Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Про Євдокію Ситнік, очевидицю голодомору, яка проживає в Сарнах, розповіла завідувачка Сарненським історико-етнографічним музеєм Раїса Тишкевич.
Народилася Євдокія Антонівна в березні 1921 року в селі Протасівка Смілянського району, що на Сумщині. Її батько, Антон Варфоломійович, у 1917 році служив у Сарнах. Тут познайомився з мамою, Степанидою Іванівною. Вони одружилися й поїхали жити на його батьківщину. В сім’ї, окрім Євдокії, росло ще двоє дітей - старша Мотрона й наймолодший брат Антон. Мама працювала в колгоспі. За трудодень тоді давали 100 грамів зерна. Батько в 1926-1928 роках їздив конячкою по селах і вичиняв овечі шкури, з яких шив кожухи та шапки. Родина мала 30 чи 40 соток землі, на якій вирощували картоплю, цукровий буряк, просо. В господарстві утримували й козу. У 1928 році батько помер, заразившись овечою сибіркою, а мама залишилася з двома неповнолітніми дівчатами та ще ненародженим Антоном.
Під час голодомору Євдокії виповнилося лише 12. Але вона пам’ятає, як за розпорядженням Сталіна селами їздили машини й спеціальні люди забирали з господарства яйця, зерно, м’ясо, картоплю. З комори вигребли все, що було. Навіть узяли з двору козу. Почався голод. На щастя, залишилося трошки цукрових буряків, що вдалося вберегти від пильного ока «заготівельників». Мама варила їх дітям, а пити давала по ложечці патоки (відходи цукрового виробництва). Також десь випросила жменю жита, з якого готувала відвар.
Оселю прикрашало багато вишитих рушників, тож Степанида Іванівна ходила в місто Смілу на базар і вимінювала їх на скидку хліба. Одного разу принесла додому ще й холодцю. Але коли Євдокія почала його їсти, попався дитячий мізинчик. Дівчинка дуже злякалася, кричала й викинула той наїдок.
Потім у колгоспі стали здихати коні й мама приносила м’ясо додому, мила його та варила, а ще заварювала сушену конюшину. Таким чином урятувала й сусідських дітей - Варку й Івана. В їх родині інші діти померли й лежали з відкритими ротами. З голоду люди їли котів і собак. Страшно було ходити селом. Навколо лежали мертві, яких не було кому хоронити, а живих залишилося дуже мало. В колгоспі гнила картопля, тож ненька приносила її додому, мила, варила й годувала малечу. Але все одно від нестачі харчів опухали ноги. Та розумна жінка змушувала дітлахів безперервно рухатися. Одного разу Євдокія залізла на чужий город і нас зрізала колосків жита. Мама їх висушила, змолола на борошно і уперше за довгий час напекла хліба. Скільки ж було радості! Йшов 1933 рік. Так вижила сім’я в ті страшні голодні роки.
Євдокія Ситнік згадує, що вони дуже бідували. І коли в село приїхали вербувати на роботу в Кривий Ріг на чавунний завод, юнка поїхала працювати туди стрілочницею. Жила в гуртожитку з 12-ма дівчатами в кімнаті. Одного разу за отримані гроші купила собі тапочки та панчохи, які хтось украв, вона дуже плакала, заховавшись під ковдрою. Пожаліли хлопці, склалися й купили для неї нові речі. Коли розповідала їй про страшний голод, який перенесла її сім’я, ніхто не вірив. Казали: «Не ври, хохлушка».
На підприємстві трудилась упродовж трьох років, а потім почалася Друга світова війна. Згідно з розпорядженням, чавунний завод вивезли до Сибіру разом із працівниками. Але Євдокія не встигла евакуюватися, бо пішла в гуртожиток за речами, та застала лише розбомблене попелище. Восени 1941 року німці забрали її в Німеччину на примусові роботи. Їхали в товарних вагонах до міста Премніц, що неподалік Берліна. За всю дорогу людям зовсім не давали їсти, тому Євдокія Антонівна від виснаження осліпла. Працювати змушували на ткацькій фабриці, але вона не могла навіть ставити правильно шпульки. Німкеня її дуже била, не вірила, що дівчина не бачить. Хворіли й інші полонені. Їх повезли в Берлін до лікарів, які дали медикаменти й звільнили від тяжкої роботи. Євдокію направили на кухню допомагати варити їжу - немиту брукву без солі. Коли ж хотіла її помити, іноземка не дозволила, промовивши, що «руська свиня й так з’їсть». Отак годували їх 5 років. Німкеня ж невдовзі захворіла й померла. На її місце прийшла фрау Шульц. Вона була доброю, таємно підгодовувала Євдокію, приносила їй бутерброди, фрукти. Одно слово, не дала померти від нестачі їжі.
У 1946 році українка познайомилася зі своїм чоловіком, теж із полонених. Після звільнення німецької території радянськими військами його одразу призвали служити в армії, а вона доглядала поранених. Згодом повернулася додому в Сумську область. Чоловіка з армії так і не дочекалася. А в 1947 році на Сумщині настала велика засуха. Тож Євдокія Ситнік із мамою й маленькою донькою приїхали на батьківщину матусі, в село Доротичі на Сарненщині, до діда з бабою, які й допомогли їм вижити. Євдокія Антонівна спочатку пішла працювати в школу-інтернат помічником повара, а потім - у тубдиспансер кухаркою. Вийшла на пенсію в 1976 році й донині проживає в Сарнах.
