Опубліковано СН
Хто з нас не мріяв коли-небудь побувати в екзотичній місцині бодай добу? Мабуть, усі. А уявіть, що героїня цієї розповіді Світлана ВОРОННА з родиною понад двадцять років живе й насолоджується місцевими колоритами Бразилії! Землячка колись за покликом долі змінила сарненські тихі й тінисті вулички та скверики на такі ж у заокеанській далечині.
Тепер її зір тішать стародавні палаци, екзотична флора й фауна, а в десяти хвилинах ходьби від центру на березі Амазонки можна побачити розташовані на палях, криті пальмовими гілками хатини, де живуть багато індійських родин. Найдивовижніша ж місцина, де чорні води Ріу-Негру, багаті мінералами, зливаються з Амазонкою. Її ще називають «весіллям рік». Місто Манаус - столиця штату Амазонас, де нині мешкає Світлана Миколаївна, розташоване на березі річки Амазонка, при впаданні в неї Ріу-Негру, а навколо з трьох боків ростуть джунглі, розвіюючи думку, що це європейське місто.
- Досі постійно відчуваю тягу до Сарн, - зізналася Світлана Воронна на зустрічі в стінах рідної Сарненської ЗОШ № 4. - Адже моє дитинство й молодість пройшли тут, є багато друзів, знайомих. Та, мабуть, усі православні, слов’яни переживають ностальгію за рідними краєвидами…
Народилась наша героїня в Сарнах у 1960 році. Оскільки була дуже крихітною, то в школу віддали у вісім років. Навчалася в дружному й хорошому класі. Також достойними й прекрасними словами відзначила педагогів Сарненської СШ № 4, які вкладали в неї свого часу науку, мудрість, освіченість. У 1978-ому з відмінними знаннями закінчила школу. Золоту медаль не отримала через одну четвірку. Та не шкодує. Хоча не була найкращим математиком, зате дуже любила інші предмети, що давалися легко: біологію, історію, географію, російську мову й літературу. І, звичайно ж, соромно було не знати фізику, коли її викладав батько Микола Воронний, який тоді очолював навчальний заклад. Пощастило також, що мама там само працювала бібліотекарем, тож перечитала велику кількість книг, розширивши свій світогляд. А ще з 3 класу відвідувала музичну школу. Хоч музиканта з неї не вийшло, але ці знання знадобилися в її житті, навіть стали корисними для загально розвитку.
- Коли ще навчаємося в школі або ж відразу після випуску, не оцінюємо не в повній мірі знання й навики, отримані там, - зізналася Світлана Миколаївна. - А вже згодом, з роками, розумієш, який важливий багаж знань вкладають у наші голови мудрі шкільні вчителі!
Закінчивши навчання в червні 1978-ого, мала намір будь-що отримати вищу освіту. Отож вирішила поступати в медичний інститут. Але іспити змогла подолати тільки за третьою спробою, і в 1981 р. стала студенткою педіатричного факультету Київського медінституту, закінчила його зі спеціальністю педіатр.
Кохання пізнала ще на першому курсі. Дівчину полонив південноамериканський юнак Хорхе. Того асу трохи осудливим було заміжжя з іноземцями. А для інституту це взагалі - чорна пляма на репутації. Багато чого вислухала тоді. І тільки ректор закладу підтримав Світлану й став на її захист. Сім’я також не зраділа цій новині. Тож тільки коли чоловік закінчив університет, а вона - п’ятий курс, молода пара офіційно зареєструвала шлюб. Через місяць подружжя поїхало в Сарни. Переживала, як відбудеться зустріч із батьками. А дарма, бо вже за дві години після знайомства тато Микола Андрійович кардинально змінив думку про зятя в кращий бік.
За направленням Світлана Воронна повинна була після навчання працювати в рідному місті. Але це було не важливо, позаяк Хорхе весь час вимагав, щоб вона їхала до нього. Отож у листопаді 1987-ого сарненка вирушила в Південну Америку на постійне місце проживання. Спершу через незнання мови з півроку їй було дуже тяжко (до речі, Хорхе навпаки добре розмовляє російською). Тож довгий час не працювала, а коли опанувала мову, вже допомагала проводити прийоми хворих дітей, щоправда, не офіційно. У Перу чомусь уже тоді всі передбачали розпад Радянського Союзу. Так згодом і сталося.
