Опубліковано СН
Зимові свята цьогоріч для жителів Тинного стали особливими, оскільки додому повернувся один із юнаків – воїнів АТО.
Сьогодні вельми модно говорити про великий патріотизм, свою любов до України, всіляко демонструвати державну символіку, яка ще 25 років тому вважалася бандитськими забороненими знаками, що прирівнювали до фашистської схоластики. Звісно, це - данина сучасній моді, а дехто на цій проблемі робить звичайний піар. Але є ще й інший бік медалі. І тисячі українських хлопців не на словах, а на ділі стали патріотами України.
Молодий тиннянин Олександр ОМЕЛЬКОВЕЦЬ пішов до лав української армії ще 11 квітня 2014 р. І через місяць посилених навчань у відповідних військових тренувальних базах у Полтаві, Гостомелі Київської області, Володимирі-Волинському його направили зв’язківцем у 51 окрему механізовану бригаду ОМБР, яка нині є найбільшою у Збройних силах України. А вже в травні воїна відправили на блокпост у Донецьку область командиром зенітного розрахунку ЗУ 23/2.
Що це не гра, а справжня війна, він побачив не в ЗМІ, а вже тоді, коли поруч «Градами» стерли з лиця землі сусідній блокпост № 10, де були його знайомі хлопці-побратими. У кінці травня мали завдання охороняти порядок під час президентських виборів у селі Дачне Дніпропетровської області.
Багато подій відбулося в долі Олександра з початку червня минулого року, коли потрапив у зону АТО. Адже побував і в полоні сепаратистів. А повернувся в рідне село внаслідок обміну військовополоненими, що відбувся 26 грудня у відповідності до досягнутих домовленостей української влади. Служба безпеки України оприлюднила на своєму сайті список полонених, яких обміняли на бойовиків. І радості в рідних, близьких і знайомих Олександра не було меж, бо в тому списку побачили і його прізвище. Так, у Фейсбуці на офіційній сторінці Президента України Петра Порошенка прочитали: «Сьогодні вдалося звільнити 25 наших військовослужбовців, які перебували в Донецькій області. 25 сімей зможуть вже завтра побачити й обійняти своїх рідних. Слава Україні!», - йшлося в повідомленні. Подяку за службу Олександр Омельковець прийняв особисто від Президента України, який на зустрічі зі щойно звільненими вояками зазначив, що вони «повертаються додому не зраджені, не забуті, а як герої України, які, як і в минулі століття, відстоювали незалежність своєї держави». Петро Порошенко також наголосив, що для української влади є незмінним пріоритетом з’ясування долі кожної людини, яка, за даними міжвідомчого центру допомоги звільненню полонених при СБУ, волонтерів, інших джерел, залишається на тимчасово окупованій території, та повернути всіх додому. Ти часом, перший віце-прем’єр самопроголошеної Донецької народної республіки Андрій Пургін стверджує, що в четвер увечері ополченцям вдалося обміняти 26 своїх прихильників на таку ж кількість полонених українських військових. «Обмін щойно стався. По суті, ми обміняли 26 на 26, всі наші обміняні їдуть до Донецька», - сказав він.
Сьогодні радісно бачити усміхнені обличчя батьків Олександра (Миколи й Ольги), які вже й не сподівалися так швидко побачити сина. Мама, медсестра Тинненської дільничної лікарні, вважає, що Бог уберіг її дитя й подавав їй надію. Світлими для неї, як і для всіх українців, ставали ті дні, коли в прес-центрі АТО, надаючи зведену інформацію про стан справ на фронті, лаконічно звучала інформація: «Без втрат». Та, на превеликий жаль, таких днів було зовсім мало…
За Олександра молилися парафіяни тинненських громад ХВЄ, православного храму тоді, коли місяцями від нього не було жодної звістки. Юнак став вправним бійцем, зумів вийти неушкодженим з усіх небезпечних ситуацій і повернутися в рідне село. Сьогодні його світогляд, як стверджує, дуже змінився: на життя він дивиться по-іншому й вважає, що його треба прожити немарно, берегти й цінувати кожну мить. На запитання, що робитиме далі, відповів: «Перш за все, подякую Богу…».
Сказати «побував у зоні АТО» - фактично нічого не сказати, адже весь цей час відчували постійну напругу, свистіли кулі, вибухали ворожі снаряди, чатування снайперів. Також потрібно було зважувати кожен крок, бо невідомо, де саме на тебе чекає небезпека. Олександр уперше втратив побратимів, друзів, задумався про сенс життя. З теплотою згадує тих, з ким воював, волонтерів, які, ризикуючи своїм життям, завжди надавали таку потрібну допомогу.
