти зловісних бомбардувальників із фашистською свастикою. Зізналася, що щеміло серце, тремтіло все всередині, коли з фронтових розташувань переправляли розірвані, а подеколи навіть обвуглені мішки, в яких лежали понівечені листи-трикутники. Розмитий почерк, обірвані фрази… Дівчата-сортувальниці згортали такі пошматовані вісточки, мимоволі ловили поглядом окрилені слова…
А листи військовикам із рідних домівок, від найближчих людей? Як їх чекали! Адже там залишалося тепло родинного вогнища, затишок і спокій, сини й дочки, дружини. На їх тендітних незмужнілих плечах лежав тягар життя-буття в тилу або на окупованій ворогом території. Згадувала, як чоловіки, які у хвилини смертельної небезпеки ковтали з фляжок пекучу горілку, брутально лаялися, залишалися часто-густо наодинці зі смертю, безстрашно кидалися з «букетом» гранат під ворожі танки, вривалися в неприятельські траншеї, штурмуючи їх укріплення, трепетно підносили до почервонілих очей папірці, помережані рідним почерком, дитячими каракулями!.. Плакали, похапцем витираючи скупі непрошені сльози. І за першим же наказом «Вперед!» дружно ставали в стрій, поспішаючи завдати несподіваний удар противнику. Слухали ноги, підкорялося серце свідомості, а очі наповнювалися вологою, коли до болю ловили-вивчали слова, виведені дитячою ручкою… «Папочка, ты не волнуйся за нас, мы хорошо живём. Мамочка купила козочку и у нас есть молочко… Бей врагов и поскорей возвращайся домой…». «Рідненький наш, ми так тебе чекаємо. Лічимо кожен день, коли зустрінемося. Бережи себе, таточку…». «Пішов на фронт і наш Коля, йому нещодавно виповнилося сімнадцять. Сам попросився в райвійськкоматі, сказав, що воюватиме з тобою, таточку».
Стільки тепла й любові в зменшено ласкавих словах! З неслухняних очей мимоволі котилися горошини сліз, зрошуючи давно голені щоки, до горла підкочувався пекучий клубок. Солдати відверталися один від одного, соромлячись миттєвої несподіваної слабкості. Спробуй-но витримати такий наплив почуттів… Сортувальниці намагалися не затримувати листи, швидше розкласти по військових польових частинах, знаючи, що бійці чекають їх із нетерпінням, бо вісточки додають сміливості, мужності, зміцнюють волю до перемоги.
Приємно було дівчатам займатися поштовими клопотами напередодні новорічних свят. Що й казати, роботи подвоювалося. Адже на фронт «летіли» не лише листи, а й скромні подарунки-бандеролі з теплими вив’язаними рукавицями, шкарпетками, барвистими кисетами, домашнім печивом. Усі так чекали, щоб скоріше закінчилась війна, батьки, сини, брати, кохані повернулися додому…
Фронтові дороги завели Олену в Угорщину. До глибини душі радувало, як господарі землі гостинно зустрічали визволителів, придивляючись до радянських солдатів, стомлених кровопролитними боями, нерівними сутичками. Не могли повірити, що звичайнісінькі на вигляд військовики такі терплячі, сміливі, мужні, здатні на подвиг, не шкодують найдорожчого - свого життя заради світлої довгожданої перемоги.
В Угорщині Олена зустріла наказ про розформування їх сортувального пункту. Повернулась додому. Змарніла, але щаслива-щаслива, що війна закінчилась, що мирне життя набрало обертів. А тут ще дівоче сердечко гучніше забилося, коли поріг домівки переступив молодий сусід Григорій з бойовими нагородами, який приїхав у відпустку. Несподівано спалахнуло взаємне почуття й згодою відповіла на його пропозицію вийти заміж. Удвох поїхали в Німеччину. Служив Григорій у багатьох куточках країни, але надовго осів у Сарнах. Звідси й провели за межу життя. Дочки з дітьми зустрічають мирні світанки.
Роки беруть своє. І хоч Олена Євтухівна скромно зауважує, що нічого героїчного не зробила, знаємо: у тому, що над нами розвівається спокійне піднебесся - заслуга і її покоління, і її самої. Кожен на своєму посту був потрібен і необхідний, і беззаперечною участю наближали великий День Перемоги. Вона, Перемога, як сонячний промінь висвітлила велич усіх учасників вогненного поєдинку, піднявши на вівтар безприкладний подвиг.
Раїса БРИЧКОВА.