Якщо не любимо – ми ніхто

Минулого тижня працівники редакції знову побували в гостях у харків’ян, які приїхали в Степань у березні. Якщо тоді в гуртожитку санаторію «Горинь» нас не очікували побачити, а люди вже втомилися від візитів преси та телебачення, то тепер самі запросили на концерт подяки, що відбувся в селі Грушівка на території закладу освіти, в якому поселились прибулі родини.

Під відкритим небом артисти натягнули на каркаси чимале шатро, яке змогло вмістити багато глядачів із Грушівки, Степаня та навколишніх сіл. Серед них переважно молоді люди, малеча та віруючі. Завітали також степанський селищний голова Марія Гоч і депутат районної ради Віктор Коротчук. Сцену на всю її ширину прикрасило полотнище Державного прапора України. Підмостки застелили великим килимом, а на естраді розмістили музичні інструменти - гітари, саксофон, флейту, ударні та клавішні.
Ведучі, які змінювали одна одну, з хвилюванням говорили про добрих і душевних мешканців Сарненщини, які прийняли їх, як рідних, у свої домівки, зігріли теплотою та щирістю, щодня приносили продукти. Дякували від імені всіх харків’ян головам районної ради Миколі Драганчуку та райдержадміністрації Сергію Євтушку, депутатам районної ради, які в березні зібрались на своє позачергове засідання, аби вирішити проблему переселенців із житлом, усім мешканцям району, які також його надали, селищному голові Марії Гоч та колективу ради, які миттєво вирішували всі нагальні питання. Окрім того, місцевим степанським меценатам, серед яких приватний підприємець Роман Казимірець (з його хлібопекарні щоденно впродовж місяця безкоштовно давали хліб), жителям довколишніх сіл. Одно слово, ніхто не залишився байдужим до чужої біди. Їх багато, тож не називатиму прізвищ, аби когось не пропустити й не образити. Були й такі, хто побажав залишитись невідомими. За 150 кілометрів вони привезли телевізори, аби переселенці могли слідкувати за подіями в Україні. А пані Надія з Рівного доставила цілий автобус харчів… Цей перелік безкінечний. Винагороду ж у Бога отримає кожен, навіть той, хто подав просто склянку води. Тож і вирішили на знак подяки організувати для всіх концерт, на якому виконували християнські пісні як українською, так і російською мовами. Навіть прокоментували цей факт, зауваживши, що всі мови добрі, лише язики бувають погані.
Харків’ян часто запитують, чи несуть вони Благу вість. Адже на їхніх концертах немає проповідників, які закликають покаятися. Відповідають, що кожна людина сама має прийти до Бога, без насильства. А щодо Благовісту, то несуть його в піснях. Представник громади Микола Біловицький зачитав 24 главу Євангелія від Матвія та акцентував увагу на словах: «Пильнуйте, щоб хтось не принадив вас; Бо чимало прийде (людей) під йменням Моїм і будуть запевняти: я – Христос, і багатьох зведуть…».
Без ліку відповідей на запитання, що тривожать, можна знайти у Святому Письмі. Так, коли переселенці приїхали в Степань і на другий день їх показали по телебаченню, до них телефонували шоковані знайомі й вмовляли повернутися додому. Натомість почули, що односельці залишили рідну землю маленької батьківщини в пошуках праведності, побожності, віри, любові, терпеливості, лагідності. Минуло зовсім небагато часу й ті ж друзі кажуть, що вже самі тікатимуть. І причина тут більше духовна, ніж плотська. Спільними зусиллями руйнують міф про бандерівців. Тепер уже зі сміхом згадують як на провідну неділю якийсь зловмисник (назвали його «тітушкою») хотів побити машини приїжджих, і тоді хлопці-односельці стали щитом, аби їх захистити.
Упродовж концерту, на якому не прийнято аплодувати, звучали не тільки різдвяні та великодні пісні, а й ті, що співають на християнських весіллях («Солнца луч», «Друг», «Про маму», «Помолимся за родителей» та ін.). Співали і грали на музичних інструментах майже всі, бо, як сказав Микола Біловицький, взяти участь у дійстві було чимало бажаючих. Скажімо, пісню про маму виконала наймолодша учасниця заходу - Інна. Її ненька й сама прославляє Спасителя, й донечку навчає з дитинства, бо переконана, що талант треба розвивати змалку. А Тетяна Іванівна, з якою зустрілася вдруге і яка неодноразово піднімалась на сцену, познайомила зі своєю музичною родиною – зять грає на ударних інструментах, онук - на гітарі, внучка співає. У мене взагалі склалося враження, що кожен у громаді, незважаючи якого віку, або співає, або грає на музичних інструментах. Впевнена, увесь християнський колектив заслуговує на те, аби його почули не тільки в Грушівці.
До речі, про дітей. Багатодітні харківські сім’ї виховують їх по шестеро. Й головне для батьків, щоб небожата самі були віруючими, а не віруючих предків, уміли працювати на землі та любити її, зростали добрими, чуйними, самостійними, шанували ро¬дину. Одно слово, переконані, багато проблем можна було б уникнути, якби більшість людей дотриму¬вала відомих заповідей Господніх.
Коли чоловіки поїхали в невідомі краї шукати притулок, дружини з малечею залишились удома. Боялися, переживали й дуже тривожилися за них. А коли ті повернулися й розповіли, які душевні люди тут живуть, як тепло їх прийняли, в Олі народилися поетичні рядки. Їх жінка прочитала на концерті.
Спостерігаючи за реакцією присутніх, можна було дійти висновку, що вони поділяють погляди виступаючих юнаків і дівчат та їх рідних, а християнська мораль, прагнення сучасників дотримувати її основ таки можуть підняти рівень духовності серед людей, особливо за нинішніх, досить комерціалізованих стосунків. Насамкінець всі разом піднялися на сцену, аби заспівати подячну пісню. І хоча концерт тривав три години, ніхто не поспішав залишати зал під шатром, навіть малеча.
Уже геть стемніло, коли поверталися додому. Асфальт випаровував денне тепло після дощу. Кожен думав про своє. Важливо так життя прожити на землі, щоб розпізнати час, як дар від Бога… Так співається в одній мудрій пісні. Звісно, хотілося б дізнатися, як саме потрібно його звікувати, що треба робити – варіантів безліч. А який обрати, щоб наприкінці шляху не прошепотіти: «А все ж могло б бути не так…»? Не спізнаю відповіді ні на це, ні інші з тих запитань, що дошкульно морочать мені голову. Знаю напевне лише одне – ми ніхто, доки нас не полюблять. І якщо не любимо самі, то ми також ніхто.
Марія КУЗЬМИЧ.