Back to top

Народились не в сорочках, а в бушлатах

На фото: Валерій ПОЛІН і волонтер Ольга Ратич.
Автор фото Василь Сосюк.

Валерія ПОЛІНА мобілізували в зону антитерористичної операції ще 6 жовтня минулоріч.

Головний сержант взводу 128 гірськопіхотної бригади юнаком служив у ракетних військах стратегічного призначення. Спочатку пройшов підготовку на Ужгородському полігоні, упродовж серпня з побратимами перебував у Полтавській області, а в жовтні прибув у зону АТО. Постійно базувалися в Дебальцевому, де спершу панував відносний спокій. Масові ж обстріли розпочалися з 4 грудня.
Як пригадує боєць, спочатку було моторошно від кожної кулеметної черги та вибуху, що чулися навіть за декілька кілометрів. Та згодом призвичаївся. Саме в той період, коли сарненські волонтери відвідали Дебальцево, дізналися, що Валерій витягнув із вогню старшого лейтенанта після артилерійського обстрілу території «Градами». Повернувшись, розповіли про це «Сарненським новинам», про що й написала з гордістю про земляка. Прочитавши всього декілька цих рядків мама Валерія зрозуміла, що насправді там, де її син, небезпечно, а не спокійно, як він переконував. Материнське серце ніколи не обманеш.
Тепер вона знає правду. Базовий табір 128 окремої гірськопіхотної бригади стояв біля Дебальцевого. Валерій пам’ятає кожен прожитий день у зоні бойових дій. Так, 6 грудня, у День Збройних сил України, з боку агресора обстріли не припинялися впродовж трьох діб. Рятувалися в бліндажах. Навіть 19 січня, коли православна церква відзначала Хрещення Господнє, і в останні дні до півночі безперебійно стріляли після підписання мінських домовленостей.
Виникало враження, що в ніч із суботи на неділю, коли мало бути встановлене безумовне припинення вогню, противник хотів вистріляти весь наявний боєкомплект. Проте десь о пів на першу ночі 15 лютого вже стало спокійніше – лише поодинокі постріли. Навіть зраділи, разом з бойовими побратимами сподівалися, що з настанням перемир’я обстріли припиняться. Та цього так і не сталося.
- Звісно, коли на тебе йде ворог, серце наче виривається з грудей, але розумієш, що відступати немає куди, бо захищаєш рідну землю, — розповідає Валерій. 12 лютого його накрила міна. Воїна контузило й упродовж 20 хвилин він нічого не бачив (думав, що осліп). Тоді медична рота була переповнена «200-ми» та «300-ми». Бійця лікували, а його не полишала думка про хлопців, яких не хотів кидати самих. Окрім того, перебуваючи в реальному оточенні, багатьох із них здолав панічний страх. Адже за цей час їм не лише довелося брати участь у бойових діях, а й на власні очі побачити, якими жахливими методами воюють терористи.
У ніч із 15 на 16 лютого в бліндажі ночували сарненські «койоти», пропонували завезти Валерія Поліна в Артемівськ у госпіталь, але він знову відмовився. Вранці поранених вантажили на «Урали», але не могли прорватися через сепаратистів і повернулися назад. На вечір командування прийняло рішення йти на прорив. На двох БТРах - легко поранені, на двох КамАЗах - тяжко поранені та «200-ті».
16–17 лютого різні ЗМІ повідомляли про оточення українських військ у Дебальцевому. Окрім того, цього дня бойовики розпочали масований наступ.
Захопили залізничний вокзал і міськвідділ міліції. Українські військові через журналістів і волонтерів просили про допомогу. Офіційні джерела заявили, що котла немає, а є лише «оперативне оточення». У Генштабі інформували про прорив бойовиків у Дебальцевому та жорстокі вуличні бої. Ближче до вечора українські офіцери із зони бойових дій почали повідомляти, що більшу частину міста захопили бойовики.
Валерій Полін із бійцями з 16 на 17 лютого пішли на прорив, напоролися на російський танк. БТР їхав полями, ґрунтовіою дорогою й через зелені насадження, які бійці називають «зеленкою». (Подумала про себе: скільки нових слів і термінів принесла ця війна!). Потрапили під мінометний обстріл - неочікувано пряме попадання в БТР, врятувала решітка. З бронетранспортера четверо бійців витягували себе самі. Валерія вдруге контузило. Один із побратимів побіг у бік сепаратистів, не розуміючи, що робить, іншому перебило руку й ногу, в третього - проблеми зі спиною.
Не знали, де вони й куди йти, але Валерій наполіг, аби рухались далі. Йому вдалося зорієнтуватися по спалахах вибухів. Натрапили спочатку на якийсь хутір, потім роздоріжжя. Звернувши вліво, мусили повернутися назад, справа наткнулися на спалений ЗіЛ і зрозуміли, що на правильному шляху. Проходячи хутором, постукали в одне з помешкань, щоб запитати дорогу. Жінка, яка вийшла з хати, плачучи наполягала: «Ребята, уходите, умоляю, здесь их полно».
Невдовзі побачили дві постаті з автоматами. На щастя, це були наші бійці із 30 бригади сил АТО на блокпосту. Напоїли чаєм, обігріли, потім роздивлялись карти, слухаючи їхню розповідь.
18 лютого зранку стало відомо, що сили АТО почали відведення військ із Дебальцевого та вихід з оточення частини бійців 128 бригади. По обіді про це заявив Президент України Петро Порошенко: «Зараз вийшло 80 частин, чекаємо ще дві колони. Вийшла 128 й підрозділи 30 бригади, решта – 25 батальйону, залишки 40, спецназ Нацгвардії і міліція». У той же час Порошенко заявив, що ніякого оточення Дебальцевого не було. За його словами, «наші частини й підрозділи вийшли планово й організовано».

