Опубліковано Світлана Ляшко
Автор фото Василь Сосюк.
а сільські діти не бігали, не гралися, а сиділи попід тинами з попухлими ногами, складеними в калачик»
Це свідчення очевидців, які пережили Голодомор. Тоді за період з квітня 1932 по листопад 1933 року в Україні загинули мільйони людей. Пік його був весною 1933-го, коли щохвилини від голоду вмирало 17 людей, 1000 - щогодини, майже 25 тисяч – щодня… Найбільше постраждали колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів.
Примарою стукала смерть у кожну оселю…
Загалом у 1932-1933 роках в Україні (за різними даними) загинуло від 7 до 10 мільйонів осіб. «У багатьох селах закривали школи — їх більше нікому було відвідувати. Тим самим підривалася етнічна основа становлення української нації — село, знищувався прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку. Трагедію українського села Й. Сталін та його оточення сприймали як чергову перемогу комуністичної ідеї. Так, один із соратників «вождя народів» М. Хатаєвич, обраний наприкінці 1932 р. членом політбюро, другим секретарем ЦК КП(б)У, з гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну».
У документах Політбюро ЦК КП(б)У збереглося свідчення про те, як восени 1932 року організовували так звані «зелені ешелони» для забезпечення промислових центрів Росії продуктами харчування до жовтневих свят. З України вивозили вже не тільки посівний матеріал, але й, навіть, квашені огірки, капусту та помідори, залишаючи людей приреченими на голодну смерть. «За розпорядженнями уряду, в сільській місцевості заборонялась будь-яка торгівля, призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося на 10 років ув'язнення і розстріл будь-яке використання хліба для оплати праці в районах, що не виконали хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система натуральних штрафів, товарних репресій. Питома вага українського зерна в загальносоюзному обсязі хлібозаготівель сягала понад третину, а по окремих регіонах перевищувала планові завдання для Північного Кавказу, Центрально-Чорноземного регіону, Казахстану та Московської області разом узятих»… Страшно читати ці рядки тепер уже відомих документів. Та ще страшніше пройти стежиною замучених голодом мільйонів наших співвітчизників. Пам’ять… Вона пронизує своєю жорстокою правдою не тільки очевидців тих сумних подій, а й нас, кого не зачепила голодна смерть.
Ще й досі кровоточать роз'ятрені серця, болить душа…
Знову приходять українці до пам’ятних знаків загиблим під час Голодомору, щоб пом’янути великомучеників нашої української історії, пройти їх хресною дорогою. Це потрібно не їм, це потрібно нам…
Сарненці та жителі району минулої суботи також зібралися в районному Будинку культури разом, щоб у скорботі схилити голови перед світлою пам’яттю мільйонів невинних жертв, закатованих людиноненависницьким режимом. Не можна було без сліз дивитись страшні кадри документального фільму «Великий злам» режисера Сергія Лисенка. «Вважаючи селянство головною перешкодою соціальним перетворенням, йдеться у фільмі, Політбюро Компартії на чолі зі Сталіним, а в Україні - з Косіором, почали тотальну колективізацію. Плани Компартії втілювали в життя їх вірні помічники – двадцятип’ятитисячники. Наслідок такої політики - протест селян, розкуркулення, а далі - боротьба з викривленнями в роботі пересічних виконавців партії. В українського селянина забрали його землю, тож уже в 1931-1932 роках урожаї були нижчими. Все ж план поставок з допомогою військ і підрозділів ОДПУ виконали, фактично залишивши селян без продуктів харчування, що й призвело до Голодомору. Та це не завадило Союзу експортувати зерно в капіталістичні країни й відмовитися від гуманітарної допомоги голодним».