Варто зазначити, що в нелегкий для України час не залишилися осторонь громади ХВЄ. Представники Рівненської регіональної координаційної ради ХВЄ Ростислав Боришкевич, Олександр Коток і Володимир Бричка організували доставку гуманітарної допомоги на територію Луганської та Донецької областей, відправивши 43 автомобілі з вантажем. Долучилися до благородної справи й учні 9-11 класів Тинненської ЗОШ І-ІІІ ступенів, члени недільної школи Будинку молитви ХВЄ. Вони три дні з батьками збирали на полях фермера з Ковеля моркву та буряк, щоб потім відправити овочі на схід країни. Пресвітер тинненської церкви, заступник обласного єпископа ХВЄ Олександр Коток і диякон Анатолій Шутько не тільки організували збір одягу та продуктів, а й самі відвезли все в зону АТО, допомагали їм місцеві жителі Петро Омельковець, Олександр та Іван Матюки. А священик православного храму тинненської церкви Олексій Бухало з підприємцями Анатолієм Постайчуком й Андрієм Бакунцем доставили гуманітарну допомогу, яку помагали зібрати й школярі, у дитячий будинок м. Слов’янськ.
Та, на жаль, хоча б щось із усієї цієї допомоги не отримав герой моєї розповіді, оскільки останні місяці перебував у полоні й залежав від милості сепаратистів, але передусім Господньої. З великою вдячністю воїн згадує командирів й інструкторів навчально-тренувальної бази батальйону, які навчили його воювати й виживати в тім пеклі, що нині на сході. Багато чого розповідав Олександр, усе не можливо описати… Та й чи потрібно? Колись, мабуть, буде так, що в читачів майбутніх поколінь стискатиметься серце, а в жилах кипітиме кров, коли читатимуть розповіді воїнів АТО.
Із військової науки Олександр найбільше запам’ятав те, що завжди потрібно думати, зіставляти, аналізувати будь-яку ситуацію, миттєво її оцінювати та приймати єдино правильне рішення і не лише в бойовому поході, а і в армійські будні. Наприклад, якщо взяти ті ж розмови по мобільних телефонах. Було дуже багато випадків, коли ворог лише завдяки такій необережності окремих вояків знищував цілі підрозділи точним ракетно-артилерійським обстрілом.
Олександрові з побратимами неодноразово доводилося брати участь у зачистці звільнених нашими військами територій: сіл і селищ, міст - від прихованих сепаратистів у Донецькій області. До речі, за словами бійця, місцеві жителі там розмовляють виключно російською мовою. І більшість із них ставляться до воїнів української армії якщо не вороже, то неприязно. Коли дізналися, що Олександр із Рівненщини, то емоційно висловлювалися про те, що він із самої серцевини бандерівщини, хоча досконало й змістовно не знають, що означає це поняття. Дуже рідко бувало, що селяни піклувалися про визволителів, приносили харчі й говорили привітні слова. Вони ж навпаки - речі та продукти, що привозили українські волонтери, віддавали місцевим жителям. Під час зачисток воїни намагаються не зупинятися і не гуртуватись на тривалий час, бо в таких випадках може хтось із місцевих навести на них міномети чи «Гради» ворога.
Розповідь про нашого героя все ж зі щасливим кінцем. Наразі Україна переживає, мабуть, найважчі часи за всю історію свого існування в якості незалежної держави, бо саме її незалежність і суверенність перебувають під великою загрозою. Захищати ці великі надбання українського народу пішли і наші хлопці. Хтось за повісткою з військкомату, хтось за покликом серця: «Хто ж, як не я!». Вони пішли добровольцями без належної екіпіровки, засобів захисту з однією метою: захистити рідну землю, рідну країну, кожного з нас.
…Упевнена, що наша перемога можлива тільки тоді, якщо ми всі, хто вважає себе українцем, об’єднаємось і спільними зусиллями, кожний на своєму місці, робитимемо те, що тільки зможемо, попри свої особисті скрути допомагатимемо фронту, хлопцям, які готові віддати найдорожче – своє життя заради нашого спільного майбуття. Історія України знає багато таких героїв, тих, які ще не жили в незалежній Україні. А що сьогодні Україна зробить для них?
Світлана КОТОК.