Опубліковано СН
Автор фото Едуард Колядич.
Як би не змінювалось із часом історичне осмислення минулого СРСР, 9 Травня назавжди залишиться святою датою в серці кожного з нащадків цієї держави, незалежно від національності. Велика Вітчизняна війна об’єднала весь народ величезної країни, адже тільки разом можна було вистояти. І багато в чому успіх перемоги залежав від злагодженої роботи військово-медичної та служби охорони здоров’я як у тилу, так і на фронті.
У воєнні роки на озброєння взяли найпередовішу систему лікувально-евакуаційного забезпечення військ. На відміну від попередніх воєн, в котрих, керуючись принципом евакуації, будь-якою ціною поранених вивозили в тил без лікування, тож вони часто помирали в кінці шляху, в період Вітчизняної розробили систему поетапного лікування поранених і хворих з їх евакуацією за призначенням. Допомогу починали надавати на полі бою санінструктори. Потім ранених збирали на евакуаційному пункті, а вже згодом кваліфіковану медичну допомогу вони отримували в медико-санітарних батальйонах (медсанбатах чи просто санбатах) і польових госпіталях. Тяжкопоранених направляли в стаціонарні тилові лазарети для надання спеціалізованої медичної допомоги. В екстремальних умовах її та протиепідемічне забезпечення удосконалювали, повною мірою використовуючи досягнення науки. Одно слово, воєнно-медична служба змогла виконати завдання, що стояли перед нею, повернула в стрій величезну кількість бійців. А от смертність самих медиків була на другому місці після стрілецьких частин. Всього за роки війни втратили 210 тисяч чоловік, найбільше вбитих і поранених - серед санітарів і санінструкторів.
Довгоочікуваний лист
«Уважаемый Василий Иванович!
Польский Красный Крест, куда мы обращались по вопросу наведения справок о сохранности могилы Вашего отца Мушика Ивана Евтуховича, 1921 г. р., погибшего 4 сентября 1944 года на территории Польши, сообщил нам, что его фамилия внесена в списки советских воинов, захороненных на советском военном кладбище г. Сандомир, воеводство Тарнобжег, могила №80.
Одновременно разъясняем, что вопрос о посещении могилы Вами и близкими родственниками погибшего решается органами внутренних дел по месту жительства.
Начальник управления по розыску В.П. Фатюхина».
Ось такого змісту прийшов нарешті довгоочікуваний лист із Москви на адресу жителя села Костянтинівка Василя Мушика. Не один рік чоловік шукав могилу людини, яку ніколи не називав татом. Адже його не стало, коли хлопчику було тільки три роки. Куди тільки писав і звертався, незважаючи на те, що переконували, ніби все дарма. Як реліквію, в сімейних документах зберігає також солдатський трикутник - останній батьківський лист із фронту, що передала йому мама. На пожовтілих листочках ледве видно написані слова, які вже неможливо прочитати.
Іван Євтухович служив в окремому санітарному батальйоні 342 гвардійського стрілецького полку. Помер від ран 4 вересня 1944 року в чужій країні. Аби доторкнутися до землі, де похований батько, Василь Мушик із дружиною Ольгою вирушили в Польщу поїздом, не маючи запрошення. Але всюди зустрічали добрих людей. І машиніста потягу, який власноруч відвів їх на автобусну зупинку. І таксиста, що відмовився взяти гроші за те, що привіз на військове кладовище.
Василь Мушик знає про війну тільки з фільмів. Здавалося йому, коли дивився на суцільну доглянуту могилу без прізвищ, що чує голос воєнного часу: «От советского информбюро. 13 августа 1944 года западнее города Сандомир на плацдарме, на левом берегу реки Висла наши войска успешно отбили контратаки сил пехоты и танков противника».
