Опубліковано СН
У Нью-Йорку 6-7 листопада проходила конференція «Вимірюючи наслідки Голодомору: 80 років потому». У ній взяли участь відомі дослідники Голодомору, зокрема й українські історики Людмила Гриневич, Станіслав Кульчицький, Юрій Шаповал, Володимир В’ятрович, Владислав Гриневич, Геннадій Іванущенко та ін.
За словами її організаторів з Центру американсько-українських відносин (Нью-Йорк, США), конференція мала на меті висвітлити найновіші результати досліджень смерті мільйонів українців під радянським режимом.
Завідувачка Сарненським історико-етнографічним музеєм Раїса Тишкевич і науковий працівник Хіона Кравчук разом зі школярами навчальних закладів міста знайшли людей, у пам’яті яких залишилися спогади про ті події та записали їх. Сьогодні пропонуємо деякі з них.
За відмову бути бригадиром відправили на шахти
Марія Жмуріна народилась у селі Карасиха Білогородського району, що на Хмельниччині. Батько Ничипір Михайлович і мати Ганна Тимофіївна Валєгури виховували 7 дітей (один півторарічний хлопчик помер). Мали хату на дві кімнати, дві клуні, хлів, 12 вуликів із бджолами, 4 гектари землі, машину-молотарку з «кіратом» (до нього припрягали коней, що ходили по кругу й так молотили). В хазяйстві - корова, коні, вівці, гуси, кури.
У 1930 році заснували колгосп, а в 1932-ому до батька вчепились, щоб здав зерно, яке ще було зелене. За те, що не послухав, його ув’язнили на 5 років. Відбував повинність у Мурманську. А до багатодітної родини прийшов голова районної ради Тукал, розповіла Марія Ничипорівна, й дуже з них знущався. Забрали тоді все господарство, навіть будинок. Тож літом жили в погребі, а зимували в чужій хаті. Ничипора Михайловича звільнили в 1935 році, але ще 2 роки був без приписки. Аби не жити у своєму селі, влаштувався на роботу в Бердичеві, а коли нарешті повернувся додому, пішов працювати на водокачку, а потім будував у райцентрі школу. Разом з іншими чоловіками батька з будівництва забрали на Урал бити камінь. Звідти прислав 2 листи, в яких розповідав про дуже тяжке життя. Пізніше потрапив до лікарні, де й помер, більше його рідні не бачили.
Зерно, яке виросло на 4 гектарах, квасолю та картоплю віддали людям, а вони потім виділяли частину з того, що збирали з поля. Одного разу начальник НКВС викликав матір до себе й попередив, якщо не хоче, аби всю сім’ю вивезли в Сибір, то дітям треба переробити метрики (для зменшення років). Тож були й серед них люди. У селі стояла панська хата, яку віддали під школу, де вчилися діти. Мама ходила по людях працювати за харчі. Вже з 5 класу Марія змушена була залишити навчання, щоб їй допомагати. Тільки завдяки тому, що мали часточку поля, переживали страшні часи голоду.
У 1941 році молодь забирали в Німеччину. Але дівчина зуміла заховатися. В цьому ж році люди вибрали її на 2 роки бригадиром у колгоспі, а після закінчення війни знову пропонували цю посаду, але вона відмовилася. За що й поплатилася - відправили на шахти в Донбас. Не могла уявити, що вони можуть бути такі маленькі (до 70 см), і в них на колінах ставила підпори. Пожаліли юнку, в якої не була теплого одягу, й відправили додому. А голова місцевого колгоспу Володимир Гнида забрав довідку, яку привезла з шахти, та звинуватив у тому, що втекла звідти. Викликали в район до прокурора, який дав вказівку голові розібратися. Марію звільнили, але довідку так і не отримала.
