Євреї врятували українську родину

Тут не залишилось жодного єврея, як і синагоги та ще 4-х єврейських молитовних будинків, які були у 1885 році. У Бережниці Дубровицького району цим людям колись належали оселі, лавки, земля.

Їхні нащадки не робили спроб і ніколи не вимагатимуть повернення втраченого майна. Натомість, бентежить інше. Ніхто не пише історії єврейського народу, поселення, в якому за переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 2 тис. 964 осіб. З них 775 — православної віри, а 2 тис. 160 — іудейської. Зруйновані часом мацеви (єврейський надгробок у формі вертикальної кам’яної плити, інколи металевої чи дерев’яної, з написами івритом та символічними рельєфами, що встановлюється на могилі для увічнення пам’яті померлого). Ніби євреї ніколи не існували.
Але ж вони були. Про це навіть свідчить частинка Тори (Старого Завіту, Біблії), що зберігається в шкільному музеї Теодозії Бриж, розповіла його завідувачка Лариса Вовчик. Вчителька німецької мови місцевої одинадцятирічки з повагою та шаною говорить про його засновника Антона Антончика. Експонати вражають своєю різноманітністю й цінністю. Музей був улюбленим духовним дитям Антона Хомича. Серед зібраної ним і його учнями, односельцями дуже вагомої колекції - рідкісні документи, переважно оригінали, давні Богослужбові книги Почаївського видання, журнали, газети, перше погруддя Тараса Шевченка Теодозії Бриж у Бережниці. Міщан-бережнівчан було мало, розповідає Лариса Іванівна. В основному - поляки та євреї. Останні створили містечко, де одних, як нині кажуть, магазинів, налічувалось понад 30. Вони не хотіли технічних революційних змін, дбаючи про екологію, тож відкупились золотом від того, щоб через населений пункт проходила залізниця.
У довоєнні часи розквіту єврейського життя в Бережниці ні геноциду, ні гноблення, ні переслідувань, ні зневажливого ставлення цей багатостраждальний народ не зазнавав. У спокійному й помірному ритмі життя євреї трудилися, заробляючи на хліб насущний, як і всі інші. А у визначений час поспішали до синагоги, де знаходили умиротворіння й Божу благодать. А свого ребе (духовного керівника єврейської релігійної громади) шанували як великого праведника й мудреця…

Меморіал загиблим на батьківщині дідуся
Евелін Фабрікант приїхала в Бережницю на батьківщину свого дідуся, щоб обговорити з сільським головою Мирославом Кремезем місце для будівництва Меморіалу пам’яті страченим євреям під час війни за макетами, які надіслала електронною поштою раніше. Громада села, після обговорення, підтримала пропозицію і вирішила, що він має розміститись на одному з колишніх єврейських кладовищ. Їх територію нам показала Ольга Данюк. Її батько, Леонтій Строзюк, був сторожем на цвинтарі, обламував гілля зі старих дерев. Мама ж ходила прибирати туди, бо євреї хотіли, аби бур’яни не косили, а виривали руками. Ярина Дмитрівна, яку побила корова, пролежала прикутою до ліжка впродовж 16 років (померла в 1997). Багато чого розповідала доньці про ті часи. Але, як сказала жінка, не знала, що ці спогади можуть комусь знадобитись. А можна було б цілу книжку написати. Пам’ятає, розповідала ненька, коли гнали євреїв, двоє сховалися в їхній хатині, в льоху під підлогою. Хтось доніс поліцаям. Ті прийшли, обшукали все, й нікого не знайшли. Один наполягав на тому, щоб убити господиню за переховування, а другий заперечував: «Ми ж їх не знайшли, а троє маленьких дітей залишаться сиротами».
Чоловіки в льоху все чули. Дочекались ночі, подякували за прихисток і попрощались зі словами: «Через нас вас ледве не вбили. Підемо в Сарни. Якщо житимемо, обов’язково повернемось». Так і не бачили їх більше, хтозна з якої причини.

Любили молоко від чорної корови
7-8 років тому друг Евелін, Jerry Kashtan, приїжджав у Бережницю, а потім створив сайт про неї в Інтернеті. Він розповідав, коли німці в 1942 гнали понад тисячу євреїв на Сарни, половину з них вбили одразу. Ольга Данюк не може стверджувати чи спростувати цей факт, вона не знає. Пригадує з маминих розповідей ще одну історію. Було дуже холодно, вже й земля замерзла. Молода євреєчка, роздягнена й боса, з малолітньою дитиною в одній сорочині, проходила поблизу дому. Мама зняла з плеч хустку й швидко кинула їй. Дуже ризикувала, бо якби побачивши, одразу вбили б.
Батьки Ольги були сироти. І хоча мали й господарство, і землю, не завжди всього вистачало. Євреї, які тримали лавки, завжди говорили: «Є гроші, чи немає, приходь, Левку, набирай, скільки чого треба, в тебе ж маленькі діти. Колись віддаси, як будуть, або відробиш». Дуже любили молоко саме від чорної корови. Ввечері та вранці, коли мама доїла, випивали по склянці.
Ольга Леонтіївна мала два брати (нині покійні). Якби сестри, гралися б ляльками, а хлопці-хлопцями - в хованки та війну. Ходили бавитися до клуні. Селяни тримали там хто худобу, хто збіжжя. Бігали й на кладовище. Могили були гарні, обшліфовані, але не високі, бо треба було лягати на землю, щоб сховатися за ними. Одна мацева вирізнялась з-поміж інших висотою, можливо, там покоїлось тіло рабина.
Тепер зрозуміла слова жінки, яка сказала, що могла б показати територію цвинтаря, навіть якби її розбудили посеред ночі.