Як свідчить історія, в роки Другої світової війни в Німеччині створили достатньо велику кількість різних зразків бронетанкового озброєння, серед яких були й, без сумніву, технічні досягнення (рівень німецьких танкобудівників був досить високий, а війська Вермахту мали багатий бойовий досвід. І все ж, практично кожна поява нових танків на Східному фронті оберталось для них, зазвичай, невдачею. Так, достатньо добре відомий факт втрати німцями перших «тигрів» у боях під Мгою. Не виправдали сподіванок і батальйони найновіших «пантер» на Курській дузі, де значну частину машин, що виявились ненадійними, екіпажі, відступаючи, просто кинули.
До 10 серпня 1944 року війська 1 Українського фронту, форсуючи річку Вісла, прорвали ворожу оборону південно-західніше польського міста Сандомир і значно розширили плацдарм. Намагаючись відновити втрачені позиції на західному березі Вісли, фашисти терміново перекинули в район Сандомира п’ять дивізій (у тому числі одну танкову) з групи армій «Южная Украина», п’ять піхотних із Німеччини, три із Угорщини і шість бригад штурмових гармат. Готуючись до німецького контрнаступу, радянське командування перегрупувало війська, що негайно зводили оборонні укріплення та встановлювали мінно-вибухові загородження. Відступаючи, загарбники закріпились так, що впродовж двох тижнів нічого не можна було з ними зробити.
…Коли настав вечір, пригадує Василь Іванович, треба було десь влаштуватись на ночівлю. Тож пішли у військову частину, що поруч із цвинтарем. Але не розуміли польської, як і військовики української мови, аж поки не послали за перекладачем. З’ясували, що на Великодні свята люди приїхали багато гостей, місця для них не знайшлося, відтак поїхали в готель. Із меблів у кімнаті стояло лише ліжко, а з приймача линула чужа мова.
Переночувавши 2 ночі, пішли за квитком на залізничну станцію, де випадково зустріли чоловіка, який назвався послом. Поцікавився, чому не приїхали одразу у Варшаву. Тоді б родина, розповів, не витрачала б власні гроші, а в столиці їх би зустріли і повозили і відвезли, куди треба, автомобілем. Додому їхали разом із поважною столичною особою в одному купе. Ольга Григорівна захворіла (довга дорога, зміна харчів), то ще й полікував її пігулками. Не так давно, пригадав чоловік, дивився по телевізору, як один донеччанин також знайшов місце поховання свого батька в Польщі, то його й зустрічали, й відправляли з почестями. Але вийшло, як вийшло.
Коли приходить 9 Травня
Кажуть, що історію не можна змінити. Правда, самі історики цього не знають. Тому набагато більше довір’я викликають розповіді очевидців, особливо, якщо вони не заінтересовані в інтерпретації подій на свою користь. Один з них — воєнний журналіст Ігор Павлов, що був у 1944-ому під Варшавою в складі радянських військ. У своїй статті «Кто старое забудет», опублікованій у «Секретных материалах 20 века», він писав: «…з початком повстання наші війська припинили наступ на Варшаву. Зовсім. 8 серпня Рокосовський і Жуков представили Сталіну доповідь з планом підготовки широкомасштабної Варшавської операції, котру «можна почати 25.08.1944 всіма силами фронту, з метою… захоплення Варшави». Ніякої реакції! А 3 і 9 серпня Сталін приймав прем’єра емігрантського польського уряду Миколайчика і запевнив його в допомозі, нібито наданої Варшаві. 12 серпня Черчилль знову делікатно звернувся до Сталіна: «Чи не можете надати їм деяку поміч, так як відстань від Італії дуже далека». Лише через 4 дні Сталін відповів: «Я розпорядився, аби командування Червоної Армії інтенсивно скидало озброєння в район Варшави».
