Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Мама
Ганна Касьянюк народилася в Оренбурзькій області. Коли почалася війна, їй ледве виповнилося 17.
Саме закінчила залізничне училище в Оренбурзі, 30 випускників якого відправили на Ташкентську залізничну дорогу. До повноліття дівчина працювала на ваговій, а згодом – черговою по станції. Як військові, йшли за фронтом, розповідає жінка. А воювала вся сім’я. Мама рано померла, в 25-річному віці, коли організовували колгоспи, а двох дітей виховував батько.
У Сарнах, у 1944-ому, частину розформували. Вийшла заміж, народила дві доньки - Ольгу й Тетяну. Так і залишилась у місті назавжди. Працювала на залізниці й за відмінну роботу одержала не одну подяку й нагороду, про що свідчать записи в трудовій книжці. Серед них – значок «Ударнику Сталинского призыва» за виявлені ініціативність та енергію, виконання й перевиконання виробничих показників.
У 80-х Ганна Степанівна в міській раді очолила жіночу раду. Сама особисто опікувалася й обслуговувала 62 одиноких і непрацездатних сарненців. Допомагали й донечки, як тимурівці. Кому побілити, кому прибрати чи ліки з аптеки принести, доріжку взимку прокидати від снігу. Щоб привезти безпомічним вугілля чи заготовити картоплю, просила транспорт у військовій частині, де їй ніколи не відмовляли. Доводилось і хоронити. Майже всі вже померли, каже, залишилось двоє. Сама жінка після смерті чоловіка займалася будівництвом власного житла.
Донька Тетяна в 16 років поїхала у Вірменію в гості до двоюрідної сестри й там вийшла заміж. Оля живе в Москві. Онуки - в різних містах і країнах. Нара – в Рівному, Анжела – у Вірменії (приїжджає щороку). А в Марини й Анни, названої на честь бабусі, вже й свої діти, правнуки Ганни Касьянюк. Незважаючи на вік, вона щороку їде в Оренбург на 2 місяці, де живе її племінниця (донька брата, полковника у відставці, що помер 5 років тому). А 23 лютого довгожителька зустрічатиме свій 90-літній ювілей.
Не забуде ніколи, як почула, що в Спітаку, де жила її кровиночка, стався землетрус. У скронях стугоніла лише одна думка: негайно їхати туди. Не пам’ятає, як дісталася до Москви, якими правдами й неправдами потрапила у вантажний літак, що транспортував допомогу жителям Вірменії... Дорогу підказувало материнське серце. У Спітаку розшукала родину й забрала до себе.
Донька
Майже двадцять п’ять років тому, 7 грудня 1988-го, друге за чисельністю населення вірменське місто Спітак (у перекладі з вірменської — білий), а також 58 сіл навколо нього були стерті з лиця землі. Усе це сталося через землетрус силою 7,2 бала за шкалою Ріхтера, перший поштовх котрого, з епіцентром якраз під Спітаком, сколихнув північний захід Вірменії об 11.41 за місцевим часом. Він тривав усього 7 із половиною секунд, та цього вистачило, щоб загинули 25 тисяч чоловік, майже 100 тисяч отримали поранення, а ще 514 тисяч залишилися без даху над головою. За підрахунками вчених, у зоні розриву земної кори вивільнилась енергія, еквівалентна вибуху десяти атомних бомб, скинутих на японське місто Хіросіма. Хвиля, спричинена землетрусом, обійшла земну кулю й була зареєстрована сейсмографами в Європі, Азії, Америці й Австралії.
Тоді радянська влада переклала всю вину за велику кількість жертв на стихію. Однак після розпаду СРСР головною причиною стали називати низьку стійкість будівель у сейсмонебезпечній зоні, а також відсутність рятувальної техніки й малу кількість висококваліфікованих рятувальників, які могли б уберегти життя набагато більшої кількості людей.