Щоб війна не дісталася до нас
Після виходу з Дебальцівського плацдарму ворог підступно стріляв нашим воїнам у спину з артилерії, влаштовував засідки, розповів Валерій Полін. Він же потрапив спочатку в Артемівськ у госпіталь, згодом - у Харків, тепер перебуває в Рівненському шпиталі на лікуванні, після якого 15 днів реабілітації. Почав збирати інформацію про своїх бійців, розшукувати їх. Радів за тих, хто залишився живий у його взводі, шкода, каже, поранених. Слава Богу, нікого не втратили. Чого не можна сказати про роту, окрім того, не можна забрати тіла загиблих. З колони (два КамАЗи й три БТРи) врятували троє. Як сказали друзі Валерію: «Ви не в сорочках, а бушлатах народилися».
Багато хто зараз стверджує: територію Дебальцевого можна було втримати й здалека – відвести трохи далі гармати, накривати підступи до міста, щоб не дати ворогові зайти в місто. Після всіх мінських домовленостей з’явилося таке відчуття, що збирались і так віддавати, то для чого хлопці гинули? А якщо тримати, то теж для чого? Так само, як із донецьким аеропортом. То він нам дуже потрібен, бо це важливий стратегічний об’єкт і це вже справа принципу. А потім хлопці полягли й від аеропорту відійшли, і принцип тут ні до чого чи як? Цікавлюся думкою Валерія Поліна - людини, яка бачила війну на власні очі, як її можна якомога швидше закінчити.
- Якнайшвидше вже не вийде. Навіть якщо найближчим часом перестануть стріляти, то слід війни тягнутиметься ще довго. Маю на увазі все те, що залишає після себе будь-яка війна. Мені здається, що світ повинен твердо сказати Путіну ультимативно «стоп», а не давати попередження. Іде мобілізація. Мало просто копати бурштин і розвивати свій бізнес. Аби й далі мали таку можливість (працювати й утримувати свої родини), комусь треба захищати Україну, щоб війна не дісталася до нас. Не кажу, що допомога Заходу й Америки - то вже панацея від усіх бід. Якщо бути чесним, то навіть і близько не маємо таких військових ресурсів, які є зараз у Росії. Але переконаний: якщо самі собі не допоможемо, цього за нас не зробить ніхто.
Хто не може з якихось причин воювати, нехай підтримує бійців матеріально, продуктами або обмундируванням й іншими необхідними речами. Мені здається, що серед сарненців є багато таких чоловіків-патріотів, які пішли б воювати, але вони не отримують повісток. Натомість ті, кого забирають силою, так і боронитимуть державу. Недопустиме вживання алкоголю бійцями, адже п’яний воїн - потенційний «200».
У Валерія Поліна - надійний тил. Чудова дружина Тамара Корніївна з перших днів разом із дітьми підтримувала чоловіка. Старший син Олексій працює в правоохоронних органах, молодший навчається у Волинському національному університеті імені Лесі Українки. Не залишав родину без дуже суттєвої підтримки й кум Валерія Петро Толкач. Вдячний чоловік і батькам, і волонтерам. Розповідає про реалії війни, не сумісні з тим, що через півроку побачив у Сарнах. Повсюди чув розмови про курси долара й ціни на цукор та олію. А там, у зоні бойових дій, каже, лише одне бажання - вижити, залишитися живим.
Його часто запитують, чому пішов туди і чого йому тут бракувало. Він особисто не засуджує тих, хто не йде боронити країну на сході. Натомість акцентує увагу: якщо агресора ніхто не стримуватиме там (Дебальцеве, Вуглегірськ зрівняли з землею, їх уже немає), то він дійде до Києва. І долар буде не 30, а 230 грн.
Коли ця війна нарешті закінчиться і всі живі й здорові повернуться додому, Валерій не знає, про що тоді думатиме. А те, що в нього загострене відчуття справедливості, то, вважає, не так уже й погано.
Марія КУЗЬМИЧ.

Схожі матеріали

Cімдесятирічні близнючки Галина КОСТЕЦЬКА та Єлизавета Кузьмич з Любикович цьогорічної Трійці пройшлися селом, співаючи тільки народні пісні. Вони...
Крізь білі жалюзі районної лікарні пробивались сліпучі промені сонця. Усі підвели погляди до вікна, де хмарки наввипередки, ніби граючись, бігли одна...
Старенька самотня бабуся втомлено сидить на пошарпаній часом лавці. Позаду неї - великий, сплетений з лози, тин. Ще на початку життя Марії ГОМУЛКО...
Батько та троє братів Валентини Кались із Клесова воювали на фронтах Другої світової війни. І сама вона, тоді школярка, декілька місяців працювала в...
які стали рідними, та ще двоє своїх виростила Дарія Філончук із с. Тріскині Післязавтра цій жінці виповнюється 80 років. Доля була щедрою на...