Для того, аби виконати це розпорядження верховного головнокомандуючого, знадобилося, нагадую, місяць! (Червона Армія почала бомбувати Варшаву лише 13 вересня.) Як це зрозуміти? Невже хтось насмілився ослухатися Сталіна? Упродовж півтора місяця йшла переписка. Черчилль і Рузвельт знову наполягали: «Ми троє повинні зробити все від нас залежне, щоб врятувати якнайбільше патріотів, які там перебувають». А Сталін тягне час…
Тільки 18 вересня американцям дозволили єдиний човниковий проліт з посадкою під Полтавою… Німці знищили у Варшаві 220 тисяч поляків. Для чого була потрібна запізніла, абсолютно безглузда допомога СРСР повстанцям Варшави, смерть наших самовідданих льотчиків? Лаконічно та вичерпно пояснив це Черчилль: «Вони хотіли, щоб не комуністичних поляків повністю знищили, і разом з тим підтримували думку, ніби йдуть на підмогу…». І Черчилль, і Рузвельт дорожили своїми народами. І несли справжню відповідальність за втрати, навіть незначні.
Коли Василь Мушик говорить, що вони з дружиною (батько Ольги Григорівни пропав безвісти, коли їй був рік) - діти війни, то можуть почути у відповідь від деяких офіційних осіб: «Тепер таких багато». Можливо, але якби жили на одну пенсію, розмірковує, то її вистачило б тільки на ліки. Жителі Костянтинівки часто-густо бачать «швидку» біля їхньої оселі. У дружини часто піднімається тиск, окрім того, хворіє цукровим діабетом, пережила інсульт. Василь Іванович - два інфаркти.
Молодіє ж, пригадуючи юнацькі роки. У Костянтинівку колись приїхав на весілля. Його друг, хлопець із села Малі Телковичі, одружувався з місцевою дівчиною. Василь переночував у населеному пункті, а потім і сам залишився, поєднавши своє життя з Ольгою. У колгоспі трудився на комбайні, а також трактористом. А молода дружина – ланковою, потім працювала в дитячому садочку. Через три роки мине 50, як вони разом.
Чого тільки не пережили. Збудували власну оселю, народили й виховували дітей. Донька Валентина мешкає також у селі. Обоє її дітей, онуки подружжя, обрали професії медичних працівників. Одного сина, Віктора, похоронили (потрапив в автомобільну аварію). Його дочка, п’ятикласниця Іринка, дуже хоче приїхати жити до бабусі з дідусем із Санкт-Петербурга. Під час коротких канікул навчилася розмовляти українською. Олег теж живе в Санкт-Петербурзі. Подарував батькам двоє онуків. Усі вони, сподівається сивочоле подружжя, стануть гідними продовжувачами роду Мушиків. А ще зберігатимуть спомин про свого прадідуся Івана Євтуховича, який загинув, захищаючи Батьківщину.
З кожним роком зменшується кількість тих, котрим на життєвому шляху довелося випробувати всі тяготи воєнного часу. Це інші люди, які бачили другий світ. Та завдяки їм ми вже 69 років без війни. І коли приходить 9 Травня, все буяє у цвіту. В цей день найкрасивіша весна, найчарівніші квіти, найтихіша музика і найдобріші люди. В цей день ветерани своїми спогадами про минуле пробуджують сльози в кожного.
Моє покоління знає про війну тільки з книжок, фільмів і розповідей літніх людей. Скільки ж крові пролито, людей постраждало, віддано життів… З кожних ста юнаків 1924 року народження живими залишились тільки троє. «Ми переможемо!» - кричали воїни. «Ми переможемо!» - казали матері, ховаючи своїх дітей від бомб і снарядів. Така велика віра та любов до Батьківщини і свого народу давали їм мужність і сили протистояти ворогові, не жалкуючи свого життя.
Тож вклонімося сивим і юним, чоловікам і жінкам, чиїмось батькам, дітям, онукам, дідусям і бабусям, які страждали за нашу свободу, мир і життя. Всі вони – переможці, бо заплатили надто велику ціну за наше сьогодення. Поклонімося монументам, де й донині не згасає Вічний вогонь пам’яті! Нехай ніколи не переривається зв’язок між живими і померлими – запорука миру і життя на землі.
Марія КУЗЬМИЧ.