Опубліковано СН
Наближається знаменна дата - День визволення України від німецько-фашистських загарбників, яку відзначатимемо 28 жовтня. Шістдесят вісім літ минуло, як цього дня 1944 року радянські війська звільнили від гітлерівської навали останні українські землі.
1225 днів і ночей тривали бої в країні. Двічі пронісся над державою смерч тієї страшної війни – під час оборони та визвольного наступу…
28 жовтня - одна з декількох дат у році, в які урочисто вшановуємо учасників бойових дій, ветеранів, інвалідів і учасників війни. Незмінний ентузіаст, висококваліфікований педагог і насамперед щиросердечна жінка Валентина Александрович, яка переймається долями цих людей, а нещодавно організувала зустріч учнів місцевої ЗОШ № 4 із визволителькою нашої країни, та й Сарненщини зокрема, Ангеліною ТКАЧЕНКО, щоб підростаюча юнь наочно побачила, як і чим живуть герої-визволителі.
Ангеліна Данилівна зустріла нас привітною посмішкою та гостинно запросила в кімнату. Хоча помешкання й невелике, та господиня розсадовила всіх до єдиного, аби тільки ніхто не стояв. А Валентина Дмитрівна тим часом познайомила дітей із сивочолою жінкою, коротко розповівши про її нелегку участь у далекі сорокові минулого століття. А потім попросила доповнити розповідь-сповідь особисто учасницю Великої Вітчизняної війни.
- Чесно кажучи, не хочеться згадувати ті часи, оскільки вони й так переслідують мене й досі, - зізналась лагідна господиня. - Й донині в пам’яті виринають поранені й убиті солдати, бентежить підсвідомість випадок, коли побачила подругу в калюжі крові, яку вбили невідомо за що й хто вже, на жаль, після визволення Сарненщини…
Родом Ангеліна Ткаченко з селища Косіно Зуєвського району Кіровської області. Її, сестру та брата мама виховувала сама. Тато помер, коли була ще зовсім маленькою, щойно виповнилося 2 роки. Мама працювала на Косінській паперовій фабриці. За розповідями неньки, тоді там випускали валютний папір. Потім навчання в школі, а відразу після закінчення, в 1939 році, вступила в залізничний технікум у Нижній Тагіл на Уралі. Поки здобувала професію, Батьківщину охопила війна, а юнку направили працювати на Пермську залізницю головним кондуктором. В основному супроводжувала товарні потяги, а вантаж - переважно різноманітна військова техніка. Хоча іноді доводилось перевозити солдатів і цивільних громадян. І так до 1943-го. А в кінці року Ангеліну з подругою Глафірою Козушкіною направили провідниками в славнозвісний військово-санітарний потяг № 132.
Для початку опишу, що значить цей військово-санітарний поїзд. Звісно, співвітчизники, які бачили художній фільм «На всю оставшуюся жизнь», знають, як то було - перебувати там, адже фільм екранізований саме з подібного потягу. Для прикладу наведу декілька рядків (мовою оригіналу) з брошури Віри Панової, якій поручили написати про поїзд, а вже в 1946 році вона видала ще книгу «Спутники». До речі, ці видання має в особистій бібліотеці наша героїня:
«Военно-санитарный поезд состоял из специально оборудованных вагонов для тяжело- и легкораненых, изолятора, операционной, аптеки-перевязочной, кухни и других служебных вагонов. Военно-санитарные поезда обслуживали, кроме медработников и врачей, поездные бригады, в которые входили проводники, поездные вагонные мастера, поездной электромонтёр и машинист электростанции, они стремились постоянно содержать вагоны в исправном состоянии и чистоте…
…За вагонами для легкораненых шёл вагон-аптека. Почему он так назван — неизвестно. Аптека занимала в нём маленькое купе. Остальные помещения были приспособлены под перевязочную, душевую и вентиляционную.
