Опубліковано СН
Фото з сімейного архіву.
Кінець року приніс християнам віри євангельської, що в селі Немовичі, велику втрату. І не лише їм.
Не одна вдова вмилася сльозами, почувши, що не стало пресвітера Павлика. Плакали діти й жінки, не стримували почуттів і чоловіки. Водії автомобілів, які зупинилися за традицією обабіч, спостерігаючи за незвичною похоронною процесією, що простяглась на кілометри, з подивом запитували: «А кого це хоронять?» І чули у відповідь: «Нашого Павлика».
Хоча йому виповнилось 86, кожен із ніжністю називав його саме так. Християни приїхали попрощатися з ним не тільки з церков населених пунктів району, області й України, а й сусідніх іноземних держав. Брати свідчили українською, російською, білоруською мовами. Хтось знав його понад 40 років, інші познайомилися недавно, але всі вважали його світильником, що своєю вірою освітлював шлях іншим.
На кладовищі брат по вірі Андрій пригадав першу зустріч із пресвітером. Дізнавшись, що юнак родом із Свердловська, вигукнув: «То ти ж мій земляк!» Андрій здивувався, бо знав, що Павло народився тут, у селі. Як з’ясував згодом, у Свердловську чоловік відбував перший п’ятирічний термін покарання. Син його друга розповів, як у Рівненську буцегарню передали шматочок сала й Павлик ділив його між усіма ниткою. Мучителі, допитуючи, змушували визнати, що Бога немає. Обіцяли відпустити, якщо погодиться з цим твердженням. Але хлопець стояв на своєму: «Бог є!»
Духом не падав і тоді, коли потрапив за Полярне коло на Крайній Півночі — в Інту. Животіли дівчата й жінки. Ходили на роботу в шахти. Серед 5 тисяч в’язнів були естонці та німці. І всі вони вірили, що Христос не залишить їх. Трапився випадок, коли одна сестра виявила бажання прийняти водне хрещення й Павло довбав метровий лід, щоб дістатися до води. Коли ж хлинула, то його омила першого. Цікавий факт дізналася з розповіді Сергія Мички: «Незадовго до замаху на Миколу ІІ Україною пройшли два американські місіонери. Західною – Зуб Золотарєв, східною – містер Воронаєв. Цар згодом видворив їх за межі країни, в якій уже почали організовувати євангельські общини». Та повернемось до жовтневого перевороту 1917 року, одразу після якого розпочалася боротьба з «релігійним дурманом». Але системного й воістину нелюдського характеру вона набула дещо пізніше, коли радянська влада усвідомила, що головний ворог у побудові «світлого майбутнього» – церква. 15 травня 1932 року оголосили про старт в СРСР «безбожної п’ятирічки».
Антицерковна кампанія переросла в масовий терор, скерований на повне знищення релігійних організацій. Однак скоро зрозуміли, що виконання амбітного плану зривається. Перша п’ятирічка фактично провалилася. Уже в травні того ж року оголосили наступну. Держава бачила своїм головним завданням побудову безкласового суспільства й «ліквідацію пережитків», одним із яких була, на їхню думку, релігія. Тож до 1933-го воинні були закрити всі(!) церкви й молитовні будинки, до 1934-го – зникнути релігійні традиції та свята, а до 1936-го влада збиралася знищити останніх священнослужителів. І таким чином «до 1 травня 1937 р. ім’я Бога мало бути забуте на всій території СРСР».
Однак і друга безбожна п’ятирічка виявилася провальною. 1937 року влада була по-справжньому шокована даними перепису населення, згідно з яким третина всіх міських мешканців і дві третини селян назвалися віруючими. Його результати засекретили й розкрили тільки 1990 року, використовувати їх заборонялося категорично. Трагічною виявилася доля тих, хто проводив перепис: багато з них загинули в репресіях.
Йшли, як в Єрусалим
Таких населених пунктів як Немовичі на Поліссі тисячі. Але саме тут народився хлопчина, який не один раз постраждав за віру Христову в тюремних застінках. 50 років ув’язнення на трьох: 15 - Павлику, 5 - Сергію, решта – їхньому батькові. За той же час, коли жив на свободі, встиг зробити більше, ніж іноді люди за все життя.
