Опубліковано СН
Зазвичай звикли, що адреса військова частина такий-то номер притаманна військовикам-чоловікам.
Життя ж бо переконує в іншому. Останнім часом усе більше й більше Збройні сили України поповнюють жінки. Так-так, тендітні, стрункі та сильні духом, витримкою й мужністю, вони відповідально, не гірше чоловіків виконують домінуючу роль, хоч би куди закинули доля, обов’язок, покликання…
Повела мрія
Звичайнісінька, проста й скромна в спілкуванні молода русявка привернула увагу давно. Ольга ще школяркою захопилась у Будинку дітей і молоді фотосправою, любила книги. Згодом влаштувалася інструктором у райкомі ДТСААФ. Дивувала її готовність якнайбільше розповісти про дтсаафівські справи. Адже на той час, ще в 70-ті роки, у цьому колективі справді вирувало цікаве життя, організовували численні спортивні змагання, залучали молодь до фізичного загартування, виховання високих рис справжніх патріотів рідного краю. Причому Ольга сама завжди першою подавала приклад бійцівськими якостями, професіоналізмом, була не тільки неперевершеним стратегом-спортсменом, а й чемпіонкою в багатьох видах спорту, вдало захищала честь місцевого ДТСААФ на обласних поєдинках, повертаючись із почесним першим місцем. «Справжня наша гордість», - не раз говорив, пишаючись спортсменкою, тодішній голова райкому ДТСААФ Микола Тушаковський.
Дівчина на цьому не зупинялася: прагнула повсякчас популяризувати здоровий спосіб життя на сторінках районного часопису «Сарненські новини». Її змістовні інформації, замітки знаходили чільне місце на шпальтах газети, не раз відзначало їх керівництво.
Ольга ж ішла далі. Її невгамовний романтичний характер покликав… в армію. Довго тримала в суворій таємниці своє бажання, потайки від рідні підготувала відповідні документи, чекаючи з нетерпінням результату. Нарешті позитивна відповідь! Проте знову ж таки спрацювала суто жіноча риса - якомога найдовше зберегти спокій рідних і близьких. Сказала, що їде… працювати в Польщу.
Листи, листи…
І полетіли додому заспокійливі листи з військової частини 51854… Хтозна, де вона… Лише для близьких друзів слала вісточки з Демократичної Республіки Афганістан. А це були не просто листи, а справжні репортажі, сповнені любові до рідного краю, до його людей, до трагедії афганського народу, де на той час велися кровопролитні бойові дії. Вже з перших годин перебування на далекій землі Ольга побачила, що таке війна. Постійна небезпека, ризик, страх, біль, загибель військовиків і мирних жителів…
Пригадувала: у січні 1987-ого для нічного(!) перельоту з Кабулу в аеропорту чекала на виліт літака в населений пункт Баграм, на місце призначення. Близько 13 години в повітря піднявся сталевий птах із міністром закордонних справ СРСР Е. Шеварднадзе, якому забезпечили супровід з десяти вертольотів і належний відстріл теплових ракет.
На душі було радісно й якось велично: вперше бачила таку красу. Проте через півгодини в небо знову піднявся літак, який запалав, наче факел. Його збила ракета. Стало моторошно, коли дізналась, що це був її літак за маршрутом Ташкент-Кабул-Кандагар… У ту ніч він двічі злітав і приземлявся в Ташкенті через загострення бойових дій у Кабулі.
Дуже хотіла летіти з друзями до Кандагару, проте призначення отримала в Баграм. Тоді зрозуміла, що Бог відвів від біди й завжди беріг…
З листів
«…Висилаю вирізку про наших дівчат. Справжні афганські мадонни. Мохруй Хабібова (наша Мошка) – інструктор по роботі серед жінок гарнізону та місцевого населення. З нею інколи і я вирушаю на виїзд агітзагону для роботи в кишлаках. А Галя Негрей – солістка нашого улюбленого «Каскаду». Зараз ВІА полетів у Москву на святковий концерт у Палац з’їздів, їх включили в програму. З Танею майже незнайома, але їх медсанбат розташований поруч із нами, через аеродром. Ось такі наші дівчата!».
«…У неділю гостювала в столиці провінції Парван у м. Чарикар, познайомилася з учнями й колективом учителів ліцею.
Сьогодні побували серед молоді й учнів Баграма: було весело, цікаво, навіть незнання мови не заважало серцям у спілкуванні - стільки російських пісень, віршів, дехто з них побував у СРСР. І все одно: діти є завжди діти, навіть позбавлені радості дитинства, ніжності й миру…».
«…Сьогодні познайомилася із заступником республіканської (всенародної) ради жінок. Вона приїжджала з Кабула, навчалася в Одесі, в медінституті, два роки працювала на БАМі. Добре знає російську мову – дуже цікава жінка…».
«…Дошкуляє вітер-«афганець». Наче наш велетенський смерч піднімає все вгору й розносить вусібіч, нічогісінько не видно, навіть на відстані простягнутої руки. Засипає очі, ніс, рот. А як бідолашним солдатикам, коли майже на кожному кроці мигає підступна безжалісна душманська куля?..».