У 1945 році молоду жінку знову обрали бригадиром. У 1947-ому приїхала в Костопіль до сестри, яка навчалася там в педагогічному училищі, привезла їй харчі. Передавши продукти, з подругою гуляли містом, тоді й познайомилася з чоловіком, який забрав її на роботу касиром на електростанцію (одержувала 605 рублів). Жила в кімнатці при конторі. Через рік вийшла заміж за Федора Жмуріна, щойно демобілізованого з армії. Народилася дочка, а незабаром сім’я завербувалася в Дніпропетровську область. Однак малеча там дуже хворіла, тож повернулися в рідне село Карасиху. У 1957 році переїхали в Сарни. Чоловік мозолився в будівельній бригаді. Спочатку жили в сестри, яка в той час трудилась у Доротичах, а потім пішли на приватну квартиру. Марія Ничипорівна працювала в сфері торгівлі, звідти пішла на пенсію. В 1990 році нарешті отримали державне житло.
На один трудодень видавали 50 г зерна
Марія Галушко родом із Полтавської області, села Бірки. Тато й мама - корінні полтавчани. У 1932–1933 роках там почали створювати колгоспи й багатих людей, яких була жменька, вивозили на Соловки (нібито як куркулів). В основному населення бідувало. В роки, коли пухли з голоду, родину врятувала корова. Батька ж знали в селі, як хорошого столяра, і він часто приносив додому грамів 200 борошна, до якого додавали «козельки» (коренів цієї рослини накопували цілий мішок, потім сушили й перетирали на борошно), варили на молоці галушки.
По сусідству жила сім’я з маленькою дитинкою, яку приносили до них годувати такою кашкою. Так хлопчик і вижив. А в селі вимерли майже всі люди й маленькі дітки. В населеному пункті шукали сильного чоловіка, який міг би вирити могилку. Ямку копали неглибоку, хоронили померлих у ряднині.
Посеред села стояла комора, дощенту заповнена зерном. Такі, розповідали, були в кожному селі. Їх охороняли озброєні люди й казали, що то якийсь фонд. Тоді ніхто нікому не допомагав. Виживали, хто як міг. Їли котів, собак, у лісі видирали пташині гнізда й забирали яйця. На один трудодень видавали всього по 50 г зерна. З цілої сім’ї працювали 1 або 2 чоловіки. В 1937 році з ближніх сіл Сталін вивозив жителів у Сибір і на Далекий Схід, але до Бірок, слава Богові, черга не дійшла.
Чоловік Марії Костянтинівни, односелець Іван Денисович, вчився в Харківському торговельному інституті. Під час війни його забрали на фронт. У місті Сміла отримав поранення в ногу. Пролежав у госпіталі майже цілий рік. У Кірсаново зробили 6 операцій, а потім хотіли відрізати кінцівку, але врятував лікар-єврей. Коли приїхав додому, розписалися з Марією. Після захисту диплома його направили працювати в Рівненську область, де лише на місці видали документ. Спочатку жили в Рівному, а в 1951 році переїхали в Сарни. Івана Денисовича вже немає понад 20 років.
Пам’яті жертв Голодомору
Відповідно до Указу Президента України Віктора Януковича «Про заходи у зв’язку з 80 річницею Голодомору 1932-1933 років в Україні», 23 листопада 2013 року, у День пам’яті жертв Голодомору, в усіх населених пунктах України пройдуть скорботні заходи «Запали свічку пам’яті» за участю представників органів державної влади, місцевого самоврядування, громадськості. Крім того, уряд зобо’язаний ужити заходів щодо прискорення спорудження в місті Вашингтон (США) пам’ятника жертвам Голодомору, забезпечити за участю НАН України підготовку та реалізацію програми досліджень теми голодомору першої половини XX століття в Україні.
Учасники Громадського комітету закликають усіх людей доброї волі, хто поділяє біль і скорботу українського народу, 23 листопада о 16 годині запалити свічку пам’яті за душі тих, хто став жертвою Голодомору. Поминатимуть жертв Голодомору і політичних репресій також і в 32 країнах світу, зазначають у Громадському комітеті. За оцінками дослідників, упродовж 1932-1933 років померли від 7 до 10 мільйонів осіб, понад третина з них - діти.
Марія КУЗЬМИЧ.