Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
бажала мені жителька Сарн Марина УСАЧИК, яка минулого тижня відсвяткувала 90-річний ювілей
Народилась вона в Доротичах у 1922 році в багатодітній сім’ї, де зростали п’ять донечок і три синочки. Тож була зовсім юною, коли німці окупували Сарненщину. Дівчина заховала під стріхою свій комсомольський квиток. Ніби щось відчувала. Разом із сестрою Стефанією забрали її загарбники до Німеччини. Пробувала тікати, але спіймали й знову разом з іншими запхали в переповнений вагон. У чужій країні, у дерев’яних шкарбунах на ногах, минала її молодість. Спала в стайні разом із коровами, яких доїла. Хазяїн Йоганн Кохан був добрим, розповідає Марина Федорівна, жалів її. Завжди казав: «Напийся свіжого молока, коли подоїш корів, а вже потім неси цідити. Хто знає, скільки його було…». Працювала й у полі. Пам’ятає, як наступали радянські війська й бомбили літаки. Тоді вона падала в ріллю на межу, витягнувши руки вперед, і молилась, повторюючи: «Вбережи мене, Боже». Не один раз згадувала свого неня, який у дитинстві не хотів брати дівчинку з собою до церкви. На Великдень, коли тато звечора готував кошика, лягала біля нього й міцно обнімала руками, аби вчасно прокинутись, коли буде виходити з дому. Саме віра в Бога допомогла їй вижити й повернутись назад. Але складалося враження, що на рідній Батьківщині не раділи поверненню своїх громадян, яких раніше силоміць вивезли вороги. Бо як інакше пояснити той факт, що їх час від часу називали зрадниками?
Та життя тривало. Марина зустріла Антона, що також виховувався в багатодітній родині, його рідні брати не повернулися з війни. Тяжко працювали, заробляючи мозолі. Народилися дві донечки, Тамара й Надія. Коли вони підросли, мама, яка трудилась у колгоспі, брала їх із собою в поле сапати буряки. Вже потім була сторожем у школі-інтернаті, звідки й пішла на пенсію. А батько возив дівчат до Львова продавати ягоди, що збирали в лісі, аби потім за виручені гроші купити цвяхи на хату, бо ж будували оселю, як кажуть, із нуля.
7 років минуло, як не стало батька. Залишилися на спомин його нагороди, серед яких і бойові. Тепер Тамара живе в Рівному, але щотижня відвідує маму. Має двоє дітей і стільки ж онуків. Старшому Миколі вже 19. У Надії помер чоловік рік тому. Залишилось троє дітей і також, як у сестри, двоє онуків. Надія Антонівна пішла по маминих слідах - співає (як мати в молодості) в церковному хорі. А доглянута доньками матінка радіє з того, що не забув про неї сам настоятель храму Віри, Надії, Любові та матері їх Софії в Сарнах отець Василід. Повідала Марина Федорівна: у день її народження о 8 ранку прийшов привітати, посповідав, побажав многії літа. Частою гостею є племінниця Галина Артюшок. Сестра Стефанія живе в колишньому селі Доротичі, спілкуються по телефону. А на Паску, Різдво, день народження родина завжди зустрічається разом. Котяться сльози по зморшкуватих щоках, коли доньки кажуть, що десь у Новосибірську, можливо, живе мамин брат Петро. Хтозна, живий чи ні. Колись пішов на службу в армію й не повернувся.
Ще донедавна Марина Усачик могла без окулярів перечитати «Сарненські новини» від початку до кінця. Згодом переказувала все, про що дізналася, дітям. А одного ранку прокинувшись, помітила, що кімната ніби в тумані. Не одразу зрозуміла, що стала погано бачити.
Молиться Марина Федорівна за кожного так, як молилась усю війну, коли Бог зберіг їй життя. Навчає онуків не тільки шанувати батьків своїх, як каже Святе Письмо, а й не красти. Саме батьки, на її думку, є першим і безумовним авторитетом для дітей. Вони з одного боку повинні керуватися насамперед любов’ю й повагою до синів і дочок, але в той же час вимагати й виконання певних обов’язків.
Усім своїм життям Марина Усачик довела, що любов до своїх батьків і до рідної землі, до Батьківщини – не просто красивий заклик, а життєва необхідність. Людина - патріот, який любить свою землю, живе в гармонії з оточуючим світом, віддає свою енергію й любов дітям, онукам і правнукам і тим самим робить їх щасливішими. Подумала, якщо ми виховувались у хорошій люблячій сім’ї і нам прищепили позитивні моральні цінності, то чи можемо здійснити зло, коли в наших душах любов?
Марина Федорівна читає молитву, дістає православний хрестик на шиї, цілує його й знову ховає під сорочку. Багато людей кажуть, що заповіді Божі в сьогоднішньому світі є неможливими до виконання. Але треба знати, що Бог дав заповіді такі, які душа спроможна наслідувати. Треба тільки мати бажання, докладаючи трохи зусиль. Щоб усе було добре, необхідно молитися, любити Бога й вірити в Нього. Тоді будемо щасливі.
Щиро бажаємо Вам, Марино Федорівно, міцного здоров’я, енергії та ще впродовж довгих років життя радувати оточуючих своєю посмішкою.
Марія КУЗЬМИЧ.