Опубліковано СН
Кожна людина на цій землі має своє багатство, свій скарб, який і стає сенсом усього життя. Хтось вимірює його кількістю грошей чи нерухомістю, для іншого – це подарований небом талант, що завдяки поєднанню з улюбленою справою підносить на найвищі щаблі в суспільстві, дехто неоціненним надбанням вважає духовне світило людини, а от для жительки с. Корост Оксани КУЛІНКИ справжнім багатством є сорок онуків і тридцять два правнуки, в яких щомиті циркулює і її кров, єднаючи пазлами життя з молодим поколінням.
Точної дати свого народження Оксана Іванівна не пам’ятає. В той час люди були неграмотні, а тому в числах не розумілися. Зі слів своєї мами пригадує, що народилася в останній тиждень перед Спасівкою 1930 року, хоча у свідоцтві про народження стоїть інша дата – 1931-ий. Тогочасне життя вирувало в роботі, переплетене зі злиднями та горі, повінчаного з надією на кращий наступний день. Батько дівчини був одруженим, але під час пологів, коли дружина Варвара народжувала другого сина, померла в розквіті літ. Причини смерті ніхто не знав та й, певно, ніколи було знати, бо ж обробітку чекало безліч гектарів землі. Невдовзі Іван побрався вдруге, привівши в дім для своїх маленьких хлопчиків Остапа й Степана іншу маму. Параска всім своїм люблячим серцем прикипіла до немовлят, напоївши їх справжньою материнською любов’ю. Крім того, подарувала чоловікові ще одинадцять дітей: Параску, Якова, Оксану (нашу героїню), Гапку, Варвару (названа на честь першої Іванової дружини), Антона, двійнят Любку та Зосю, Христю, Галю та знову Параску. Бо старша сестра Параска на той час, коли народилася менша, померла. А все тому, що дуже злякалася «поляка», який декілька днів гастролював у навколишніх селах. Дев’ятилітня дівчинка саме у своєї тітки доглядала двох маленьких дівчаток, бо та весь час була в роботі й не мала змоги дивитися за ними. А перед тим дядько, приїхавши з ярмарку, накупив яблук і булочок і розклав товар на полиці. Коли зайшов у хату той «поляк», як називали його тоді в селі, Параска дуже злякалась, не могла вимовити й слова та весь час не зводила оченят із незнайомця. А він мовчки забрав усі гостинці, привезені господарем, та й пішов собі геть. Дівчинка не раз чула про того вояжера багато жахливих історій. Якось той самий незнайомець зайшов до їхніх сусідів. У хаті тоді, окрім маленької дівчинки в колисці, нікого не було. Господарі пололи просо на полі, а він, не знайшовши чим поживитися, зі злості накинув на шию однорічному немовляті учіпку від колиски й залишив помирати. На щастя, до хати нагодився батько дитини, тремтячими руками швидко перерізав той зашморг. Впевнився, що здоров’ю маляти нічого не загрожує, озброївся коцюбою й побіг навздогін за непроханим гостем. Недалеко від Горині наздогнав і сповна віддячив за візит, який міг би закінчитися плачевно для сім’ї. З побитою головою незнайомець пішов у невідомому напрямку. Але невдовзі про нього говорило все село. Знала про цю неприємну подію і старша Параска. Тому так злякалась, коли він неждано ввійшов до обійстя тітки. Відразу подумала про найгірше, що так само чіплятиме дітей та й її. Але все минулося, та не для дівчини. Довго не зізнавалася, що заходив саме той жорстокий «поляк». Відтоді в неї почали боліти голова й живіт. Батьки тривожилися за Параску й не могли з’ясувати причину нездужання. Лише згодом сказала братові Остапу, що дуже злякалася зайди. Вишкріб батько останні гроші та й повіз доньку до лікарів, а ті, оглянувши, встановили невтішний діагноз: запалення кори головного мозку. Через декілька тижнів, у віці дев’яти років, Параска померла. На її честь батько назвав найменшу дитину в сім’ї, яка народилась уже після смерті старшої сестри.
Пам’ятає Оксана Іванівна, як з’являлися на світ менші сестри та брат. Зокрема Антон. Вони тоді всією родиною пішли на луг рвати щавель. А тими дорогами в бік Степаня тікали від радянської влади поляки. Їхали на велосипедах без речей. Малим дітям було дуже цікаво на власні очі бачити «ровера». Такого транспорту в селі в жодного жителя не було. Опісля того розповіли матері, кого бачили на лузі, а ненька застерегла: «Які ви нерозумні. Вони могли й вас з собою забрати». Та насправді втікачам від переслідування радянської влади тоді було зовсім не до дітей.