«…Афганські діти війни… Перед очима десятирічний русявий хлопчик з європейськими рисами обличчя, голубими сумними очима,.. без ніг – триває мінна війна. Найстрашніша міна – «італьянка»… Дуже виручають наших солдатиків спеціально навчені собаки. Почують міну – стануть як укопані, хвіст догори трубою - і не підходь. Мінні пастки, розповідали обвітрені «афганцем» і палючим сонцем хлопці, різні… Найнебезпечніші – саморобні міни, які не повторюються, – технічний закон! Лежить, наприклад, іржавий чайник, а в ньому – смертельна «заварка»… У годиннику може бути, магнітофоні, консервній банці. …Попереду завжди йдуть сапери з собачкою – скрізь на дорогах міни, на гірських перевалах і стежках, в кишлаках – не знаєш, де чекати. Сапери як першопрохідці, розвідники. А собаки, як люди, подеколи навіть набагато витриваліші та безстрашніші. Трапляється, солдатик задрімає, а чотирилапий друг – ні, міну «чує» за декілька кроків…».
«…П’ятирічна афганська дівчинка помирала на наших очах, бо батько мусульманин, попросивши надати медичну допомогу, не дозволив лікарю-мужчині зробити належне медичне обстеження, щоб госпіталізувати – такі нелюдські народні звичаї…».
«…Страшно бачити малолітніх хлопчиків із дорослим виразом обличчя й автоматом Калашникова в руках… Усе нагадує війну. Майже все чоловіче населення озброєне, на вулицях населених пунктів не зустрінеш жінку без супроводу чоловіка, на узбіччях доріг – спалені, понівечені військова техніка, автомобілі, обвуглені тіла… Жах… Небезпека витає навіть у повітрі – застосовується хімічна зброя…».
«…Ні-ні та й зринають у пам’яті неповторні афганські краєвиди. Весною на схилах гір цвітуть тюльпани, застилаючи довкілля червоним кольором… наче кров’ю, скрапленою багатьма нашими співвітчизниками. Війна є війна, і ніколи не перестане боліти душа, побачивши все на власні очі. Хай Господь відведе та не доводить».
«…Писала про піщані бурі: близько 13 години раптовий вітер здіймає таку кількість піску, що за 50 сантиметрів нічого не видно. Буря триває рівно годину і так само раптово припиняється, залишивши хмари піску й пилу. Солдатики розчищають засипану техніку… Які вони терплячі, так мужньо переносять незвичне місце служби та нестерпні кліматичні умови, коли на вагу золота ковток води з перегрітої фляжки і щосекундний ризик розпрощатися з… життям…».
«Дивна східна гостинність. Якщо в гостях у афганської родини – несподівана дивовижна безпека, пригощають найкращими стравами, розважають, але, вийшовши з помешкання, можна зустріти господаря з автоматом, спрямованим на тебе…».
Додому, додому…
За два роки, з 13 січня 1987-го по 15 лютого 1989-го, в Афгані Ольга Крот всього набачилась. Адже, крім безпосередніх службових обов’язків, «за дорученням керівництва дивізії та військової частини» брала участь у розвідувальних і пропагандистських заходах. Командування в/ч жінок до бойових операцій на залучало, проте перебування на території держави, де велися бойові дії, було під постійним ризиком, особливо коли вирушали в кишлаки працювати з місцевим населенням, виконуючи функції розвідки, надання медичної допомоги.
Напруженим був період підготовки і сам вивід радянських військ із Афганістану. Боляче згадувати, коли при офіційній зустрічі до нас, як представників великої держави, звернулася жінка-афганка, яка була активним політичним діячем демократичного режиму, з проханням допомогти виїхати до Союзу на постійне місце проживання, бо небезпечно залишатися. На жаль, не змогли їй посприяти… Можливо, пізніше їй вдалося здійснити свій намір…
Ціною життя
«Солдати й офіцери, повертаючись на Батьківщину, майже нічого не розповідали про реальні умови життя, службу, війну в Афганістані, бо присягали. Лише в піснях вокально-інструментальних ансамблів «Каскад» і «Голубые береты» звучали «Черный тюльпан», «Горе мамы», «Потери»… Неодноразово щастило спілкуватися з членами творчого колективу «Каскад». Коли зустрічаємося з друзями, й нині, затамувавши подих, слухаємо їх пісні. Читаємо вірші АИСТА – Олександра Івановича Стовби, якому душманська куля вкоротила віку».
По закінченні з відзнакою Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого Ольга Крот працювала в районній та обласній прокуратурах, сумлінно виконуючи обов’язки, мала заохочення, подяки. Зізнається, як нестерпно боляче згадувати наших солдатів і офіцерів, які навічно залишилися молодими, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок ціною юного життя. Вічна їм пам’ять… «Читаючи твір «Ніхто ніколи не помирає» Ернеста Хемінгуея, - акцентує Ольга, - згадую про наших героїв… Так, Героїв. Бо вони своїми іменами поповнили безсмертну історію вже неіснуючої держави… Але історію, що хвилюватиме прийдешні покоління, бо з роду в рід переходить біль втрати синів, братів, наречених. Вони недолюбили, не виростили нащадків. Низький уклін усім афганцям, які на вівтар долі поклали своє молоде життя.
Раїса БРИЧКОВА,
член Національної спілки журналістів України.