…На дальних запасных путях, возле какого-то длинного зaбopa, стоял красавец поезд: свежевыкрашенные темно-зелёные вагоны, алые кресты на белом поле; на окнах — ослепительной чистоты полотняные занавески ручной вышивки. Невдомёк было мне, когда я с крохотным моим чемоданчиком входила в штабной вагон, какую роль в моей судьбе сыграет этот поезд, вернее — люди, к которым я иду. Эти люди жили на колёсах уже почти три с половиной года: с первых дней войны собрались они в этом поезде и с честью, непорочно несли свою благородную службу. Военно-санитарный поезд № 312 был одним из лучших в Советском Союзе. Когда командование решило, что нужно написать брошюру о своей работе — для передачи опыта коллективам других санитарных поездов, Пермское отделение Союза советских писателей направило меня им в помощь, как профессионального журналиста; я была — перо, которое запишет их рассказы и расположит в должном порядке…».
Чотири роки дорогами війни курсував «поїзд милосердя», евакуйовуючи з фронту поранених. Бомбардування, кров, смерть, короткі хвилини відпочинку зближували людей, які рятували чужі життя. Усі учасники ВСП-312 стали однією великою сім'єю. У поїзді найбільшою потреба була не стільки в кондукторах, як у медпрацівниках. Отже комісар перш за все провів тритижневі курси Червоного Хреста, де Ангеліну та Глафіру навчили робити перев’язки, справлятись досконало з роботою медсестри й ін. Звісно ж, задокументовано це тоді ніде не було, тож вони на посаді кондукторів виконували роботу медсестер. Кожен день працювали з Клавою (її ще так називала) по двоє. Спали через ніч. Режим дня був таким, згадує ветеран: вставши вранці, узявши два порожніх відра, вирушала на кухню. Потяг влаштований таким чином: паровоз, а за ним льодовня та кухня, та ще пральня. Отож, минувши пральню, заходиш на кухню та береш сніданок: в одне відро другу страву, зазвичай це каші, а в інше - чай. Вісімнадцятирічна юнка була худенькою та маленькою, яка там сила, то просила ходячих поранених допомогти принести їжу. Погодувавши хворих, мила посуд, прибирала, а там уже й обід, а це й перша, друга, і навіть третя страви. І ось так щодня. Поки знімали блокаду з Ленінграду, стояли біля нього тиждень. Потім поїзд подали під навантажування, а дівчатам комісар дозволив прогулятися містом. Після завантаження поїхали далі. І знову сніданки, обіди, вечері, догляд за пораненими, прибирання… Крім того, солдатам давали додатковий пайок - американські консерви.
- Щойно виїхали з Ленінграда, видали олівці й папір, щоб усі написали листи додому, хто не міг сам, писали за них під диктовку, - розповідає Ангеліна Ткаченко. – а ще почитати газету, адже, перебуваючи там, не знали, що коїться на фронтах. Уявіть тільки, писали вісточки ще живі люди, а через декілька зупинок, бувало, дехто помирав і їх виносили та хоронили… Вдома отримували від них листа, а їх уже в той час не було… Це надто тяжко переживали рідні.
Схвилювала розповідь про солдата-інваліда без рук і ніг. Ну, наче в кіно, але, на жаль, це було насправді. Обличчям і статурою такий красень, а лежав і мучився, бідолашний. Годували його з ложки. Часто йому пайка не вистачало, тож просили добавку або ж ходили в льодовню по сухарі. Везли бійця в госпіталь в Читу. І вмовляли, щоб повідомив рідним, аби забрали, а він відповів: «Не треба, не хочу, аби такого обрубка бачили…». Щоправда, до Чити їх не довезли. Кінцева зупинка мала бути – Ленінград, а недоїжджаючи до Новосибірська, знайшли у хворих тиф. Відразу ж обстригли всіх наголо та й залишили там у госпіталі. І знову поїхали далі. Солдат же деякий час ще переписувався з Ангеліною Ткаченко, а потім перестав. Але й досі цікаво, як же склалось його життя?
Добре пам’ятає, як у Тулі й Орлі страшенно бомбили німці. Так, що, зокрема в Орлі, після бомбардувань, ще тиждень летіли осколки та земля зі скалками. З кінця 1943-го до початку 1944-го Ангеліна Ткаченко здійснила 16 рейсів і перевезла 900 чоловік. Доглядала за ними, кожного й досі пам’ятає в обличчя. Як зізналась, усі й зараз у неї перед очима. Впевнена, що й вони її згадують добрим словом.
