Back to top

Весілля відгуляли в один день

Наприкінці серпня в Тутовицькому домі молитви одночасно відбулися два весілля. «І що тут неординарного?» - запитаєте, шановні читачі. Я відповіла так само, коли почула цю новину від мешканки населеного пункту Людмили Шевчук. Молоді люди закохуються, зустрічаються, одружуються… На перший погляд так, але обидві пари, які поєднали свої долі, заслуговують уваги й пошанування.

Дівчата завжди приваблюють юнацькі погляди, а коли вони ще й у білих сукнях (про що мріє кожна юнка) - неперевершені. Своїх донечок Надія Шевчук виховувала сама. В селі всі знають один одного й історію кожного. Старшій Ангелінці виповнився тоді рік, а Діанку мала от-от народжувати, коли чоловік знайшов собі іншу, осиротивши двох донечок й залишивши дружину напризволяще з усіма проблемами. Добре, бабуся (нині покійна) допомагала.
Діти зростали в материнській любові, скромні, з дитинства повсюди ходили разом, навіть у школу (мама віддала в один клас, незважаючи на різницю у віці), відвідували зібрання. Згодом вирішили здобути корисну для життя професію - повара-кондитера в одному з Рівненських професійно-технічних училищ. Щоліта їздили в село Волошки на Рівненщині, де в дитячому оздоровчому закладі трудилися на кухні впродовж сезону (професія дозволяла), накривали хворій малечі столи. А приїжджали туди, насамперед, діти-сироти, напівсироти, з неблагополучних родин і ті, що опинилися в складних життєвих обставинах. Доля ж дівоча ходила зовсім поряд - у рідному селі.
У багатодітній сім’ї Маслянчуків, де підростали двоє дівчаток і двоє хлопчиків, Василь й Анатолій були середні (найстарша й наймолодша - сестрички). Тато рано помер, а незадовго за ним і мама покинула цей світ. Старша сестра, якій виповнилося 18, стала опікуном менших. Жили в батьківській хаті, хазяйнували. Юнаки - абсолютно різні за характерами, й хоча радилися один з одним, остаточне рішення кожен приймав сам. Як сміється Анатолій, півтора року - невелика різниця, щоб вихвалятися своїм інтелектом.
Світогляд дітей із родин, навіть неповних, формують люди, які постійно їх оточують. Вони дають їм уяву про минуле, тоді є й платформа для майбутнього, планів і розуміння життя. Хто розкаже сиротам чи покинутим дітям, яке воно в них? Як вони плакали вночі, або робили перший крок, яке перше слово з’явилося на вустах, про їхні успіхи або проблеми? Це при живих батьках у малечі - безтурботне дитинство (й то не у всіх). А тут довелося змалку думати, де гроші заробити, за що купити продукти, одяг, посуд, меблі. Анатолій з 15 літ почав їздити на заробітки, згодом і Василь. То разом, то окремо відлучалися з дому, бо хтось мав і біля оселі залишатися.
Цих юнаків і дівчат старші члени церкви знають з раннього дитинства. Чиясь пам’ять, приміром, зберегла епізод про участь у богослужінні, коли Анатолій ніяк не міг всидіти спокійно, чим викликав раз по раз посмішки дорослих: брати й сестри розуміли, що вертлявість минеться, а Слово Боже неодмінно залишиться в серці. Так воно, власне, й сталося. Сьогодні юнак – зосереджений і досить серйозний. Нині він регент, закінчив Рівненську духовну семінарію і Академію християн віри євангельської (ХВЄ), співає в хорі. А на власному весіллі виконав пісню для коханої, в якій переконував, що вона в нього єдина, люба й дорога. До речі, у Василя також є і голос, і слух, просто він за характером тихий, спокійний, одно слово, домашній. Для всіх співав християнський аматорський ансамбль «Еммануїл» із Маневич. Хлопець уперше побачив їх виступ на весіллі товариша, де був дружбою, а потім запросив на спільне з братом. До речі, ця ідея виникла саме в Анатолія, який раніше за Василя й зустрічатися почав із майбутньою дружиною.
Мама, Надія Володимирівна, тепер стала багатодітною, жартують зяті, які задовго ще до свого офіційного статусу синів допомагали їй. То сіно заготовляли, то дрова, то картоплю збирали тощо.
І Василя, й Анатолія, завжди приязних, охайних і чемних, уважних, охочих до слова, добре знають у церкві. Більше того, люди сприймають їх не просто як гарних знайомих, а майже рідню. Статус сиріт, який вони мають, змушує всіх небайдужих ставитися з особливою чуйністю і теплотою до хлопців, позбавлених батьківської опіки. Вони не розповідають про себе практично нічого. І це не дивує: сумне пережите залишилося позаду (для чого його ворушити згадками в такий урочистий день?), зате сьогодення відкрило нову перспективу - громада поповнилася двома гарними християнськими родинами, в основі яких лежить Божа любов.
Церква для них - наче човен в океані, що може врятувати від усіх негараздів. Спасає не релігія, розмірковує в розмові зі мною Анатолій, а віра в Господа. Стати щасливим у цьому світі просто, якщо повірити в це. Колись доля блукала світом і виконувала бажання всіх, хто їй зустрічався на шляху, розповідає притча. Одного разу щастя через необережність провалилося в яму й не змогло вибратися. Підходили люди й загадували побажання, а щастя, звісно, втілювало їх у життя. Потім ішли геть, залишивши його й далі сидіти у вибоїні. Та якось підійшов юнак. Заглянув, але не став нічого вимагати, як інші, лишень запитав:
- А ти, щастя, що хочеш?
- Вибратися звідси, - відповіло просто.
Хлопець допоміг йому піднятися й пішов своєю дорогою. А щастя… побігло за ним.
Можливо, не завжди в житті виходить усе так, як нам хочеться. Часто замість того, щоб бути по-християнськи милосердними, терплячими й дякувати Богові за все, що посилає, ставимо для власних синів чи доньок планку, яку ті не завжди витримують. Згадайте тоді цю історію, яку розповіла, і притчу, що благополучно закінчилася. А діти, повірте, неодмінно віддячать вам любов’ю.
Марія КУЗЬМИЧ.

Новини: 

Схожі матеріали

Якщо в минулому році Катеринівська виправна колонія відзначала 60-річний ювілей від дня створення, то в нинішньому – знаменну віху діяльності всієї...
Упродовж минулого року у вирі пожеж на Сарненщині загинуло 7 громадян. Цей показник на 40% перевищує позаторішню цифру. Як стверджує статистика,...
Пенсіонерка Олена Жигадло, тамуючи біль у нозі, прямувала до кафе «Міраж», що в райцентрі. Тут традиційно щорічно в Міжнародний день інвалідів...
Коли сутінки скрадливо заглядають у вікно, досить просто натиснути кнопку вимикача, й оселю заливає світло та тепло. Нам навіть і на думку не спадає...
Родина переселенців із Луганщини переїхала в село Мала Осниця Маневицького району не так давно. До початку війни на сході країни подружжя Ольги та...