Пропрацювавши рік удома, Хорхе знову повернувся в Київ, здав екзамени й отримав право на два роки навчання із загальної хірургії. Потім був ще рік спеціалізації. Довгий час він із її татом добивався, щоб Світлані дозволили повернутися в СРСР, адже вона виїжджала на постійне місце проживання. І дозвіл таки отримали. У Києві влаштувалася в дитячу поліклініку Залізничного району столиці, а через 5 місяців її перевели в дитячу інфекційну лікарню. Згодом до подружжя завітав лелека й приніс у згорточку синочка.
Непередбачувані корективи вніс 1991 рік, тобто розпад СРСР. Хорхе хвилювався, що закриють кордони, тож швиденько купив квитки й відправив дружину з дитиною в Південну Америку. Та вже в 1994-ому переїхали жити в Бразилію, бо й у Перу часто виникали прояви тероризму, до того ж, не можна було їздити автомобілем. А Бразилія вселяла спокій і, зізналася, чоловік завжди мріяв там мешкати.
- Він із тієї категорії людей, які не зупиняються перед перепонами, тож наполегливо втілював у життя задумане, - розповіла Світлана Миколаївна. – Спершу там нам треба було довести свою професійну придатність, здібності й можливості. Багато часу затратили на оформлення документів і пошук роботи. Та оскільки Хорхе висококваліфікований хірург, працевлаштувався без проблем. Його диплом визнали, та й радянських лікарів тоді цінували. Навіть коли перездавав екзамени, в комісії були вражені його прекрасними знаннями, а побачивши диплом, сказали, що це не дивно, бо навчався в Радянському Союзі.
Світлана Миколаївна відзначає, що тільки завдяки навчанню в достойному вузі мають високу фахову майстерність. Зокрема жінці пощастило, бо вона здобувала освіту в сильній групі. Приміром, усі її однокурсники влаштувалися у престижних лікарнях України. Нині вона працює педіатром і опікується новонародженими після пологів. Повідала, що якщо дитинка та мама здорові, то їх за добу або дві, не більше, виписують додому. Загалом у закордонних країнах вважають, що чим довше перебуває малюк у лікарні, то більший ризик його захворювання. Але якщо є хоч якась проблема, звичайно ж, тримають до одужання. На роботу Світлана Миколаївна ходить із задоволенням, бо має справу з маленькими янголятками. Не секрет, що подеколи буває тяжко, з’являється відчуття втомленості, роздратування. Але в них існує всебічна взаємодопомога, вони завжди й у всьому підтримують один одного. За місяць (з умовою, що добу можна розділити на 12 годин) має від 30 до 40 чергувань. Тобто майже без вихідних. Але щоб добре жити, потрібно й відповідно працювати, інакше ніяк. Тож поки є здоров’я, Світлана Миколаївна налаштована трудитися й приносити користь іншим.
У Бразилії, як і в будь-якій іншій країні, з бюрократами потрібно, коли є можливість, боротися, якщо ж ні - навчитися з ними жити. Пенсійне законодавство, вважає, лояльне: якщо впродовж життя не зробив жодного внеску в пенсійне страхування, тобі виплачуватимуть пенсію, але тільки коли виповниться 70 років. Наразі Світлана має всього одинадцять років відшкодувань у пенсійний фонд, але попереду ще вдосталь часу, щоб накопичити потрібних коштів, аби в подальшому матеріально себе забезпечити. Крім того, в неї є чудовий син і чоловік, з якими вона почувається захищеною.
- У сина Алехандро, дякувати Богу, усе добре, - каже пані Світлана. - Має вищу освіту. Якось у 10 класі, за рік до випуску, він сказав, що якщо добре здасть екзамени, то поступатиме на медбрата. Я ж переконала, що коли вже мрієш про медицину, то варто підняти планку й готуватися до професії лікаря. Впродовж дитинства вивчив декілька мов, а ось російською й досі говорить погано, а чоловік навпаки - досконало.
