Опубліковано Ольга ЛОТОЦЬКА
Вражаючу історію про двох приречених, покинутих батьками хлопчиків, яких усиновила сім’я з Сарненщини, почула випадково. Для зустрічі з Дмитром і Русланою СТЕПАНЦЯМИ з Карпилівки довго обирала день.
Ці молоді люди - приватні підприємці, власники мережі торгових закладів на території Карпилівської сільської ради, тому кожен день у них розписаний погодинно. Завітавши нещодавно в село, вдома усіх не застала. Господарі ще зранку поїхали в Рівне в обласний дитячий реабілітаційний центр відвідати маленьку дівчинку Кіру. Її теж хочуть удочерити. Що надихнуло на це? Його величність випадок.
«Не було б щастя, та нещастя помогло», - кажуть у народі. І саме неприємний інцидент став початком цієї історії. Це вже потім, проаналізувавши, розумієш - це воістину Божий задум. Своєю могутньою рукою Творець дивно пише сценарії людських життів, і немає однакових сюжетів, у кожного свої перипетії. Так і в родині Степанців. Жила собі звичайна сім’я: виховували діток, займались бізнесом, обробляли городи, будувались. І ось трапилося лихо - найменшу доньку Ангеліну необхідно було терміново госпіталізувати в обласну лікарню, де дівчинку оперували. Деякий час проходила там же реабілітацію, і одного дня в її палату підселили маленького хлопчика, якого направили сюди на лікування з реабілітаційного центру. У нього не було батьків, тож доглядали за малюком працівники лікарні. Ангелінка так полюбила його, що не стрималась і попросила маму й тата всиновити. Батьки довго не роздумували, погодились, але через деякий час опіку над хлопчиком узяла його тітка. Дівчинка дуже сумувала за ним, адже звикла доглядати його в лікарні, носити, годувати, забавляти. Тож, щоб бодай якось розрадити доньку, батьки поїхали в обласний реабілітаційний центр, де багато таких діточок, хворих, в яких немає мам і татусів. Після розмови з директором вирішили збирати папери на всиновлення Євгена, який мав множинні вади, а у 2010 році переніс складну операцію на серці, був інвалідом. Іншими словами, дитину, яка потребувала особливого й індивідуального догляду. І Степанці були до цього готові.
Прикро, але не можу не сказати про труднощі, що виникали при всиновленні малюка. Хоч би що говорили, сьогодні в нашій країні не завжди йдуть назустріч батькам, які готові взяти на виховання діток, що належать до соціальної категорії, тобто тяжкохворих, яких покинули рідні. Боляче навіть згадувати розповідь пані Руслани, яка не стримувала сліз, розповідаючи пережите за ці два роки. Вразили її відвертість і душевна простота, жага допомагати таким діткам, дати їм світле, щасливе дитинство. А поруч із тим викликала обурення неприємна реальність, із якою кожен із таких батьків нині зустрічається.
Розповім одну з багатьох історій, що зачепила за живе. В одній із українських лікарень батькам потрібно було взяти виписку про хвороби Євгена. Лікар, яка видавала їх, довго не підписувала документ, очікуючи, вочевидь, на якусь винагороду. А зрозумівши, що не отримає її, неприязно кинула папери й видала гірке, мов полинь: «І для чого Вам цей інвалід?». Так назвала тяжкохворого хлопчика. Ось це янголятко, змучене численними хворобами, яке виховувалося не в щасливій сім’ї, де є любов, затишок, материнські турбота й ласка, а в соціальному закладі, де таких сотні. Були й такі «особистості», які в очі батькам говорили: «Для чого вам такі тяжкі діти, вони ж списані вже». Що? Списані? Це що, продукт харчування? Чи ліки, в яких термін придатності минув? У пані, що таке говорила, мабуть, немає серця. У цих діточок очі й посмішки янголів. Вони борються за життя, хочуть щастя, як і ви. Тільки для вас щастя – це, ймовірно, жага заволодіти великими грішми, купити розкішний будинок й автомобіль. А вони хочуть просто маму й тата, звичайну іграшку та цукерок. Ви лишень уявіть собі, вони такі маленькі й беззахисні, хворі, комусь болить сердечко, в іншої дитинки проблеми з органами травлення, ще в когось ниють суглоби, і в них немає батьків, за ними доглядають працівники закладу, а таких малюків, повторюся ще раз, там дуже багато. Знаємо, як буває в кожного з нас, коли захворіє дитина, - ні дня ні ночі не минає без хвилювань, молимось, аби лишень все гаразд було, щоб не потрапити в лікарню. І як можна бути настільки черствою душею, щоб дозволити собі сказати: «Списана дитина». Здається, цими словами ви крадете в неї останній шанс на життя. Це гріх. Бо тоді вже немає віри. Не дай Боже втратити її. І, зрештою, в чому ж вина діточок, яким доля випала така - жити в притулках, тяжко хворіти?