Тетяна до цього часу згадує події двадцятип’ятилітньої давнини зі сльозами на очах. Слово «землетрус» вона намагається не вимовляти, а про трагедію просто не говорити. Через якийсь час спілкування з жінкою розумієш, що всі події свого життя вона розділяє на періоди: до страшного поштовху й після. Сьогодні руїни всі розчистили, але звільнити свідомість від тих спогадів, звісно, неможливо. Загинули діти в дитсадках і Будинку культури, де проходили репетиції новорічних ранків, студенти Ленінаканського політехнічного інституту, працівники швейної фабрики, робітники верстатобудівельного заводу, прядильниці знаменитого на весь Радянський Союз «Лентекстильмашу». Спітак був зруйнованим на 95%. Слава Богу, нині його відновили й побудували нові церкву, центральну площу, житлові будинки. Але це не те місто, що було раніше, каже жінка. З понад 14 фабрик і заводів працює тільки одне підприємство. А були й ліфтобудівельний завод, і цукровий, і філіали трикотажної та швейної фабрик. Нині є сім шкіл, два коледжі, музична школа. Руїн не лишилося. А населення, що до 1988 року становило 22 тисячі чоловік, сьогодні - майже 18 тисяч. Люди середнього й похилого віку — усі ті, хто вижив у трагедії, яка була не єдиною в житті Тетяни.
З коханим чоловіком Варужем ростили 2 доньки, чверть століття наживали добро. Пишалася антикварними мармуровими статуетками, піаніно, чеським кришталем. Не залишилося нічого. Коли вибігли з під’їзду в чому були, за спиною рухнув п’ятиповерховий будинок. Тоді сусіди говорили Тані: «Ти вижила, бо була дуже гостинною до нас, завжди ділилася шматком хліба». Так, вона вижила й розділила з вірменами їхню гірку долю. Разом їли кінський щавель, квасолю й пшеницю, пили каву, зварену з молотих жолудів.
Упродовж 25 років життя у Вірменії жодного разу не відчула себе чужою. Вивчила мову, знає як літературну, так і її діалекти. Працювала контролером відділу технічного контролю. Разом із чоловіком прожили 41 рік. Число 13 для них було щасливим. Воно стало датою заручин і весілля подружжя. Варуж ніколи не дозволяв собі навіть підвищити голос на дружину чи дітей. Вони просто були щасливими разом.
13 жовтня, наступного дня після відзначення її 60-річчя, з 10 ранку до обіду Таня розмовляла з Варужем по телефону 4 рази. А потім зателефонував він, тільки голос був Івана Кіранчука, лікаря-анестезіолога КЗ «Сарненська ЦРЛ». Треба віддати належне Івану Вікторовичу, розповідає жінка, який зробив усе можливе, аби врятувати Варужа, якого на вулиці збила машина. Але травми виявилися несумісними з життям. Першими, хто одразу прийшов на допомогу, були члени вірменської діаспори.
Останній подарунок
Минуло 7 днів після смерті чоловіка. Рідні зібралися біля його могили на кладовищі. Раптом до них підійшло маленьке незграбне кошеня й видерлося на руки до зятя Юрія. «Останній дарунок Варужа», - подумала Таня й забрала пухнасте створіння додому. В це важко повірити, але цілий рік воно сумувало разом із нею, не гралося, хоча жило в теплі та ласці. Боліло їй серце - лягало на груди. Бувало, видряпається на комод, де стояло фото чоловіка, прихилить голову - й стоїть. Лише через рік почало гратися, ніби повеселішало.
Так і живуть вони разом – 90-літня Ганна Степанівна, її донька Тетяна й віддані домашні тварини. Їм телефонують друзі, яких доля розкидала по всьому світу: із Греції, Санкт-Петербурга, Вірменії, Москви, Ставропольського краю. Приїжджають рідні, й завжди жаданими є гості.
Марія КУЗЬМИЧ.