Опубліковано Зоя Тимцунік
Фото з сімейного альбому.
Оцінюючий погляд досвідченого лісничого Івана Сергійчука обвів стрункі стовбури сосон, затримався на запорошених снігом смарагдових кронах, піднявся вгору, до блакиті неба… Нахлинули непрохані спогади.
Там теж було небо, але чуже й лиховісне, нещадно палило сонце, схоже на розпечений сталевий диск, а замість засніжених дерев – сліпучо-білі вершини ворожих гір. Там – це в Демократичній Республіці Афганістан, де виконував військовий обов’язок чорнявий юнак зі Стрільська.
Заступникові командира взводу аеродромно-технічної роти в Кабулі, сержантові Сергійчуку стали в пригоді знання, отримані в Сарнах, де опановував спеціальність водія-тракториста. До призову в лави Збройних сил у рідному селі встиг попрацювати трактористом, тож мав і практичний досвід керування технікою.
Чи важко служилося? Нелегко, зізнається колишній солдат. Адже робота аеродромників відповідальна: у будь-який час доби, за будь-якої погоди необхідно забезпечити здатність аеродрому приймати та випускати літаки й вертольоти, що здійснювали польоти в горах. Авіатори турбувалися за чистоту злітно-посадкової смуги, стоянок, відповідали за справність і боєздатність різноманітної спеціальної техніки, що перебувала на озброєнні роти тощо. Проте справжнім випробуванням для молодого вояка стала відправка «чорних тюльпанів», в які клали тіла бойових побратимів, нерідко розчленовані…
Тож коли командування оголосило намір представити добросовісного сержанта (взірцем наслідування для підлеглих назвали його в газетній публікації) до урядової нагороди – ордена Червоної зірки – відмовився, натомість попросивши надати відпустку для поїздки на батьківщину. До прохання дисциплінованого воїна, який і в товаришів, і в командирів завоював заслужений авторитет, уміло навчав молоде поповнення премудрощам аеродромної служби, завдяки чому рядові швидко опановували військову спеціальність, поставилися з розумінням. Яке то було щастя – побувати в рідному селі, обняти рідних, поспілкуватися з друзями!.. Блискавично промайнула короткотермінова відпустка – і знову військові будні, заповненні смертю та болем, відчаєм і надією.
…На «гражданці» Іван Сергійчук обрав мирну професію лісничого, певно, за те, що соковиті лісові квартали – повна протилежність лисим розпеченим горам, в яких чатувала небезпека. Створив міцну сім’ю з медсестрою Ольгою. Син Андрій нині викладає інформатику в місцевій школі, донька Марія вивчає тонкощі хлібопекарської справи в Черкасах. Племінник дружини Василь, батьки якого трагічно загинули, з десятирічного віку перебуває під опікою дядька Івана. Тож турбот у голови родини вистачає. Та це не проблеми для справжнього чоловіка, який замолоду навчився долати перешкоди. Не тривіальні побутові – підступні військові.