Чужих дітей не буває

Мрії. Метелики-барви нашої уяви. Без них життя було б сірим і зовсім нецікавим. І в кожного вони свої.

Хтось із дитинства мріє здобути професію лікаря чи педагога, комусь дуже кортить полетіти в Париж чи Венецію, а хтось у захваті від розкішних автомобілів і мріє заволодіти колекцією раритетних легковиків чи, скажімо, придбати останню модель «Ламборджіні». У хворої людини є тільки одна мрія – бути здоровою, а в сиріт - мати батьків. Так сказала мені юна голубоока сарненка, мама якої давно померла від тяжкої хвороби, а тато залишив їх із братиком напризволяще. Її історія збентежила до сліз, і відтоді в моїй уяві зародилась іще одна заповітна мрія – щоб в Оленки були мама й тато. І ось днями повідомили, що вона таки здійснилася. Дівчинку та її братика взяли на виховання люди, в яких не було власних діточок, і вони за велінням душі наважилися стати батьками для чужих. У Клесові живуть Ніна й Андрій Головачі, які в любові й злагоді виховують аж 5 дітей-сиріт, найстарша з них Віра вже має власну родину.
Такі люди заслуговують найвищих державних нагород. Як на мене, то на пальцях Ніни Головач уже мав би бути перстень з діамантом бодай у п'ять каратів. За кожну дитину – по одному. І його повинен дати їй у День матері сам Президент України. Бо таких сильних, мудрих, відважних жінок, які стали для сиріт мамами, в державі не так уже й багато. Поруч із дружиною всюди її чоловік, годувальник великої та незвичайної сім’ї, Андрій Борисович. Працює машиністом насосних установок у ДП «Бурштин України».
Прийомні батьки. Вони не зламалися, не злякалися труднощів, а наперекір усім «страшно» зважилися на серйозний крок і взяли на виховання чужих діток, подарували їм радість щасливого дитинства, вберегли від згубного впливу вулиці. Це дуже відповідальна місія й не менш тяжка ноша. Далеко не кожен погодиться на це, бо не хлібом єдиним потрібно годувати їх, а насамперед щоденно дарувати велику батьківську любов, щоб не почувалися одинокими, покинутими у великому світі, де так багато зла й кривди, де людська байдужість руйнує, ламає крила надії та віри. Сироти - особливі дітки. Вони чутливіше сприймають ставлення дорослих до них, гостріше відчувають фальш, часто недовірливі, бо в житті боляче обпеклися. Вони гостро реагують на все, що відбувається з ними. І в глибині душі в кожного з них живе біль від того, що ти — один, що нікому, по суті, не потрібен, і ховається бажання когось обійняти, притулитися, назвати мамою, розповісти про те, що хвилює. Ось така реальність сиріт, переважна більшість яких виховуються в спеціалізованих закладах. Відрадно, що деяких добрі люди забирають у свої сім’ї, дарують щасливе, безтурботне дитинство, як зробили Головачі.
У Ніни Василівни від народження непроста доля. Про таких іноді знімають кіно. Та розповіла лише окремі епізоди. Небагатослівною була, коли завела мову про перше заміжжя. З болем, що закрався глибоко в душі й досі ятрить її до сліз, говорила про пережите, єдине щастя якого – донечка й син. А в серці, яке так щиро кохало, вірило, мріяло про щасливе майбутнє, досі залишилась велика рана. Не судилось тоді стати щасливою. Однак, хоч би як тяжко було пережити випробування, надії не втрачала, вірила, Бог не залишить. Хто як не Він допоможе здолати всі труднощі, порвати кайдани розпачу, що шматують душу з дня в день. Тоді й гадки не мала, який сценарій життя пише їй Господня рука. І що місія її на землі, як жінки, дуже особлива - стати мамою для чужих обездолених діточок.