Павло Мичка не любив про це розповідати. Його молодший брат Сергій, який тепер залишився з сестрою, зберігає в пам’яті чимало спогадів. Часто в їхній оселі люди в цивільному влаштовували обшук, бо знали, що у віруючих є заборонена духовна література. А одного разу побачили радіопульт (це тепер кожна дитина знає, що то таке) і, назвавши його рацією, забрали. Про це повідав Володимир Хомич.
Десь після 20-х років минулого століття розпочалася релігійна суперечка між православною церквою та першими протестантами, що відділилися від неї. Про цей період мало що відомо, лише те, що перші євангельські християни-баптисти з’явились у Немовичах у 1922 році. Вони приїжджали з Німеччини на роботу (заготовляли спеціальними сокирами дубову деревину для морських суден), розповів Сергій Мичка. А на «час дня» запрошували людей до себе послухати Слово Боже. «Час» німецького – Stunde (штунд), тож немовичан, які тоді увірували, стали називати штундами. Й ось уже 92 рік існує релігійна громада віри євангельської.
З самого початку керував нею Адам Кичанов, другим пресвітером став батько Павла й Сергія - Іван, який і передав керівництво Павлу. Юнака Бог одного з перших хрестив Духом Святим, і третій пресвітер новоутвореної церкви одразу ж активно включився в духовну працю.
Родина Мичок була великою (народилося 9 дітей, але не всі вижили). Жили бідно. В ті часи люди в поліських селах не розкошували, важко працювали на своїх піщаних полях. Павло в більшості випадків бував у мандрівках — залишав дім на два-три, іноді чотири тижні. Основний тягар роботи в господарстві лягав на плечі Сергія. Із 150 віруючих у 1939 році військовий трибунал двох розстріляв за те, що не прийняли присяги. А Павла, Сергія та їхнього батька Івана, Олексія з Костянтинівки і двох сестер засудили. Почалися репресії.
Літом 1943 року, перед жнивами, згадує Сергій Мичка, в селі почалася перестрілка. Кулі пролітали крізь стіни хати. Адже колись будували так, що знадвору було гладке дерево, а всередині - як виходило. Хлопці ховалися за цегляним припічком, бо були переконані, що цеглу не проб’ють.
На богослужіння збиралися в хаті Адама, потім збудували молитовний дім, але його спалили бандерівці. Брати Павлик і Сергій знали грамоту — мали, як тоді казали, по три-чотири класи. Водне хрещення проводили вночі, бо не дозволяли, і зазвичай літом. В інших селах Павло нерідко звершав хрещення взимку в ополонці. Також хрестив і підлітків 13-14 років, які були покаяні й охрещені Духом Святим.
Коли прийшла радянська влада, в церкві особливих змін не відбулося. Віруючі мали можливість проповідувати й збиратися на богослужіння. Але тут виникла інша небезпека. Радянські ідеологічні працівники обіцяли, скажімо, віруючим дати кращі машини в колгоспі, якщо ті погодяться вступити в комсомол і перестануть вірити, але вони відмовлялися. А після цього працювали в ім’я Бога ще ревніше.
Перші роки, коли церква тільки організовувалася, майже щонеділі на богослужіння приходили (саме приходили, хоча між селами 40-50 кілометрів) віруючі з Березного, Костополя, Кричильська. Бувало, по 40 чоловік, і їм часто доводилося ночувати в населеному пункті, незважаючи на те, що мали господарство й жили бідненько. Сергій згадує: «Тоді не спочивали на ліжках, як тепер. Батько піде в клуню, візьме декілька снопів, настелить на землі (підлоги не було) від стола аж до дверей, і так сплять.
Зібрання були велелюдні, їхали на них звідусіль, навіть із Білорусі. «Йшли, як в Єрусалим», — свідчили очевидці. І в центрі цього пробудження — Павлик. Він мав дари Духа Святого, особливо багато людей через нього отримували духовне хрещення.