Ведучі вечора-реквієму Наталія Чорна та Вадим Бублій нагадали присутнім і про Постанову Ради народних комісарів та Центрального виконавчого комітету СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацій та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 року, або як ще її називали «Закон про п'ять колосків». Вона передбачала розстріл з конфіскацією майна або, за пом'якшуючих обставин, не менше десяти років таборів також з конфіскацією майна - за розкрадання вантажів на транспорті, врожаю на ланах, громадських запасів, колгоспної худоби тощо. За антиколгоспну діяльність або лише за погрози щодо її здійснення передбачалось засудження до позбавлення волі від 5 до 10 років у концентраційному таборі. І амністія в цих справах була заборонена. З введенням у дію цього «драконівського» акта голодуючі втрачали
можливість здобути дещицю їжі або робили це під страхом смерті.
Звертаючись до учасників вечора-реквієму, всіх жителів краю, голови райдержадміністрації Анатолій Остапчук, районної ради Микола Драганчук, перший заступник міського голови Світлана Усик, наголосили, що хоча минуло вісім десятиліть з часу великої трагедії нашого народу, наслідки якої затьмарили своєю жахливістю навіть воєнні лихоліття, маємо зробити все, аби зболена пам’ять про заморених голодом, розстріляних, закатованих була живою для нинішніх і прийдешніх поколінь, аби ніколи не допустити подібного на нашій українській землі. Наш обов’язок - берегти мир і спокій, жити у злагоді та порозумінні. Маленький вогник свічки цього дня об’єднав українців багатьох країн у молитві за душі жертв голодомору. Хвилиною мовчання пом’янули присутні тих, кого скосила голодна смерть.
Пам’ять – нескінченна книга…
…Скапували сльозою секунди, пронизуючи серце невимовним болем. «У голодоморі 1933-го жінки трималися до останнього, бо дітки ж. І тому часто перед смертю матері божеволіли. А коли не ставало матерів, гинули осиротілі діти. А першими відходили чоловіки… Люди втрачали людську подобу, мали місце численні випадки канібалізму. Страшнішого гріха, мабуть, світ не знав: змучена голодом дитина вмирає посеред повних колосків пшениці». І це було у нашій країні, багатій чорноземами, яку ще називали світовою житницею. Секретар Сарненсько-Поліської єпархії, архімандрит Феофан, родина якого також пережила страшне лихоліття, зазначив, що крім фізичного голоду народ прирекли й на голод духовний, коли руйнували храми, нищили святі книги. І нині церква молиться за тих, хто загинув у ті страшні роки, а ще за те, щоб такого більше ніколи не повторилося. Від імені митрополита Анатолія висловив безмежну скорботу за невинно померлими. Настоятель Свято-Покровського храму Української православної церкви Київського патріархату, протоієрей Андрій закликав усіх жити за Божими заповідями, шукати добра, а не зла, поводитися достойно, пам’ятаючи про мільйони невинних жертв, аби не допустити подібного в майбутньому.
Поезії та літературні монтажі, які підготували учні міських шкіл № 4, № 2 і № 5 Анна Шевчук, Наталія Люберц, Анна Тихомирова, Тетяна Набухотна, Анастасія Бондаренко, Федір Шапірко, Владислав Гембіцький, все повертали нас в Україну 1932-1933 років, що стала домовиною для мільйонів дорослих і дітей, які благали, просили хоч крихітку хліба, а слова пісень «Пам’ять» у виконанні Сергія Гаврилюка та «На вікні свіча» - Юлії Солодкої викликали не одну сльозу в присутніх, змусили вкотре подумати над сенсом буття. Народ перестраждав, стерпів люту наругу своїх катів, але в пам'яті живе й нині прокляття тим, хто збиткувався над його долею і життям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз'ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю. І сьогодні стогне земля від похованих без трун у спільних могилах…
Після завершення вечора-реквієму траурною ходою його учасники пройшли до Пам’ятного знака жертвам голодоморів і політичних репресій, щоб покласти квіти до його підніжжя, принесли й сніп із колосків. І запалали свічки великим хрестом нашої спільної скорботи за мільйонами українських душ, назавжди вписаних в історію пам’яті держави Україна.