Опубліковано СН
Фото з сімейного альбому.
Коли сутінки скрадливо заглядають у вікно, досить просто натиснути кнопку вимикача, й оселю заливає світло та тепло. Нам навіть і на думку не спадає поцікавитися, завдяки кому їх маємо.
Й за всім таким звичним для нас – долі людські й ті, про кого варто знати.
У Степані біля витоків електрифікації стояла група осіб, очолювана молодим польським фахівцем Едуардом Вигановським. Серед них був і Володимир Боришкевич. Нелегко давалася нова справа. Самі будували електропідстанцію. Вручну лопатами копали ями, куди встановлювали дерев’яні стовпи, натягували дроти. Потім цілодобово чергували на підстанції, слідкували, щоб не згасав вогонь у зажерливій топці й безперервно крутився величезний маховик, приводячи в дію локомотив.
Володимир Степанович став електромонтером. Недовговічні дерев’яні стовпи потребували частої заміни. Не було ні спеціальних машин, ні сучасних пристроїв. Єдине, що мали майстри, – залізні «кішки», аби вилазити на опори. А обриви ліній електропередач, як на те, найчастіше траплялися саме в негоду, коли мокрі холодні краплини-льодинки сікли в обличчя, падали за комір фуфайки, танули й холодними струменями текли по спині та розпашілих грудях. Або в люті морози, коли віхола накручувала кучугури врівні з огорожами, і, щоб дістатись до стовпа, спочатку потрібно було здолати замети. Сніг набивався в чоботи. Залізні кігті сковзали по обледенілому стояку й ніяк не хотіли вбиватися в замерзлу деревину, яка аж дзвеніла від морозу. Шкіра рук примерзала до холодних дротів і її шматочки так і залишалися на них. Холодно, мокро, боляче…
Але земляки чекали світла, й безвідмовний чоловік ішов їм на допомогу. Потім став монтером-контролером. Цінували на роботі, поважали й шанували громадяни. І не лише за сумлінне виконання посадових обов’язків. Того зимового дня, коли Володимир Степанович прощався з цим світом (прожив 72 роки), за домовиною пливла сумна людська ріка, що заполонила майже всю вулицю. Й старі, й малі прийшли попрощатись із ним. За життя кожному чимось допоміг. Кожен був йому за щось вдячний.
Кажуть, що нема незамінних людей. Але є неповторні. Саме таким і був Володимир Боришкевич, золотий самородок вагою не в один десяток каратів – степанський Лівша. Не було нічого, чого не міг би зробити. Свій дім збудував сам, від першого камінчика до останнього цвяха. Потім допомагав іншим.
Його вже нема. Але й досі в багатьох оселях Степаня оранжево-сині язики полум’я цілують склепіння печі, гоготить вогонь у грубці, розливаючи приємне тепло по всій хаті, вінчає будинок ошатний димар, ясними очицями дивляться на світ вікна. Зроблені ним ще тоді, вже були «євро», - шибки ніколи не «плакали», нікому й у голову не приходило конопатити чи клеїти їх, все було підігнано до міліметра. Підлоги не рипіли, двері не скрипіли.
Володимир Степанович не закінчував університетів, тільки неповну польську школу. У свідоцтві навпроти більшості предметів стоїть відмітка «бардзо добже» і лише декілька разів – «достатечне». Але скільки речей, за які зараз платимо чималі гроші, виходили з-під його рук ще тоді, у 50–60 роки минулого століття… Багатьом селянам полегшили життя його холодники або відтягачки для молока - жерстяні банки з кришкою й скляним віконечком і краником близько дна, в які наливали молоко й опускали в колодязь або ставили в холодне місце, через деякий час сметана збиралася зверху, молоко ж випускали через краник, щоб вона залишалась.
Придумав пристрій для зривання яблук, зробив подрібнювач і прес для соку, спеціальні дека-сіточки для сушіння плодів. Сконструював січкарню, корморізку, апарат для сортування картоплі, духову шафу, навіть інкубатор, не кажучи вже про різноманітні ручні культиватори, сіялки, плоскорізи, трамбувалки тощо. Сам придумував і виготовляв дерево та металообробні верстаки, потім на них же й працював. Милували око столи з точеними ніжками, етажерки, мисники, шафи, ліжка, рамочки з узорами з соломи й ще багато чого. Міг зв’язати рукавиці гачком, який сам же і вистругав, пошити теплі валянки, чохли для сидіння автомобіля.