Коли взяли напрямок на Сарни, в комендатурі вже вирішили подальшу її участь. У січні 1944 року, після визволення Сарненщини, Ангеліні Ткаченко вручили ліхтар і протигазну сумку для документів. Отже, із санітарного поїзда, разом із подругою Клавою, – у головні кондуктори, супроводжувати засекречені військові вантажі під назвою «Аннушка». Сарни мали статус стратегічного значення й чотири напрямки. Тож, отримавши важливі документи на вантаж, їхала на Ковель, Луцьк, Лунінець, Рівне. Їздила також і на Коростень. Головне, щоб вантаж, а це всіляка військова техніка й ін., доставити неушкодженим, за що й відповідала. Два рази була в Познані та Любліні. А ще пам’ятає в Польщі величезний аеродром, який дуже бомбили. Якось прямували до станції Маневичі й також через бомбардування змушені були стояти четверо діб. Вже з’ївши пайок, що видали перед поїздкою на одну добу, зголодніли. Добре, знайомі хлопці-залізничники запросили до себе, нагодували, та ще дали продуктів у дорогу. Хоч був час лихоліття, а працювали з ентузіазмом і допомагали один одному.
Уже після визволення Сарненщини втратила Ангеліна двох подруг. Як відомо, тоді по лісах блукали групи чоловіків і обстрілювали поїзди. Товаришка, яка також приїхала з нею з Росії, супроводжуючи потяг, сиділа на гальмах, що в кінці ешелону. Ось при обстрілі куля попала прямісінько в неї. Тільки коли поїзд дістався до потрібної станції, побачили, що дівчина мертва. А вона так і залишалась рівненько сидіти. Поховали її тут, у місті, на кладовищі, що було між військовою частиною та будівлею пологового будинку. А про іншу подругу, Соню Шуверову, жінка розповідала зі сльозами, бо ж загинула, можна сказати, на очах…
Їхали до Решуцька. Станцій тоді не було, а обабіч колій деінде стояли будиночки. І в такому працювала Соня. Ангеліна Ткаченко того дня супроводжувала вантаж на Рівне. Вже майже під’їжджали, а світлофор закритий. Трохи почекали, а потім вирішили дізнатись, у чому причина. Наближаючись до будівлі, побачили двері, підперті ломом. Тільки-но відкрили їх, звідти повалив густий дим. Усередині на підлозі лежала Соня в калюжі крові. Постріл здійснили в потилицю… Це жахіття, впевнена, не забуде ніколи. До того ж, зв’язок обірваний. Тож миттю поїхали в Рівне, аби попередити правоохоронців про злочин. Дорогою весь час гудів паровоз, щоб, не дай Боже, не зіткнутись із зустрічним… Міліціонери та солдати з собаками прочесали місцевість. Слід спочатку привів до стіжка сіна, а потім - до річки, а далі зник. Отож і нині не відає Ангеліна Данилівна, хто ж поглумився над подругою та за що відібрали життя. Ось саме через ці спогади тяжко переживає пам’ятні дні й дати, пов’язані з Великою Вітчизняною війною, бо все постає перед очима знову й знову. І непрохані пекучі сльози зросили обличчя визволительки. Після такої сповіді, певно, розмову перевели на іншу тему.
У Сарнах після визволення вціліла лише одна колія. Стояла тільки будівля вокзалу, а навколо - воронки. У місті не було жодної людини, жити також не було де. Тож вирушили в село Люхча, там дислокувалась зенітна частина. Ночували по квартирах, а потім їх прихистив голова сільради. Однієї ночі невідомі чоловіки забрали його й кудись повезли. Після того його й не бачили. Коли військовики виїхали, у село почали часто приходити, як ще їх тоді називали, хлопці з лісу. Подруги вже деякий час мешкали в однієї родини. Та й там не було спокою. Якоїсь ночі господар попередив, що за ними мають прийти. Але Ангеліна з Клавою все ж повернулись у домівку на ніч. Увечері в будинок заявились невідомі юнаки й запропонували краще помешкання та з ліпшими умовами. Здогадавшись, що може бути біда, вони відмовились. На третій день господар сказав: якщо хочете жити, не вертайтесь. Але йти було нікуди. Посеред ночі їх розбудив стукіт у вікно. Дівчат відразу сховали в підвалі з ходом на город. Там і почули, як нічні гості запитували, де квартирантки. Пізніше дружина господаря вивела їх далеко за село. Більше в ту місцевість не повернулись. З найкращою подругою Клавою працювали тільки до 1946 року, а потім вона вийшла заміж за військового й виїхала в Горький, що в Росії (нині Нижній Новгород). У 2007 році Ангеліна Данилівна їздила до Клави в гості в Нижній Новгород. Це, на жаль, була остання зустріч подруг. Немає вже Глафіри Козушкіної…
Чоловіка Ангеліни Данилівни Василя Ткаченка в 1940-ому призвали в армію. Тож і йому довелось пройти тяжкими військовими стежками. Він безпосередньо брав участь у боях за визволення України, зокрема Донбасу, у битвах за Ворошиловград, Дніпропетровськ. Перемогу зустрів із частиною в Сарнах. Працював на залізниці черговим по вокзалу. Там і познайомились, а згодом пов’язали долі. У 1948 році молодій парі надали житло. У цьому будинку Ангеліна Данилівна мешкає й досі. 40 років життя присвятила праці в центральній районній лікарні старшим бухгалтером.
