Опубліковано СН
У Біблії написано, що не буває джерела одночасно з солодкою і гіркою водою. Однак іноді повсякденне життя спростовує це твердження.
Адже дітям, які залишилися без батьківського піклування, краще жити в родинах, особливо в оточенні братів і сестер. Тут можна пригорнутися до привітної й турботливої мами. Бо хіба виховательки в інтернаті, як би вона не намагалася, вистачить на всіх?
Хтось може заперечити, пригадавши два трагічні випадки, що сталися не так давно в сімейних дитячих будинках. Перший на Дніпропетровщині, де батько, узявши на виховання 7 прийомних дітей, зарізав дружину та її доньку від першого шлюбу, а сам повісився. А на Луганщині батьки вкрали чужу дівчинку, аби представити її соціальним працівникам замість померлої від побоїв прийомної. Тож вони змушують замислитися про інше. Наскільки безпечно дітям жити в таких родинах? Чи готові психологічно і фізично нові батьки до такого навантаження?
Історія, яку розповім, переконана, також не залишить нікого байдужим. Почалася вона із знайомства двох молодих людей. Володимир Тимощук, родом із Житомирської області, служив у військовій частині, що в Сарнах. Олена закінчила СПТУ-21, де отримала професію електрика. Сержантом залишився хлопець на надстрокову службу, столярував. З дівчиною жили на приватній квартирі. І ніколи нікому не розповідав, що разом із своїми братами і сестрами виріс в інтернатних установах.
Згодом вирішили поїхати на батьківщину чоловіка. Жили в будинку, який дав колгосп його батькам безкоштовно. Але подружжю навіть на думку не спадало, що дім можна привести до порядку, посадити квіти чи поставити навколо нього огорожу. Навіть картоплі не було, коли до них приїхали рідні – Раїса Марковець із сестрою Галиною.
Через рік вони знову переїхали, тепер до батьків Олени. І молода жінка почала лікувати Володимира, який повідомив їй, що не може мати дітей, бо переніс тяжку хворобу. І лікування дало свої результати. Народився спочатку син Дмитро, потім донька Вікторія. Не можна сказати, що подружжя жило геть без грошей, бо набуті професії допомагали. Але за молоком, салом, м’ясом ходили до бабусі. Помагав і батько Олени, що одержував доплату до пенсії за орден Трудового Червоного Прапора. Незабаром і собі придбали корову, коня. Та ненадовго. Господарювати заважала оковита. Вирішили продати худобу, переїхати (уже вкотре!) на Житомирщину. Олена була вагітна третьою дитиною – сином Артуром.
Коли Раїса з Галиною з сумками, що ледве могли підняти, і подарунками для малечі навідалися до них у гості, не йняли віри своїм очам. Одразу, що спало на думку, - твір із шкільної програми під назвою «Діти підземелля». В захаращеній брудній хаті без підлоги не було нічого – ні хліба, ні цукру… Насамперед, нагодували голодних, залишених напризволяще дітей, а потім почали прати й прибирати. Чоловік, який ввечері прийшов додому, жалівся, що дружина п’є, а «йому можна, бо він мужчина». У той час найменший Артур, що перебував у лікарні з рахітом, потребував вітамінів. Благо, Раїса займалась підприємницькою діяльністю, тож придбала їх. А на базарі купили вдосталь круп, борошна, вермішелі, цукру, чаю тощо. Дома ж її підтримки чекали власні діти.
Минуло декілька місяців і багатодітна мама з трьома дітлахами повернулась у село до батьків. Не одразу помітили, як ввечері намагалась непомітно вийти з хати, аби тихенько випити. А тоді спала вночі й не реагувала на плач маленького сина. Старі немічні й недужі предки нічого не могли вдіяти. А якось приїхав Володимир, повідомив, що подає на розлучення, а в заяві написав, що дітей залишає дружині. Ні в чому не винні, вони і матері не були потрібні.
Спочатку працівники служби у справах дітей оформили їх у Рафалівський інтернат (2-й і 3-й класи), де вони дуже тяжко звикали до нового життя. А потім їх почали відвідувати Раїса з чоловіком – влітку, взимку, восени… Одно слово, на всіх канікулах. А діти чекали кожного разу тьотю з дядею з великим нетерпінням.
Одного разу зателефонували із служби й попросили забрати Артура з тимчасового притулку в Рівному. Хто знає, які почуття вирували тоді в душі Раїси Марковець? З одного боку, їй минуло вже 54, з іншого – діти страждали при живих батьках. Після тривалих судів і обіцянок рідного батька, що забере їх, а потім остаточної відмови від них, маючи трьох внучок, обставини змусили сім’ю Марковців оформити опікунство ще над трьома дітьми. Чотири місяці їздили по різних інстанціях, аби оформити документи. Дуже допомогла і підказала, як юридично правильно все оформити Іванна Шевчук, яка тоді працювала начальником служби у справах дітей Сарненської райдержадміністрації. Природно виникає запитання: «Для чого треба було витрачати гроші, лікуватися, народити два сини і доньку, а потім зробити сиротами при живих батьках?»