А розгортались події непередбачувано й дуже цікаво. Якось друзі запропонували відпочити разом на природі, і, на диво, саме тут познайомилась зі своїм майбутнім, уже другим чоловіком. Деякий час закохані зустрічалися, а там і одружилися. І її дітки не стали на заваді їх щастю. Недарма ж говорять у народі, що хорошому чоловікові й чужі діти в радість, а для невдахи то й рідні в тяжкість. Усі разом переселились у власний будинок. Довго його впорядковували, адже понад 18 років стояв пусткою. Потім обзавелись великим господарством, землею. У родинному гніздечку панували любов і злагода, адже завжди мріяли про щасливу сім’ю. І раптом, як грім серед ясного неба, прозвучала звістка про смерть тітки Андрія Борисовича, яка проживала на той час у Карпилівці. Сиротами залишились 4 діток. Горе, що спіткало родину, не залишило їх байдужими. Ніна Василівна разом із чоловіком прийняла рішення забрати 3 діток до себе. Прикро, що деякі односельці засуджували за цей благородний вчинок. Мовляв, прихистили сиріт, щоб отримувати державні кошти. Але так говорять лише вбогі душею люди, які не знають, що радість і щастя сироти вимірюються не гаманцем, а совістю.
Так у сім’ї Головачів стало 5 діток. Жили, як і всі люди, щодня сумлінно трудилися, дбаючи один про одного, про щасливе завтра. Ніколи батьки не ділили малечу на своїх і чужих, всім дарували любов і турботу, хоч іноді було тяжко й фінансово, й морально. Але попереду цю незвичайну родину чекали нові хвилюючі моменти. Неочікувано сиротою залишився двоюрідний брат Андрія Борисовича, зовсім маленький хлопчик Микола. Довго не роздумуючи, Головачі і його прихистили у своєму домі. Вже 9 років живе разом із ними. Та й на цьому сюрпризи її величності долі не закінчилися. Одного дня в Клесові осиротів хлопчик Роман. З ним не мали родинних зв'язків. Ще деякий час його виховувала бабуся, яка згодом померла. Куди подітися сироті, коли немає рідних людей? Дорога тільки одна - сиротинець. І тут Ніна Василівна й Андрій Борисович подумали, що шестеро їдять, то й сьоме їстиме. Так у їх великій, дружній родині з’явився Романчик.
Славна сім’я, в якій горе сиріт переплелося зі щастям. Тут більше не плачуть від утрат, а щасливо посміхаються і дорослі, і діти. Найстарша Віра вже має власну родину, Неля здобуває спеціальність вчителя початкових класів у педколеджі. До речі, тут також навчається і донька Ніни Василівни від першого шлюбу Люба, а син Сергій здобуває спеціальність тесляра у ВПУ № 22. Тут же навчається на будівельника і Артем, Микола здобув фах тракториста. У сім’ї 5 студентів, тож клопотів вистачає. Добре, що допомагає повсякчас мама Ніни Василівни Любов Бунда, яку також доля не жалувала. В 40 років залишилася вдовою з 4 дітками на руках, найменшому тоді виповнилося лише 8 років. Не зламалася, всіх поставила на ноги. Вже давно на заслуженому відпочинку.
Побачила в оселі грамоти й дипломи за належне виховання дітей Рівненської ОДА та Сарненської РДА. У 2004 році Ніні Василівні вручили відзнаку як переможниці конкурсу «Жінка року» в номінації «Жінки, які присвятили своє життя вихованню дітей». Нагороджували неодноразово й подяками, зокрема за особистий внесок у справу захисту законних прав та інтересів дітей-сиріт, подаровану надію, щасливе дитинство та повноцінне майбутнє, а також з нагоди Дня усиновлення та Міжнародного дня дітей.
Гортаючи разом сторінки сімейного альбому, де щасливі дітки фотографувались на згадку в колі рідних і друзів, Ніна Василівна й Андрій Борисович попросили висловити через газету подяку Володимиру Хомичу, координатору місії «Братерство без кордонів», за багаторічну допомогу. Адже завдяки їх сприянню зробили в будинку ремонт, купили блоки на хлів, вже й звели будівлю. Дякували також колишнім начальникам відділу у справах сім’ї, молоді та спорту Сарненської РДА Наталії Нікітенко й Іванні Шевчук, які завжди підтримували, допомагали, були поруч, коли виникала потреба.
Що ж, усім нам, дорогі читачі, є чому повчитися в цих людей, насамперед бути добрими, нести у світ любов і радість, не нарікати, а приймати все, як належне, бо наші долі в книзі земного життя пише рука Всевишнього. Спасибі Вам, Ніно Василівно й Андрію Борисовичу, за теплоту ваших душ, що обігріли своєю любов'ю діточок, позначених у світі словом «сирота».