Заслуговують на повагу й турботу
Не думаю, що хтось залишився байдужим, прочитавши спомини жінки. Історія її життя для багатьох може слугувати прикладом стійкості, мужності й самовідданості. Скільки їх, тих, хто пережив голодомор, воювало за Батьківщину, а потім працювало, щоб відновити її після розрухи, - ветеранів війни та праці, людей похилого віку, інвалідів, репресованих? Вони й не приховують, що на їх долю випало немало труднощів, утім, про те, що було, не жалкують, тому що навчилися цінувати життя по-справжньому.
А як тепер до них ставиться держава? Як лікує їхні душевні й тілесні рани, чим допомагає? Про це та про те, що необхідно зробити кожному з нас, щоб ветерани, які не шкодуючи власного життя захистили нас від фашизму, й говорили під час наради в райдержадміністрації. Голова РДА Анатолій Остапчук наголосив, що саме ця категорія громадян потребує нашої уваги й турботи. І тому необхідно створити для них найбільш оптимальні умови і для лікування, і для проживання. Заступник головного лікаря з медичного обслуговування населення КЗ «Сарненська ЦРЛ» Богдан Дойчук розповів про надання медичної допомоги ветеранам Великої Вітчизняної війни. Зокрема сказав, що на обліку перебуває 2501 ветеран війни. Для їх медичного обслуговування в поліклініці працює кабінет, за ними спостерігають окремий лікар і медична сестра. На Сарненщині, згідно з розпорядженням голови РДА, діє програма «Ветеран», що передбачає як медикаментозне забезпечення, так і покращене харчування в стаціонарах, безкоштовне перевезення ветеранів на лікування в Рівненський обласний госпіталь у Клевані, де вдалося завершити довгобуд фізіотерапевтичного корпусу. Ця унікальна потужна база є хорошою альтернативою медикаментозному лікуванню пільговиків. Адже старенькі можуть пройти комплекс фізпроцедур і поліпшити здоров’я. Окрім того, вони мають право на безплатні амбулаторне лікування за рахунок коштів Чорнобильського фонду, зубопротезування. Комплексно обстежують лікарі ветеранів виїжджаючи в села, активно відвідують на удому інвалідів Великої Вітчизняної війни та І групи інвалідності. Також на пільгових умовах вони можуть придбати ліки в мережі аптек ВАТ «Сарнифармація».
Так, на перевезення ветеранів в обласний госпіталь на 2013 рік передбачили 21600 грн. За 9 місяців ц.р. профінансовано 12750 грн. На амбулаторне лікування з Чорнобильського фонду виділили кошти з розрахунку 74,3 грн. на одного хворого ветерана, (використано 186900 грн.), ще 10804 грн. - на безкоштовне зубопротезування для 31 ветерана.
Одно слово, як акцентує увагу Президент України Віктор Янукович, ветерани й інваліди війни повинні відчувати вдячність, турботу про себе та повагу до віку щодня.
А ось що розповіла в. о. начальника управління праці та соціального захисту населення райдержадміністрації Людмила Лохвич:
- На сьогодні в районі проживають 4272 інваліди різних груп і категорій. Аби створити сприятливі умови для соціальної інтеграції осіб з особливими потребами, з метою покращання їх соціального захисту, соціальні ініціативи Президента України передбачають забезпечення колісними кріслами всіх інвалідів, які цього потребують. Уряд схвалив відповідну постанову, що регламентує умови забезпечення засобами реабілітації та пересування, виготовленими за індивідуальним замовленням, шляхом безготівкового перерахування коштів підприємствам, що виконали зазначені заявки й відповідають кваліфікаційним вимогам. Минулоріч 189 інвалідів забезпечили технічними й іншими засобами реабілітації, в тому числі за індивідуальною заявкою 66 осіб з обмеженими фізичними можливостями отримали інвалідні візки. Цьогоріч 73 чоловіки безкоштовно отримали інвалідні візки, милиці, палиці, засоби спілкування та обміну інформацією. Окрім того, видали 187 направлень на виготовлення протезно-ортопедичних виробів.
На Сарненщині 134 інваліди мають у власному користуванні спецавтотранспорт й одержують компенсацію на бензин у розмірі 142 грн. у рік, 240 перебувають на транспортному обліку щодо забезпечення спецавтотранспортом та отримують компенсацію на транспортні витрати в сумі 192 грн. у рік.
У 2012 році з метою реалізації соціальних ініціатив Президента України Віктора Януковича суттєво збільшили й розміри щорічної разової грошової допомоги до 9 Травня. Якщо минулоріч інваліди війни I групи отримали 2200 грн., то в нинішньому – 2415 грн. Відповідно інваліди війни II і ІІІ груп одержали 2110 грн. (замість 1920 грн.) і 1895 грн. (у 2012-ому – 1720 грн.). В учасників війни допомога зросла на 10 грн., а учасників бойових дій – на 100. Члени сімей загиблих і дружини (чоловіки) померлих інвалідів й учасників війни отримали щорічну разову грошову допомогу в розмірі 375 грн. (у 2012-ому – 340 грн.).
Насамкінець хочу сказати, що люди похилого віку потребують не тільки відповідних матеріальних соціальних стандартів, а й простої людської уваги. Вони її заслужили.
Марія КУЗЬМИЧ.