Коли забрали додому Євгенка, хлопчик поводився дуже дивно. Плакав, коли мама відлучалась бодай на кухню, боявся, щоб його не покинули. Тоді йому було 3,5 року, важив всього 10 кг, не ходив, а годували його з ложечки. Мало-помалу всі разом трішки поставили дитину на ніжки. Недарма ж кажуть: батьківська любов й опіка творять дива, зцілюють. Євгенко підростав, міцнів, але дуже часто в життєвій буденності повторював: «Мамо, я вже вдома, а Богданко ще там… у групі». Так починалась історія з усиновлення другого малюка. Справа в тому, що Євгенко й Богданчик із перших днів подружилися, жодних родинних стосунків у них не було. Вони жили в одній групі, спілкувалися, гралися. І коли Євгена забрали в сім’ю, він дуже сумував за другом. А коли Степанці завітали знову в реабілітаційний центр, Богданчик вибіг назустріч жінці зі словами: «Мамо, ти і моя мама?!». Що тут говорити… Тільки серце щемить від цих слів. Тож навіть не роздумували, брати хлопчика чи ні, одразу почали збирати необхідні документи. Його привезли додому прямісінько з ізолятора. Богданчик теж дуже хворобливий, має серйозні проблеми з нирками, з грудною кліткою. Та яким важливим був цей день у його житті. Адже знайшлися мама й тато, про яких так мріяв. Пригадаймо, як Бог створював світ, Він сказав: нехай буде сонце, нехай будуть рослини, птахи, звірі… Так було і в долі цих діток. Саме Руслану та Дмитра Степанців скерував Господь до цих діток. Недарма ж кажуть: усьому свій час. Євгенко був у черзі на усиновлення 33, а Богданко - аж 22. З їх історіями життя та діагнозами часто знайомилися люди, але відмовлялися брати, ймовірно, через тяжкі хвороби. А вони чекали, ненав’язливо, по-дитячому щиро тих, хто став би їх мамою й татом.
Жваві, веселі, щасливі - такими побачила Євгенка й Богданчика в день нашої зустрічі. Хлопчиків ця подружня пара всиновила, тобто офіційно вони є їм як рідні діти, тож державну допомогу на утримання не отримують. Тільки по інвалідності. Хочу порадити злим язикам, які стверджують, що хлопчиків Степанці взяли, аби мати даремні державні гроші: не пліткуйте, а вчіться в них людяності, сердечної доброти, вмінню робити добрі справи. Бо Руслана та Дмитро - люди, які живуть з Богом у серці, мають у душах жагу допомагати покинутим діткам, тим, кому тяжко. Щороку по декілька разів надають спонсорську допомогу в обласний реабілітаційний центр, школи–інтернати, інвалідам, а це кошти, подаруночки, солодощі, звичайна батьківська увага. Думаєте, ці покинуті батьками хворі дітки мріють про паризький Діснейленд? Ні, вони просто хочуть любові дорослих, щоб їх обняли, взяли за ручку, щоб разом прогулятися, розфарбувати малюнок, вивчити віршик, щоб ви подарували їм часточку своєї душі, адже вони по-особливому це відчувають. Їм так бракує батьківської ласки. І це дуже добре розуміють Руслана та Дмитро Степанці. За два роки вони вже стільки разів були в обласному реабілітаційному центрі, що й із ліку збилися. І нині сюди навідуються, щоб спілкуватися з майбутньою донечкою. До речі, її попереду чекає теж складна операція. А ще активно допомагають нині й українській армії. Крім того, побудували в селі декілька торгових закладів, працевлаштували 14 безробітних громадян.
Славна сім’я, в якої є чому повчитися. Як на мене, такі люди заслуговують високих відзнак від влади, адже роблять воістину гуманні справи. І, до речі, якщо хтось із вас, шановні читачі, має бажання допомагати таким хворим діткам, Руслана Степанець із радістю надасть усю потрібну інформацію, за можливості допоможе, і разом зможете зробите справжнє свято тяжкохворим діткам із реабілітаційного центру чи шкіл-інтернатів. Це ж так прекрасно - подарувати радість сироті.
Завершуючи розповідь, хочу сказати про ще один інцидент, який повідали ці люди. Навідавшись через деякий час в одну відому в області клініку, щоб вирішити питання з усиновлення діток, почули з вуст лікарки слова, від яких заніміли серця: «А ваш Євген ще не помер?». Заболіла душа, аж повітря забракло. Але змовчали. Поруч із тим, приємно відзначити, що сарненські медики завжди готові вислухати й допомогти, вболівають за життя та здоров’я хлопчиків і кажуть: «Побільше б таких батьків, як Степанці, то покинутих діток узагалі не було б».
Галаслива дітвора бавилась. Потім Євгенчик неквапно підійшов до мами й міцно-міцно обійняв її, притулився й довго-довго тримав за руку. А Богданко швиденько причепурився, одягнув нову сорочку й присів біля тата, повторюючи весь час із посмішкою: «Нас будуть фотографувати?». Здалось, що тієї миті щастя обіймало всіх нас. Хотілося плакати, дивлячись у ці радісні дитячі оченята. Бережімо один одного, цінуймо, любімо, прощаймо, життя ж бо безцінне.