Опубліковано СН
повернусь додому і продовжу справу свого життя»
Антона ДЕМИДОВИЧА нещодавно перевели з передової лінії зони АТО в Сарненську військову частину А-0153, де й нестиме далі службу, передаватиме військово-службовцям свій досвід із ремонту бойової техніки. Антон Петрович народився, виріс і працював у м. Красний Луч Луганської області. Місто є одним із найбільших центрів вугільної промисловості поблизу Луганська. Нині це окупована територія так званої ЛНР. Там залишила не лише рідна домівка, а й друзі. Рідні виїхали в Білорусь і з Антоном не спілкуються вже майже рік, вважаючи його зрадником, який не підтримує проросійських поглядів.
Однак життєва історія на перший погляд звичайного 31-річного хлопця, ще раз підтверджує, що в Україні є люди, які живуть серцем і горді тим, що вони - українці.
- Антоне, сьогодні займатись ремонтом джипів, лендроверів та інших іномарок набагато прибутковіше, ніж відновлювати танки, БТР, БРДМ, що залишились у спадок ще з радянських часів. Чому обрали професію військового і ремонтуєте саме бойову техніку?
- У родині я єдиний військовий. Навчався у Вищому Харківському інституті танкових військ на інженерному факультеті. Роботу свою люблю. І складаючи присягу, знав, що це на все життя. Техніка нашої армії - це дійсно радянський спадок. Тому при ремонті основна проблема - знайти необхідні запчастини, яких уже не виготовляють, а все інше - справа совісті. Адже справність машин - це забезпечення руху живого організму підрозділу, запорука того, що конвой вчасно доставить боєприпаси та підкріплення, артилерія зможе тримати оборону й відбити атаку, на бойові задачі вийдуть десантники-розвідники. Військова справа – це, насамперед порядок і дисципліна. Кожна ланка повинна виконувати своє завдання, бо всі вони взаємопов’язані між собою і мають функціонувати, як єдине ціле. Коли хлопці повертаються на базу в повному складі, розумієш, що і ти, і вони зробили свою роботу добре. Такі моменти прибутками не вимірюються.
- Як для Вас розпочалася війна?
- Торік 24 квітня нашу базу штурмували, попередньо пропонуючи «кримський варіант», тобто здатись. На жаль, певна частина військових перейшла на бік окупантів, а ті, хто залишився, відбивали наступ власними силами. На базі зберігалось 2,5 тисячі одиниць військової техніки, тому здача такого об’єкта на початку протистояння надалі могла б обернутися для нашої армії неминучим лихом. Потому на базу здійснили ще декілька нападів, 2 з них - танкові.
- Як потрапили в м. Сарни?
- 27 липня минулого року під час звільнення Артемівська познайомився з бійцями спецпідрозділу «Койоти» під командуванням Сергія Модіна. То була перша ротація. Ми потоваришували. Всі наступні 5 ротацій техніку теж ремонтували в нас. Необхідні запчастини на передову передавали за сприяння членів ГО «Спілка підприємців Сарненщини» - це надійний тил, що не підведе попри труднощі чи перешкоди. На відміну від командування, яке ставило завдання, а от забезпечення для їх виконання не було і немає.
Силами небайдужих людей, патріотів, волонтерів нам вдавалося підтримувати техніку в повному бойовому стані. Хоча й серед волонтерів зустрічалися такі, хто займався бартером, бізнесом, торгуючи допомогою для солдатів, та іншими видами шахрайства. Умови виживання оголюють людські душі й бачиш, хто є хто.
Однак мені пощастило знайти друзів серед «койотів» і підприємців Сарненщини. Це і Олександр Ярмошевич, Віталій Куришко, Руслан Полтарін, Сергій Лаврущенко, Анатолій Івашкевич. Друзі пізнаються в біді. Після того, як моя сім’я (дружина та семирічна донечка) потрапила під обстріл «Градів», потрібно було негайно її перевезти в безпечне місце. У Сарнах зустріли з розумінням. Окремі слова подяки хочу адресувати меру міста Світлані Усик і голові райдержадміністрації Ярославові Яковчуку, які допомогли із тимчасовим житлом і працевлаштуванням. Так склалося, що саме дружина та донька - моя єдина життєва опора. Згодом і я перевівся в Сарненську в/ч.
- Знаю, що до нашої частини приїздять з інших міст України, та й із передової, щоб перейняти досвід щодо ремонту спецтехніки. Ви долучаєтеся до цієї справи?
- На передовій без поломок техніки не обходиться, і не завжди є спеціалісти, які швидко повернуть залізного товариша в стрій. Тому безпосередньо водій, який за кермом БТР чи БМП, повинен власними руками перебрати кожен гвинтик свого транспорту. Поділившись таким досвідом ремонту тут, на передову потрапляє не лише справна техніка, а й людина, яка зможе її обслуговувати.
Інша справа - запчастини. Нещодавно до нас звернувся боєць Віталій Чеботарьов із проханням допомогти відремонтувати БРДМ. Для усунення поломки обдзвонили багатьох друзів і знайомих в різних куточках країни, але знайшли таки потрібні деталі й успішно провели ремонт. Правду кажуть: «Не имей 100 рублей, а имей 100 друзей».
- Що плануєте робити після закінчення війни?
- Коли звільнять моє місто, то повернуся додому й продовжу справу свого життя…
Спілкувалася Оксана СКУЛОВЕЦЬ