10 років, 8 місяців, 27 днів каторги…

Спогади учасника УПА Антона СВАРИЦЕВИЧА

Антон Никонович народився в селі Ремчиці в сім'ї селянина. Закінчив один клас початкової школи за часів панування Польщі. Батьки мали власне господарство. Мама померла, коли йому було дев'ять місяців, а батько одружився вдруге.
У родині жили двоє рідних братів і сестра та троє дітей мачухи. У 1942 році середнього брата забрали на роботу в Німеччину, а його дружина була вагітною, тож залишилася в батьків. У 1944-ому батько помер, а діти жили з дідом.
1944 р. Антона Никоновича, як робочу силу, забрали представники органів радянської влади: 15 днів тримали в ДОСах у Сарнах, а потім відправили до Києва, де працював на водо¬гінній станції. Жив дуже скрутно: не мав у що одягнутися і взутися, а додому не пускали, бо боялися, що не повернеться. Одного разу прийшов лист від мачухи, в якому повідомила, що в Ремчицях бандерівці вбили його сестру Федору за те, що її чоловік служив у Радянській Армії.
Весною 1945 року зумів втекти додому. До нього, вісімнадцятирічного юнака, прийшли бандерівці й заявили, якщо не піде до них, то вб’ють рідних. Змушений був скоритися. З’ясувалося, що серед них був Савка (справжнє прізвище невідоме), який і вбив сестру. В руках у Антона була десятирядна гвинтівка СВТ. Він вирішує вбити нелюда. Але ця спроба закінчилася невдачею, бо за «Савкою» вів спостереження чоловік Федори. Зрадник це відчув і зник. Потім Антон зрозумів, що той пішов у «ястребки». У Бережниці Дубровицького району перейшов на бік енкаведистів і вже почав брати участь в облавах на бандерівців. У 1945 році в одній із бойових операцій Антона заарешту¬вали, кинули в камеру, розміщену під колишнім пологовим будинком у Сарнах, і почалося дев’ятитижневе слідство. Жорстоко знущалися, вибиваючи зізнання. Змусили підписати документи, де значилося, що брав участь у вбивствах мирних людей (це було неправдою, що пізніше підтвердили люди). Восени 1945 року ув’язненого відвезли в Рівне, де новий слідчий зняв обвинувачення у вбивствах. Залишилося одне - учасник УПА. А ще в нього вилучили радянську гвинтівку.
Судив Антона Никоновича військовий трибунал НКВС 17 листопада 1945 року, який виніс вирок: 15 років каторжних робіт і 5 років позбавлення в правах за статтями 54-1а, 54-ІІ - за участь в УПА.
Відправили етапом у Харків до пересильної тюрми. Везли в «сталінському» вагоні в грудні, в якому було приблизно вісімдесят чоловік. До Харкова їхали дванадцять діб, бо дуже часто потяг заганяли на запасну колію. Конвоїри розраховували, що їх швидко доправлять до місця призначення, тож продали хліб, виданий арештованим. Тому засуджені були голодні, чотири дні нічого не їли.
У Харкові впродовж п’яти днів перебували в пересильній тюрмі, а потім прямим сполученням в’язнів відправили в декількох вагонах до Воркути. Двічі на день конвоїри з кийками в руках перевіряли всіх, зганяючи спочатку в один бік вагона, а потім рахували по одному, б’ючи кожного. Завезли на місце призначення, протримали добу й відправили на шахту № 7, за двадцять сім кілометрів від Воркути. Карантин був усього три дні.
Поставили бранця навантажувати вугілля. Через місяць перевели в бригаду на будівництво рудоуправління. Там відморозив ногу, тож послали в санчастину. У 1946 році відвезли на воркутинську шахту № 25. Два мі¬сяці розчищав дороги від снігу, звідти перевели на шахту № 6 працювати на зведенні шахтних кріплень. Так тривало до осені 1947 р., тоді перевели на шахту № 18. Цілий місяць копав траншеї, пізніше працював на арлетровці шахтних кріплень.
На початку 1948 року відправили на шахту № 27, згодом перевели в шахтарі, де й трудився до осені 1948 р. Пізніше там працював машиністом електро¬поїзда, аж до 8 червня 1956 року - дня звільнення. На каторзі відбув 10 років, 8 місяців, 27 днів. Після звільнення у 1957 р. одру¬жився з Дариною Григорівною і працював на будівництві до 1966 р. Згодом переїхали з сім’єю в Сарни, влаштувався на роботу в ПМК-2, звідки й пішов на пенсію в 1988 році.
Записав Володимир ЛЄСНІЧУК, старший науковий співробітник Сарненського історико-етнографічного музею, зі слів Антона Сварицевича, 27 травня 1992 року.