Опубліковано СН
У ВПУ № 22 м. Сарни за ініціативи викладача предмета «Захист Вітчизни» й допризовної підготовки Володимира Артюха організували зустріч із учасником АТО Юрієм КАРДАШЕМ - 21-річним хлопцем, жителем села Немовичі.
Учні з цікавістю слухали його розповідь про себе, ставили запитання, ловили кожне слово, боячись пропустити найменшу деталь. Із неприхованою цікавістю розглядали його зовнішність, адже перед ними стояв справжній воїн АТО! Та мені пощастило найбільше, бо розмовляв з ним сам на сам.
Юрій Кардаш – випускник ВПУ-22, за фахом – будівельник. З усмішкою на вустах згадує роки навчання, не зовсім зразкову поведінку (хоча до директора ніколи не викликали). Теплими словами відгукується про керівників групи 031 будівельників Марію Борисюк і Тетяну Галах, які зуміли згуртувати в один дружний колектив дітей з різних куточків Сарненщини. Три роки навчання пройшли недаремно, адже саме завдяки отриманій професії заробляв на життя.
Та у 2014 році в їхній дім влетіла тривожна новина: старшому братові Валерію на початку квітня прийшла повістка з військкомату. Далі – Тучинський полігон. А за ним пішов і Юрій. Білявий, невисокий, блакитні, наче небо, очі, дуже мила посмішка. Риси обличчя ніжні, але водночас чіткі: тверда лінія вуст, вольове підборіддя. Поруч із ним почуваєшся захищеним. Юрій говорить спокійно, навіть трохи притишуючи голос. Мало віриться, що перед тобою воїн, який бачив смерть, півроку жив зі страхом за своє життя й уже встиг відчути смак розчарування.
Зараз вони з братом перебувають на реабілітації, чекають звістку про подальше призначення. На запитання, чи поїде туди знову, відповідає: «Напевно, так. Шкода, що не всі так думають, як я. Якби в нас було хоча б 50 відсотків свідомих чоловіків, справжніх патріотів своєї держави, війна давно закінчилася б».
А почалося все з Тучина, де впродовж трьох тижнів їх навчали всіляким військовим маневрам: стріляти, окопуватися, укриватися тощо. Взвод, де служили брати (постійно були разом і повернулися живі й неушкоджені), відправили на блокпости: спочатку Лозове, Лисичанськ, потім – Ярмолинці, де загинув їхній командир Богдан Гудим - кадровий офіцер, старший лейтенант. Тут Юрію вперше довелося глянути смерті у вічі. Помічаю, під час таких спогадів голос стає ще тихішим.
Та реальні бої були попереду, коли їхній батальйон мимоволі став штурмовим і вони отримали наказ на зачистку таких населених пунктів, як Ямпіль, Закотне, Сіверськ. Біля Ямполя потрапили в оточення, з усіх боків стріляли міномети, кулемети, танки. Лише після першого бою виявили 8 поранених і 7 убитих. До речі, Юрій їх так не називає, каже: «7 двохсотих і 8 трьохсотих». Тримали оборону майже два тижні, чекали від Києва допомогу, аж поки почули: «Тікайте, як можете, бо підкріплення не буде». Уже через день повернулися й зачистили територію. Утримували периметр у лісі та в полі. Їхали туди на два дні, а пробули два тижні, що видалися бійцям дуже тяжкими. Їжі катастрофічно не вистачало, оскільки дороги обстрілювали сепаратисти, блокуючи під’їзд до населеного пункту. Доводилося їсти вужів і навіть жаб. Спали хто на бушлаті, хто в спальнику, а то й просто неба.
- А якщо дощ? - поцікавився.
- То й добре, що дощ, - відповів співрозмовник, - бо можна було набрати питної води...
Юрій пам’ятає кожен пункт, час і тривалість боїв, де було легше, а де зовсім сутужно. Сіверськ, наприклад, запам’ятався тим, що підозріло легко здався. Переважна більшість місцевого населення сприймає українську армію як ворога: бандери, людожери й т.ін. Надто сильно хочеться їм до «Рассєї».
Щодо матеріального забезпечення військових, повідав Юрій, то і держава, і волонтери постачали їжу й одяг. А зброю та військову техніку – виключно державні структури. Постійно відбувалася заміна кадрів, ротація, щоб дати змогу вернутися на базу (село Ставки) за провіантом і боєприпасами. Та все ж хлопець із прикрістю порівнює забезпеченість зброєю й технікою сепаратистів із нашими вояками. Наприклад, під час бойових дій у місті Лотугіне сили були абсолютно нерівні: з боку донських козаків – 15 танків, 20 мінометів, 30 БМП. У нас же – 3 танки, 5 БМП і декілька звичайних автівок.
Найболючішим видався кінець серпня, коли поставили останнє завдання – зачистити села Новосвітлівка й Хрящовате, які брали разом із батальйоном «Айдар». Під час наступу наших воїнів постійно обстрілювали «Градами», а основною вимогою було не стояти на місці, навіть не зупинятися, а увесь час швидко їхати, причому не назад, а вперед – на ворога. Ось тут і почалося справжнє пекло. Бомбили так, що «Гради» здавалися щастям. У першу ж ніч двох поранило, троє загинули, у тому числі й командир батальйону. На очах Юрія збили два наших літаки. Постійно стріляли снайпери. Командування на себе взяв старший солдат, за фахом механік і лікар. Звичайно, відчувається, коли керує невійськовий, але хлопці із завданням справились.
На щастя, поранених вдавалося вивозити, хоча дороги постійно обстрілювали. У батальйоні були лікарі, які в бункері доглядали нетранспортабельних хворих. Медикаментів вистачало. Та коли сепаратистам надіслали допомогу - отримали наказ відступати. Це була найгарячіша точка, в якій побував хлопець (40 км до кордону з Росією, 11 км – до Луганська). Інколи ловив себе на думці, що це все - кінець.
Дуже вразила розповідь Юрія про тих, кого скорочено називають «сепари». Він говорив із ними й бачив, що ці люди не розуміють, для чого вони воюють. Крім того, розбивши їхній блокпост, нашим воякам відкрилась жахлива картина. Юнак побачив таке вперше: шприци, джгути, «косяки», різні флакони й таблетки, конопля, мак. По той бік барикад – наркомани, яким, за їхніми словами, платять і дають дозу. Це люди без ідеї, сенсу життя, як зомбі: порожній погляд, байдуже мовлення. Незважаючи на це, їхні снайпери мали фотографії наших військових, переважно командирів, яких треба знешкодити.
Багато ще розповів Юрій Кардаш про свій ніби й невеликий, але такий тяжкий досвід у військовій справі. Всього не напишеш. І на папері не передаси той біль у його очах, емоції, яких краще ніколи не відчувати. Та щоб підбити підсумок, запитав, чи знає, за що воював? З відповіддю хлопець не вагався ні секунди: «Це – війна, справжня реальна війна, і якщо не будемо воювати там, вони прийдуть у наші домівки».
Справді, так. І вислів «моя хата скраю» сьогодні не актуальний в Україні. Ми не повинні діяти й думати одноосібно. Наша сила – в єдності.
Володимир АТЯСОВ, учень
Сарненського районного ліцею «Лідер».