Опубліковано СН
Фото з сімейного альбому.
В’ячеслав ДЕМЧЕНКО - уродженець села Мізоч Здолбунівського району, але Сарненщина для нього давно вже стала рідною. Тут він — свій.
Адже ще в юності завідував місцевою фільмотекою. Пам’ятають його колеги як інструктора райвиконкому, згодом - відділу пропаганди райкому партії та другого секретаря. Здобувши освіту в Луцькому педагогічному інституті (нині Волинський національний університет імені Лесі Українки) з відзнакою, де був Ленінським стипендіатом, працював учителем історії в Сарненській середній школі № 4. Жителі висловили йому довіру, обравши головою районної ради. Потім став заступником голови райдержадміністрації, а в 1999 – голови обласної державної адміністрації. Наступною сходинкою в його трудовій діяльності була посада ректора Рівненського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти.
Нині, мабуть, немає такого вчителя не лише в районі, а й області, який би не знав кандидата педагогічних наук, доцента, проректора з науково-методичної роботи Рівненського ОІППО В’ячеслава Демченка. Як для керівника, котрий дійсно на своєму місці, важливим є здійснення запланованого. А зробити на своїй посаді вдалося чимало. Нещодавно потрапила на очі його стаття «Проблеми професійної готовності педагогічних кадрів до роботи з обдарованими школярами». У ній автор підбиває підсумки п’ятирічної діяльності творчого колективу викладачів області, які об’єднались у науково-дослідницьку лабораторію «Творча обдарованість», і працювали над цією проблемою. Серед них і працівники сарненських закладів освіти – економіко-правового ліцею «Лідер» і гімназії. Ділиться теоретичними та практичними напрацюваннями лабораторії й пропонує шляхи підвищення рівня готовності вчителів до роботи з талановитими учнями засобами післядипломної освіти.
Сьогодні хочу розкрити ще одну рису досконалості В’ячеслава Васильовича – хорошого сім’янина. Часто буває так, що людина створює власну родину на зразок своїх батьків. Тато В’ячеслава Демченка, Василь Єлісеєвич, працював директором Сарненської середньої школи № 1 (нині Сарненський НВК «Школа-колегіум» імені Тараса Шевченка). Його ораторські здібності успадкував В’ячеслав. Мама понад 35 років - шкільним бібліотекарем. Кохану дружину Василь Єлісеєвич, директор на роботі, удома ніжно називав «мій генерал». Багатодітна родина, в якій панували повага, любов, злагода й підтримка, народила та виховала 4 дітей. Найстарша Вікторія – учитель хімії. До слова, найвідоміша у своїй галузі в Білгород-Дністровську. Геннадій, у минулому інженер виробничого відділу Сарненського ЗМТК, - приватний підприємець. І наймолодша сестра В’ячеслава Олена пішла стопами мами. Саме від брата Олена Василівна перейняла любов до музики, яку, у свою чергу, передала синові. А як він захоплюється книгами! І зараз по декілька разів перечитує Антона Чехова, Сергія Єсеніна, роботи відомих філософів. Чи не тому всі, хто буває на курсах підвищення кваліфікації в інституті, із задоволенням відвідують і ніколи не пропускають його лекції з філософії.
Батько завжди багато працював, розповідає Олена, й вільного часу майже не мав. Тим приємніше йому було повертатися додому й бачити наші усміхнені обличчя. Матуся теж трудилась, а ще ж виховувала нас. За різних обставин батьки завжди зберігали оптимізм, який передавався дітям. А ще вірили один в одного. Знали, якщо чогось не встиг, не зумів, тобі дбайливо допоможуть, підтримають. Інколи опора словом важила набагато більше за поміч мате¬ріальну або фізичну.
Як дати щастя іншим і мати його самому? На це запитання В’ячеславу Васильовичу не потрібно було шукати відповідь. Позитивний приклад батьків залишився зразком для нього назавжди. Щодо кількості членів родини, то в нього два сини. Андрій закінчив Академію служби безпеки України й працює за фахом. Василь, названий на честь дідуся, здобув освіту в Рівненському інституті слов’янознавства й трудиться в одній із філій ПриватБанку в Рівному. До слова, дружина Тамара Микитівна свого часу заради родини залишила роботу в Сарнах і поїхала за чоловіком в обласний центр. Вона також розпочинала кар’єру у фінансовій галузі. Згодом добре зарекомендувала себе в управлінні сільського господарства. В Рівному ж очолила обласну філію ПриватБанку, була завідувачкою кадрами, нині - на заслуженому відпочинку.
Про атмосферу в родині В’ячеслав Васильович знає одне: у ній мають бути взаєморозу¬міння й любов. Якщо ж їх немає, то навіщо взагалі людям жити разом? Найпотаємніша мрія, яку продовжує плекати - завершити будівництво власної оселі на Сарненщині. Адже, як не крути, своя садиба дуже відрізняється від квартири. У ній можна створити таку ауру душевного тепла й спокою, що навіть у найзимнішу днину буде затишно й приємно.
В’ячеслав Демченко не з чужих слів пізнав, яка це нескінченна праця. Мабуть, розмірковує, сім’я — як той будинок: поки до нього докладаєш зусиль, доти й трима¬ються люди в купочці й мають повне право називатися рідними. Особисто для нього вони - відрада й опора.
Вольовий чоловік у молодому віці брав участь у військових діях у Єгипті (в 60-70 роках минулого століття військові тодішнього Радянського Союзу допомагали врегулюванню військових конфліктів на територіях Алжиру, Анголи, В’єтнаму, Ефіопії, Єгипту, Куби, Камбоджі, Лаосу, Мозамбіку, Сирії та інших країн). Щоб бути гідною підтримкою близьким, В’ячеслав Васильович продовжує фізично загартовуватися, бігає, купається, незважаючи на погоду, прислухається до порад правильного харчування. І радіє, що рід Демченків продовжується.
Підростають онуки. Серед них – В’ячеслав Васильович – молодший (Василь назвав сина іменем батька, так само як і одну доньку Тамару - на честь неньки, а другу, Вікторію, – старшої тітки). Син Андрія Борис у цьому році став студентом Національного авіаційного університету.
Відкрию ще одну таємницю. Саме сьогодні В’ячеслав Демченко старший святкує 60-літній ювілей. Для чоловіка це надзвичайно мало. У мові так багато різних слів, які можна сказати ювіляру. Але найголовніше те, що Ви, В’ячеславе Васильовичу, людина, яка живе й творить, і мріє про майбутнє. Ви всім допомагали, хто потребував помочі, і ніколи не порушили даного слова. Ціную Вас за добру душу. Ви – людина з великої літери! Бажаю добра й любові, здоров’я та щастя зичу, ювіляре!
З повагою Марія КУЗЬМИЧ.