Зараз героїня-визволителька має троє дітей: Костянтина, Валентину та Світлану, та ще 6 внуків і 12 правнуків. Та немає, на жаль, поруч такого потрібного й надійного плеча чоловіка Василя. Саме через чорнобильську трагедію він пішов із життя передчасно.
З 1948 року родина Ткаченків живе у виділеному будинку. І хоча він був на балансі будинкоуправління, Василь усі ремонтні роботи виконував сам. Та ось уже декілька років його немає і хатина потребує ремонту. Зверталась за допомогою, та, на жаль, не дочекалась її. За Ангеліну Данилівну клопотав і голова райради Організації ветеранів України Рінат Валєєв. Та досі з даху в будинку учасниці бойових дій капає…
Нині повсюди гасла кандидатів у народні депутати: надам, організую, допоможу. Тож де ви, помічники? Ось реалії життя. Хоч би один із вас завітав до оселі ветеранів і подивися, як вони живуть, чого потребують. Ні, що не кажіть, а після війни люди, переживши її страхіття, знали біду в обличчя, тож йшли назустріч, допомагали, співчували один одному, а нині… Канули в лету й традиції радянських часів, коли ветеранів хоч раз у місяць навідували учні, аби надати посильну допомогу: при потребі купити ліки чи продукти, та навіть дати відчути, що про тебе не забули й ти ще комусь потрібен на цій землі. Нині ж у більшості про ветеранів згадуємо тільки в дні, що пов’язані з Другою світовою війною.
Безмежна вдячність Валентині Александрович, яка, зрозуміло, теж має не менше життєвих клопотів, ніж кожен із нас, та організовує зустрічі, що так потрібні і дітям, і, перш за все, людям, які не тільки пережили ті часи, а й відвоювали нам цей благословенний мир. Та мало хто відає, як насправді їм живеться. А цим шанованим громадянам, уже в поважному віці, допомога потрібна майже щодня. І тут ентузіаст Валентина Дмитрівна робить свій внесок, у першу чергу, духовно виховуючи майбутнє країни – дітей.
За посильний вклад у визволення Ленінграду від німецько-фашистської навали, а Ленінградський фронт, як відомо, був найжорстокіший, Ангеліну Ткаченко нагородили медаллю Жукова, а ще має безліч ювілейних медалей і нагород, подяк і почесних грамот.
Перед нами борг, який ми в змозі сплатити героям, які рятували та піднімали з руїн Україну. Це, зокрема, Ангеліна Ткаченко та її соратники. Дехто про цей борг забув. Їм вдалося дати друге життя нашому місту, а нам залатати дах – тяжко? Та Бог суддя всім нам. Зробімо ж усе, що в наших силах: намагаймося донести дітям повагу й шану до ветеранів. Вчімо синів і дочок поважати людей старшого віку, а надто тих, завдяки кому живемо під мирним небом. Щоб серця юних сарненців були переповнені вдячністю до рятівників від фашистів і живих, і тих, чиї незгасні імена вибиті на плитах меморіалу Солдатської слави, овіяні Вічним вогнем, але повсякчас нагадують нам, якою ціною був завойований мир.
Вікторія КОЛЯДИЧ.