Після закінчення школи Алехандро поєднав-таки долю з медициною. Навчаючись, одночасно впродовж півтора року допомагав викладачеві з анатомії. Загалом він скромний хлопчина й дуже спокійний. Такий, як тато. Цьогоріч закінчив медуніверситет у Бразилії. У нас є три категорії університетів: приватний, штатний і федеральний. Алехандро закінчив федеральний, що вважається найпрестижнішим. Навчаючись у вузі, отримував грошову допомогу, щось на кшталт нашої стипендії. Тож на ці гроші сам купував одяг, пальне на власний автомобіль і всі інші забаганки. Зараз уже працює лікарем у Манаусі. Наразі ще готується до екзаменів, має намір вступити на резиденцію з хірургії, й у цьому йому стануть у нагоді вагомі заслуги: надруковані у відомих науково-популярних журналах наукові роботи, його праця з моніторингу. Та й узагалі всі шість років юнак працював як фізично, так і творчо, а це все вже є заслугою, яка допоможе йому в майбутньому.
Світлана Воронна розповіла про пам’ятки культури та видатні місця Мануаса: Музей індійців, плавучі ринки, прекрасні будинки, прикрашені блакитною керамікою, палац Ріо-Негро, будівлю Опери й багато інших. Одночасно відзначивши й вагомі зміни в інфраструктурі Сарн, що приємно вразили, але не настільки, щоб не помічати недоліки в місті. А їх багацько! Що не кажіть, а Світлані Миколаївні є з чим порівняти! Тільки-но випадає нагода, землячка будь-що намагається відвідати рідні тенета. Хоча, зізналася, жити тут вона вже не змогла б. Перш за все, через сина Алехандро. Адже хлопець виріс в інших умовах, з іншим менталітетом, світоглядом. Він навіть за статусом не перуанець, а бразилець: сприймає, мислить і робить усе, як вони. «Я ж хоч уже багато років там живу, нібито й до всього звикла: що подобається, а що ні. Але все одно почуваюся іноземкою». – зізнається. І це, мабуть, стосується всіх, хто мешкає за межами Батьківщини. Життя дивне та прекрасне, але щоб воно таким було, треба багато й важко працювати. Слухаючи жінку, школярі затамували подих. Було видно, наскільки цікава їм ця зустріч.
Загалом Світлана Воронна, лікар-педіатр із Бразилії, сарненка за походженням, вважає себе успішною жінкою, коханою дружиною та люблячою матусею. Родина має двоповерховий будинок з трьома спальнями, кабінетом, вітальнею і залом із великою верандою. У всіх є автомобілі й окремий для поїздок на фазенду, де скоро планують займатися, як ми називаємо, городництвом. Усе це вони з чоловіком заробили самі, їм ніхто й нічого не подарував просто так. Серед домашніх чотириногих улюбленців є два песика й котика Кузю. Намагається не витрачати більше, як заробляє, за потреби, завжди має підтримку як моральну, так і матеріальну від Хорхе. Хоча, акцентує, що більшою мірою в усьому, чого досягли, заслуга саме чоловіка. Матері Світлани й Хорхе час від часу приїздять до них у гості. Приміром, Хорхе завжди з нетерпінням чекає тещу. Адже вона балує її чоловіків смачними українськими стравами й відповідно зять також намагається догодити мамі дружини.
Директор Сарненської ЗОШ № 4 Тетяна Василенко сердечно подякувала Світлані Воронній за цікаву розповідь, навіть дещо повчальну й актуальну, й побажала, щоб такі зустрічі й надалі продовжувалися, й у стінах рідної альма-матер її завжди чекатимуть. Під оплески учнів і педагогів вручила гості Почесну грамоту закладу й поліські подарунки на згадку.
У Світлани в Сарнах пройшло щасливе дитинство, жила в гарному й дружньому багатоквартирному будинку, де свята чи торжества відзначали разом. Тут і досі з радістю зустрічають Світлану з мамою. Тож Сарни завжди згадує з теплом і добрим словом, ностальгією. Але тепер їй милі простори Бразилії, де рідна домівка, робота, а головне там її чекають найрідніші люди.
Вікторія КОЛЯДИЧ.