Отримала грамоту за виховання прийомного сина
Ніде у світі немає такої кількості ін¬тернатів, як в Україні. Невже в нашій державі так багато сиріт, тобто справжніх, які не мають ані тата, ані мами, ані інших родичів? Спираючись на статистичні дані, експерти стверджу¬ють, що в інтернатах виховується все менше дітей-сиріт, натомість до таких установ усе частіше потрапляють діти, котрі насправді не потребують підтрим¬ки держави.
У прийомній родині подружжя Марковців діти оточені повноцінним доглядом і турботою, але їм потрібні також гроші на продукти, одяг, розвиваючі ігри, вітаміни, предмети гігієни. Не веду мову вже про те, скільки на кожну дитину витрачається в місяць. А щоб отримати допомогу, необхідно кожні півроку збирати довідки з Новоград-Волинського, Березного, Зарічного, школи, інтернату, сільської ради, ліцею. Одно слово, з усіх установ двох областей.
Тепер Дмитро навчається у 10 класі Березнівського ліцею-інтернату спортивного профілю. Хлопець добре вчиться, про нього на батьківських зборах опікуни чують тільки хороші слова. Турбуються про нього і класний керівник Світлана Ковалик, і тренер з Рафалівки Василь Корнілов, в якого юнак займався греко-римською боротьбою (підтримує і морально, і матеріально). Це він наполіг на його вступі в Березно. Тепер Дмитро продовжує тренуватися з Іваном Бокеєвим.
Вікторія навчається в 9 класі Люхчанської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Раїса Степанівна часто спілкується з директором закладу Іваном Кругликом, класним керівником Оленою Бриж. Вчитель української мови і літератури Галина Копищик, яка сама виросла в дитячому будинку, переймається долею дівчинки, приділяє їй чимало уваги, а Валентина Гордійченко не один раз залишалась із нею після уроків, аби навчити англійської. Тьотя Рая (як вона називає прийомну маму) навчає господарювати, готувати. Минулоріч їй купили велике гарне фабричне ліжко, новий письмовий стіл.
Хоча Артуру виповнилось 11, він перейшов лише у 2 клас КЗ «Чудельська спеціальна школа-інтернат № 2 І-ІІ ступенів» Рівненської обласної ради. Важко уявити, спостерігаючи за хлопчиком, який 1 вересня приніс усім квіти, навіть медсестрі, що колись він нагадував Мауглі, спілкувався в основному з котами й собаками, бився й кусався, не задумуючись міг зробити шкоду. Раїса Марковець радіє з добрих слів директора Надії Мельник і класного керівника Світлани Орешко про прийомного сина. Весною навіть отримала грамоту за його належне виховання. І сама дякує учителям, адже хлопчик, що народився з крововиливом у мозок, а згодом пережив ще один, уже вміє читати і писати.
В Україні понад 90 тисяч дітей, позбавлених любові. Їхні батьки не можуть забезпечити нормальне життя, бо страждають на алкоголізм, наркоманію. Але для дитини всі, окрім мами й тата, чужі. Вони сумують за ними, домівкою, якою б вона не була. Це складно пояснити, але сімейна обстановка впливає на дітей справді чудодійно. Впродовж літа Дмитро, Віка й Артур двічі зустрічалися з мамою і дуже просили її кинути пити. Вона обіцяла, що перестане, навіть лікувалася, півроку трималася, а потім почалося все спочатку.
Насамкінець, є ще одна тьотя – Галина Никонець, яка бере безпосередню участь у вихованні дітей і без домовленості з якою, каже Раїса, мабуть, не ризикнула б сама зробити такий важливий крок. Галина також має добре серце і постійно підставляє своє плече разом із чоловіком. Та й коли донька Раїси приїжджає з чоловіком із Англії, то їхній багаж - в основному подарунки для дітей.
Що краще для дитини-сироти — виховання в інтернаті чи родині? Для нашої країни це питання вже давно має відповідь: держава заявила й активно підтримує створення сімейних дитячих будинків. Цей напрям роботи визнаний важливим у програмі соціальних ініціатив Президента України Віктора Януковича. За останні роки постійно зростає кількість подібних дитячих будинків і дітей, яких у них виховують. І ця робота відповідає європейським тенденціям.
Відмовитися ураз від інтернатів і закрити їх неможли¬во та й не потрібно, заявив уповноважений Президента України з прав дитини Юрій Павленко. Потрібно скорис¬татися міжнародним досвідом: ко¬лишні інтернати використовувати як соціальні гур¬тожитки, дитячі садки, центри со¬ціальної підтримки для дітей і ро¬дин. Тобто мова йде не про ліквідацію, а про трансформацію їх у заклади й форми ро¬боти, яких потребують діти на від¬повідній території.
В Україні необхідно провести низку реформ, спрямованих на поліп¬шення захисту прав дитини. Йдеться, зокрема, про роботу із сім’ями, які опинилися у складних життєвих обставинах. Саме розви¬ток нових форм соціальної під¬тримки родини зумовлює рефор¬мування інтернатних закладів, а не воля окремих осіб.
На Сарненщині є чимало прийомних родин і кожна з них заслуговує на повагу, підтримку і глибоку шану. Тож, сподіваюсь, на сторінках газети прочитаєте й інші історії.
Марія КУЗЬМИЧ.