Коли народилася Христя, то йшла Друга світова війна. З появою ще меншої Галі на світ у героїні публікації були нові спогади. Саме тоді над хутором Бурки, де проживала сім’я Івана Ярижка, кружляли німецькі воєнні літаки, що бомбардували Степань. Мати, яка лише за декілька днів до цього народила Галю, сховалася в хліві у свекра, який жив неподалік. А батько Оксани переховувався в сусідніх Одринках. А їх під своє надійне крило забрала тітка, яка разом зі своїми дітьми повела до найближчого болота в розлогі, як коровай, верболози. Там наказала лягти й чекати, доки фашистська авіація припинить бомбардування. На щастя, поблизу наляканої малечі не розірвався жоден німецький снаряд. Так само не бомбили й хати на хуторі, а лише луг, де було безліч людей, які переховувалися поблизу Горині та водоймищ.
Ще під час бомбардування свекор, побачивши невістку з дитиною в хліві, сказав: «Чого ти там ховаєшся? Іди в хату. Я вже за цей час пару постолів сплів». Мати зайшла з немовлям у домівку, а господар поставив на стіл ночви печеної картоплі й пригостив їх. Згодом, коли в небі стало тихо, до тої картоплі тітка привела всіх дітей, що переховувалися з нею у верболозах.
Скільки себе Оксана пам’ятає малою дівчиною, стільки й пряла, гаптувала, снувала, ткала… Доки мати витопить у печі, то дівчині потрібно було напрясти ручайку ниток. За роботою проходили дні. Менші сестри ходили до школи, що розташовувалась у хаті дядька Левка, навчались грамоти. На Новий рік із Бурок ішли до школи в Корост по цукерки. Як же чекала їх дома мала Оксана, адже такі ласощі їй доводилось їсти тільки на новорічні свята. Дівчата по одному-два тих цукерок уділяли старшій сестрі, а вона їх боялася їсти, бо ж такими смачними були. Вона ж, як старша, дбала про одяг, бо ж для великої родини потрібно було багато й полотна. Після навчання сестри допомагали снувати й ткати. Мати була зайнята іншими клопотами: готувала їсти й обробляла поле. Батько у вільний час молотив ціпом зернові культури на току в хліві, а інколи й у хаті. Сім’я для обробітку землі мала воли, але згодом їх продали й купили пару коней, за якими вдень і вночі доглядав Степан. Кращих гнідих тоді було годі й шукати не тільки на хуторі, а й у самому Коросту. Тому Степана постійно наймали возити весілля та слугувати на інших урочистих подіях.
Згодом у хатині, де проживали дванадцятеро дітей, батько й мати, один за одним почали одружуватись хлопці. Спочатку створили сім’ї Остап і Степан, згодом Яків. У 1948 році вийшла заміж і Оксана. Неподалік від хутора, де жила, ватага хлопців ловила рибу, час від часу ставлячи в заставах Горині коші та плетені з ниток нерети. Увечері йшли забирати здобич і брели до хутора на вечорниці в ту хату, де дівчата збиралися разом прясти. Парубки жартували, але по-особливому, то мичку спалять, то гребеня надломлять. Бабуся насвариться на них, а вони знову за своє. Ось так колись залицялися. Майбутній чоловік Оксани Семен цілу зиму проходив на вечорниці, не промовивши жодного слова до дівчини. Лише в кінці травня підійшов і запитав, чи піде за нього? Оксана, знизавши плечима, відповіла: «А звідки я знаю? Питайся дозволу в батьків». А вони не заперечували, бо ж у планах мали віддавати на Коляди вже і Гапку. А негоже, щоб старша донька сиділа «у дівках». На Трійцю справили весілля і Оксана з хутора перебралася жити в Корост до чоловіка, свекра, свекрухи та незаміжньої сестри з двома дітьми. Ще одна чоловікова сестра мала родину й мешкала окремо. Але за те, що одного разу пригостила сусідських дітей пирогами, на неї з погрозами накинулись її рідні, а тому вирішила покинути всіх та їхати на Кіровоградщину, де оселилась і вдруге вийшла заміж.
Під час третього післявоєнного голодомору в 1946-1947 роках і в родині Ярижків сезон виявився неврожайним, особливо на картоплю. Батько з сім’єю надумав тікати від голодної смерті в центральні області України, адже після війни там пустувало багато хат, а на родючих чорноземах потрібні були працьовиті руки. Хоча з продовольством на новій землі було ще гірше. Так, троє одружених синів: Остап, Степан і Яків, а разом із ними й Оксана - залишились жити в Коросту, а решта оселились у селі Тарасівка Кіровоградської області. З того часу зв'язок між найріднішими обірвався назавжди. Адже не мали змоги їздити один до одного в гості, позаяк дорога була дорого вартісною було катма. Згодом сестри повиходили заміж, а брат Антон одружився, пустивши своє коріння на Кіровоградщині.