Один із братів розповів: «Прийшли, пам’ятаю, ввечері на зібрання, ззаду посідали. Коли воно закінчилося, Павлик встає з-за стола і йде до нас. А нас там ціла «капела» підлітків зібралася, були вже й такі, що курили. Підходить і каже: «Ви чого тут сидите? Не хочете, щоб вас Бог Духом Святим хрестив?». Повставали та йдемо, тільки пройшли до половини приміщення, ще й не молилися за нас, а навпроти ніби повітря в обличчя б’є, як то, буває, на машині їдеш, — і всі почали молитися іншими мовами». Дія Духа Святого через служіння пресвітера була такою, що Бог зажди досягав сердець тих, з ким спілкувався. Бувало, покладе руку на голову хлопчині, погладить по голівці й промовить: «Будеш проповідувати». Так і траплялося.
Під час скорботної молитви в Божому домі друзі Павла згадали ще один цікавий момент його життя. Група братів після закінчення богослужіння в Немовичах пішла на зібрання в сусіднє село, до якого було з десяток кілометрів. Павло ще зайшов додому. Коли ж прийшли на місце, на превеликий подив побачили його за столом. Подумали, може, хтось підвіз. «Та ні, — заперечив. — Коли вийшов з дому, то якась сила підняла мене в повітря й перенесла на друге місце. Бачив, як ви йшли, чув ваші розмови, просто заговорити не міг».
Коли збиралися в когось у хаті, то невіруючі люди, бувало, заглядали у вікна, різне говорили про п’ятидесятників, навіть лаялись. Але молитви були такими гарячими та щирими, що навіть вони одного разу стали свідками того, як над хатою, де відбувалося богослужіння, стояв вогняний стовп. Три роки тому, коли Павло був живий, збудували новий молитовний дім.
Приклад щирого служіння Богові
Найбільший дар пресвітера Павла Мички, про який розповідають усі, хто знав його, — це дар любові. Він з такою увагою ставився до кожної людини, що часто ця любов розтоплювала холодні грішні серця. Коли їхав селом, малеча піднімала руки, вітаючи його, а він завжди зупинявся й підвозив дівчаток і хлоп’яток до школи. До нього просто притягувало, згадують люди.
Брати тяжко трудилися й допомагали іншим – сиротам, удовам. У теплицях вирощували огірки й помідори. А ще – тюльпани, які часто просто дарували. Доглядали оселю й домашніх тварин, хазяйнували. Нині не кожен задумується, проїжджаючи автомобілем через село, що кілометри бруківки в населеному пункті на колінах проклали Павло й Сергій Мички.
Останні хвилини життя місіонера відомі тільки Богові. У Павлика, як, до речі, і в Сергія, не було власної родини й дітей, можливо, через неодноразові поневіряння по тюрмах, а своїм життям і служінням він здобував славу не собі, а тільки Богові. Внесок, зроблений братом у побудову п’ятидесятницьких церков, дуже великий. Хоч би де проходив його життєвий шлях, всюди благовістив про свого Спасителя та підбадьорював християн. Для багатьох пресвітер став прикладом щирого служіння Богові та людям, сміливості при захисті істини, незламної стійкості й мужності при стражданнях.
Сьогодні ніхто нікому не забороняє відвідувати православний храм чи молитовний будинок, яких у Немовичах два. Віруючі не залишаються осторонь процесів, що відбуваються в селах і містах, у державі. Закликають молитися за Україну, владу та народ, спасіння, звільнення від гріха, зцілення від хвороб, проти злоби піднебесної - диявола. Нехай він не має перемоги в нашому краї, казав пресвітер Павло, але буде звеличений і шанований Господь Бог. Покладаймо на Нього свою надію й ніколи не станемо посоромлені ні в цьому житті, ні у вічності.
…Так чекали на Різдво, а воно вже минуло. Чи запитували себе: як свято живота перетворити на торжество душі? Виявляється, дуже просто: почати його зі щирої молитви, що одухотворяє будь-яке людське зібрання. Важливо відчути, що особливі чари Різдва полягають у тому, що на чвятий вечір людина не може бути самотньою. Навіть якщо вона перебуває в дуже важких умовах, покинута, без родини. Це той тихий вечір, коли до кожного в душу приходить Господь. Треба розкритися, відчути це. І якщо розчистите місце для святості в душі – Бог приходить. Тоді вона стає багатою, переповненою добром і любов’ю. Якщо це є, маєте не лише справжнє Різдво, а й оновлену душу.
Марія КУЗЬМИЧ.