Якби камені могли говорити
То розповіли б дуже багато цікавого. Покриті мохом та лишайником, врослі в землю могильні плити. 23 їх знайшов у різних місцях з допомогою друзів Борис Стельмах. Евелін їх чистила власноруч. Дві з них, перевернутими написами донизу, знайшли в одному з будинків літніх людей, де слугували ганком. Не розуміли господарі, звідки в них нещастя та хвороби. До слова, до такого ж результату може призвести перевернута медуза (сувій з пергаменту, виробленого за стародавньою технологією, на якому записані молитви). Згорнути мезузу кладуть у спеціальний футляр, що вішають біля входу в житлове приміщення, також як захист від темних сил.
Борис своєю відданістю справі, якою займається, схожий на громадянку Америки. Не розповідатиму про віщий сон, що наснився чоловіку. Але тепер святим обов’язком вважає допомагати людям, які шукають свої корені, й таким чином пише історію Бережниці. Не залишається осторонь і сестра Надія. Доброзичливі, душевні люди повідали свою.
У бабусі, розказала жінка, було п’ятеро дітей, залишилась без чоловіка перед війною. Тяжко захворіла й страшенно кашляла. У той час туберкульоз прирівнювався смерті. До людини ставились, як до прокаженої, а місцевий шаман сказав, що в неї сухота. І тоді в бідну хату багатодітної матері прийшла дружина рабина, щоб її врятувати. «Бо якщо діти помруть, то смерть буде на нашій совісті». Сама привела лікаря, за свої гроші купила медикаменти й селянку вилікували. Іншим повідомила: «Ні-ні, в неї звичайна простуда, все буде добре».
Бабуся передала історію мамі, а та своїм дітям і просила не забувати про те, що ця нація врятувала сім’ю: «Дякуючи їм, ми - живі». Ось чому таку ініціативу проявляє родина, яка мешкає в Бережниці.

Земля – це наша душа
Повернувшись майже ввечері в Сарни, завітали з візитом додому до Іди Шустик. Разом із Евелін Фабрікант переглянули старі фото, збережені вирізки із «Сарненських новин», фотокопії місця розстрілу євреїв у 1942, пам’ятника (1947). Іда Михайлівна зі співчуттям слухала історію гості: «Бабуся померла в Бережниці. Дідусь одружився вдруге. Від шлюбу народились троє дівчаток, яким було 3, 2 і 1 рік, коли їх розстріляли. Батьки втратили у війні перші сім’ї. Мама з родиною з Польщі поїхала в Росію. Там був великий голод, тож повернулись в Україну (Тучин). Прийшли німці, матуся потрапила в гетто, дивом вижила в бункері на землі. Після війни зустрілися з татом у Польщі, де відбувався великий погром і розстрілювали євреїв. Поїхали в Югославію, звідки пішки перейшли через Альпи». Евелін народилася в Італії, а в 1948 приїхала в Америку.
«У чому винні євреї?» – запитує крізь сльози жінка й сама намагається знайти відповідь: «Я усвідомила одну річ. Якщо ми не стоятимемо один за одного, ніхто за нас не вступиться. Маємо бути сильними, триматися разом і молитися. Я стала віруючою, хоча не завжди була такою. Хочу написати про життя мами й тата. Але це, як скласти картинку з пазлів. Є великі пробіли, які не можна заповнити через брак інформації, що хочу дізнатись. Переживши страшні події, мій батько не міг про них говорити. Люди ж, які живуть в Америці, чекають на розповідь про своїх батьків і дідів. І через те, що вони далеко, Бережниця, як міст, який з’єднує їх з місцем, де почало рости дерево роду. Знають, що їхніх предків убили, але вони голодні на слова. Не хочуть забрати собі землю, будинок чи ще щось. А просто покласти на могилу камінь і помолитись».
Ось так бережуть євреї пам’ять про своїх предків, традиції і витоки свого роду. Зізнаюся, була вражена, тим, про що сказала Евелін. У відповідь вона промовила: «Нічого дивного, просто ми свято шануємо свої корені».
І це не просто слова. Виявляється, маючи вільний час чи в період відпусток євреї зазвичай їдуть не на моря, курорти і в будинки відпочинку. Натомість відвідують святі місця і могили рідних.
Щороку, долаючи далеку дорогу, нащадки загиблих євреїв приїжджають на могили в Сарни в річницю їх смерті, аби помолитися й вклонитися їх пам’яті. Евелін дуже сподівається, що незабаром з Америки, Європи й багатьох куточків світу так само добиратимуться вони на бережницьку землю, що благодатно живитиме корені їхнього роду. Адже, як співав Володимир Висоцький: «Земля – це наша душа, а чобітьми не витоптати душу».
Марія КУЗЬМИЧ.