Побиватися за батьком, матір’ю, братом і сестрами не було часу, адже вистачало й власних клопотів. Крім того, потрібно було обробляти наміряні колгоспом ділянки льону, картоплі, кукурудзи, буряків… Особливо мучилась із льоном. Обробка цього рослинного волокна була дуже трудомісткою. Коли достигали стебла, їх збирала, в’язала в невеликі пучки (горстки), обмолочувала й замочувала в копанці чи річці, після чого потрібно було їх сушити на сонці, а якщо не дозволяла погода – у спеціальних власноруч зроблених сушарках. Потім тіпала, відділяючи кострицю від волокон. Цей процес проходив у відповідній послідовності: горстку льону ділили на ручайки, тріпали об стовп або дошку, били, а потім терли на терниці. Клопоту додавало ще й те, що з собою брала маленьких дітей і колиску з новонародженими. Щороку в Оксани з’являлося немовля. Народила аж одинадцятеро. Мала побачити світ ще й дванадцята дитина, але не судилося. Найстаршого сина нарекли Онуфрієм, за ним - Ольга, далі Валя, Люба, Галя, Іван, Толя, Сергій, Павло, Володя та Марія.
Чоловік майже все життя пас колгоспну худобу. Тижнями не ночував удома, а тому весь домашній тягар і виховання дітей лягали тяжким каменем на плечі Оксани. А вона трималась, навіть більше - працювала та доглядала. Тільки сьому дитину й решту народила в так званому місцевому пологовому будинку, а шість перших удома, на ліжку, з допомогою місцевої баби-повитухи.
Згодом старші діти почали допомагати батькам із господарством, доводити до пуття ділянки. А Онуфрій все літо й осінь пас дві корови тітці, батьковій сестрі. За ту щоденну працю вона одного року купила хлопцеві кортові штани. Наступного ж дня виліз на грушу й порвав ті зароблені своєю наполегливою працею штанці. Розпачу висталило на багато років. Оксана ж за один трудодень у колгоспі заробляла на той час 1 кг пашні та 30 копійок. Зерно віддавали одразу після жнив, а гроші платили раз на три місяці. Коштів заледве вистачало на взуття для всієї великої родини.
Та пройшов час, і діти Оксани Іванівни почали вити свої власні родинні гніздечка. Онуфрій, Оля та Люба оселились у Великому Вербчому, Валя – у Бєлгороді, Галя та Іван - у Кіровограді, Толя – у Сумах, Павло – у Закарпатській області, найменша Марія – у Кузнецовську, й лише Сергій і Володя залишились у рідному Коросту. Шкода, що так складається доля, але Сергій та Іван уже відійшли за обрій, залишивши батькам лиш гіркі спогади про свою смерть і світлі промені щасливих хвилин про життя.
Вісім років назад Оксана Іванівна поховала й свого Семена, з яким ділила навпіл життя майже сорок років. Діти розлетілись-роз’їхались. Лише Володя живе поруч, а донька Марія з двома внучками навідується в гості щотижня. За трудовий героїзм, належне виховання дітей, новаторську діяльність у підвищенні ефективності суспільного виробництва, сприяння підйому народного господарства, науки, культури, зростання могутності й слави СРСР нагородили орденом «Золота зірка» Героя Соціалістичної праці, а в роки незалежності України - почесним званням «Мати-героїня».
Нині, у свої 83 з половиною роки, живе сама, маючи свій скарб – сорок онуків і тридцять два правнуки, які мешкають у різних частинах України та Росії. Нині в господарстві тримає лише кури, ще в минулому році годувала свинку, але цьогоріч діти категорично заборонили їй поратися з худобою, «щоб здоровля поберегла». Все ж обробляє з допомогою внуків і знайомих ще півгектара землі. Садить картоплю, буряки, кукурудзу… Сусіди інколи приносять молоко, то готує собі манну кашу, а так варить картоплю, різні супи та борщ із квашеної капусти або ж законсервованого щавлю. В хаті має телевізор, тож охоче й з нетерпінням чекає на нові серії «Асі». Щодо новин, зокрема політичних, то каже, що не розуміється на них, бо ж до школи не ходила. Хоча літери колись вивчила, а от читати так і не навчилась. Про нинішню ситуацію в країні їй розповідають сусіди. Оксана Іванівна впевнена, що життя для людини – це Божий дар, а тому прожити його потрібно достойно, хоч часом доводиться проходити через неабиякі труднощі. Та в першу чергу потрібно залишатись людиною, матір’ю, берегинею роду, що в палкій любові до своїх дітей бачить світлий і радісний прийдешній день і щасливі посмішки оточуючих.
Василь ТИТЕЧКО.