Й дружина йому під стать – невтомна рукодільниця. Довгими зимовими вечорами – шшух – шшух - шшух – вилася з-під фуганка запашна серпанкова соснова стружка й спадала додолу (верстак стояв у хаті), ніби ніжні біляві кучерики на перших постригінах однорічного малюка. А в іншому кутку цокотіла швейна машинка (до слова, її переробив із ручної на ножну й мріяв про електричний привід), над якою з п’яльцями (теж виготовленими власноруч) схилялось обличчя коханої дружини. Він майстрував вікна для людських осель, а вона прикрашала їх: гаптувала фіранки, простирадла, наволочки, оздоблювала машинною гладдю серветки та доріжки.
При цьому ще й встигали зіграти Назара Стодолю та Галю в самодіяльному театрі. А співали як! Коли збирались молоді пари відзначити якесь свято чи подію, завжди народжувалася пісня. Аж мурашки бігли по шкірі, коли звучали «Реве та стогне Дніпр широкий», «Край берега у затінку» й ін. Шаляпінський баритон Володі вигідно вирізнявся з-поміж інших голосів.
Мої перші іграшки, що пригадую з дитинства, теж зроблені їхніми руками. Хатинка-млинок, в якому, коли потягнеш за шнурок, крутились лопаті, пошита з тканини лялька (волосся з чорної вовни, очі – ґудзики, вишиті брови й губи), яскраві пишні спідниці. До сліз жаль, що не зберегла їх, упевнена, що ексклюзивні, ручної роботи іграшки були б улюбленими не тільки моїх дітей, а й онуків.
Передав Володимир Боришкевич своїй доньці та двом синам порядність і працелюбність, гострий розум і тягу до творчості. Середульший Степан не кораблики з соснової кори з паперовими парусами майстрував у дитинстві, як його однолітки, а глісери на управлінні та кордові моделі літаків. Закінчивши на відмінно 8 класів місцевої десятирічки, вступив до Львівського технікуму промислової автоматики. Одержав направлення до Рівненського філіалу Ростовського НДІ (зараз РНДІТМБ), де й нині працює. Степан є автором або співавтором не одного десятка винаходів і раціоналізаторських пропозицій.
Найменший Петро замінив батька в строю енергетиків. Був таким же безвідмовним і відповідальним, готовим за першим дзвінком заводити свою вишку й мчати дарувати людям світло. Ще в молодших класах любив ліпити з пластиліну, відтворюючи найменші деталі у своїх виробах. Якщо це була модель автомобіля, то з фарами, протекторами, вихлопними трубами й усіма гайками на колесах, і навіть водієм за кермом, і панеллю з приладами. Коли став шофером, міг до останнього гвинтика розібрати й скласти будь-яку машину, на слух визначити неполадку й відремонтувати. Не залишив і своє дитяче хобі (робив радіоприймачі в мильницях), коли став дорослим. Всі знали, якщо ніхто не зміг відремонтувати радіо, телефон, магнітофон чи іншу техніку, звертатись треба до Петра, який давав речам нове життя.
Цей ставний кремезний (увесь у батька) молодий чоловік: дотепник і веселун, душа будь-якої компанії - раптово помер, не доживши декілька місяців до свого 50-річчя. Певно, далась взнаки робота на ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Про міру любові, вдячності й пошани можна судити по тому (як колись і батька), скільки людей прийшли провести Петра Володимировича в останню путь.
І знову став син за отця, тепер уже Ігор, представник третього покоління династії Боришкевичів - енергетиків. Тож шануйся, Ігоре, не осором пам’яті неня й діда твого, не заплямуй честі роду Боришкевичів. Найбільше хоче цього бабуся, яка ростила й навчала тебе, частенько вділяла тобі копійчину зі своєї небагатої пенсії. Хоче вірити, що від батька дістав у спадок доброту, чесність, чуйність і порядність. Пам’ятай про це. І так само, як дідусь і батько, поспішай дарувати людям світло й тепло. Адже це - покликання династії Боришкевичів.
Тамара СТАНКОВА.