Опубліковано СН
Золотими руками Олени Ліповської за допомогою ножиць, спиць і гачка створено сотні дивовижних речей
Під монотонну пісню поїзда Олена Семенівна зачарованим поглядом проводжає берізки, сосни, вільхи, що граціозно пропливають за вікном. Майже 30 років кілька разів на тиждень жінка їде цим маршрутом до станції Немовичі, щоб провідати маму, попрацювати на городі та в господарстві, відчути затишок рідного обійстя й разом з ненькою зайнятися улюбленою справою – в’язанням.
Працелюбну, талановиту Ольгу Оліфер знають далеко за межами району, навіть гості з Чернігівщини заїжджали помилуватись вишивками, а односельці говорять, що в хаті Ольги Георгіївни, колишнього бухгалтера Немовицького лісництва, як у музеї. Тільки килимів вишитих 4! Та останніми роками майстриня, як і донька, надає перевагу в’язанню. Олена Семенівна постачає мамі нитки, допомагає розібратись з орнаментом, адже на досягнутому зупинятись не хоче. У кожну річ вкладає тепло душі, високу майстерність художника. Усе нові й нові візерунки переносить з паперу на неповторні речі. А витоки її таланту йдуть від бабусі (маминої мами). В’язання й вишивання в її житті займали неабияке місце. А ще в неї було неординарне захоплення - витинання. До кожного свята бабуся дбайливо витинала з паперу серветки й інші речі, прикрашаючи ними домівку. Дідусь, який працював ковалем, до такого незвичайного хобі дружини ставився з розумінням, тому й виготовив спеціальні пристрої з металу, щоб папір не різати ножицями, а можна було пробивати відразу декілька складених аркушів.
З великою любов’ю бабуся передавала своє вміння внучці Оленці. Дівчинка старанно запам’ятовувала її науку. Навчаючись у Дубенському педагогічному училищі на дошкільному відділенні, захопилась цим не на жарт. Сотні чарівних сніжинок вирізала до Нового року.
По закінченні училища працювала в дитячому садочку № 1, де й продовжила розвивати свій талант. Перетворювала, наче фея, кольорові аркуші паперу на серветки, і вони, як барвисті метелики, опускались на різні предмети. Нині її витинанки представлені в Рівному, побували на виставці в Києві, помандрували у Францію. Неодноразово їх виставляли в День міста і в Сарнах.
Якось, коли вже Олена Семенівна стала студенткою Рівненського педінституту, мама подарувала доньці книгу «В’язання». У дівчини ожив, запалахкотів вогник бабусиних уроків, поступово переростаючи в багаття, що згодом заполонило все єство. Студентам завжди не вистачає грошей, отож вироби, виготовлені власними руками, були до речі.
Закінчивши інститут, вчителька отримала скерування на Кіровоградщину, там і зустріла свого обранця, й невдовзі разом з чоловіком переїхали в Сарни. Після народження сина-первістка улюблену справу не зраджувала і надіялась, що передасть свій хист донечці, та Бог послав їй два синочки: Олексія й Андрія. Мама не розгубилась і навчила синів майстерно вишивати. У сім’ї - три чоловіки, отож поринула у світ кулінарії. Чого тільки не виготовляла та не випікала! Усіх страв і кондитерських виробів не перелічиш. Дбайлива господиня вміє не тільки смачно, а й економно готувати.
У 1993 році влаштувалася викладачем у педколедж і відразу ж завоювала повагу колег, адже до обраної професії ставиться дуже відповідально. Працьовитості та старанності їй не позичати, а невтомні руки продовжують творити дива. Мабуть, немає такої речі, щоб її не змогла зробити Олена Семенівна. Не маючи донечки, любить студенток, як рідних. Коли вперше стала керівником групи, усім 26 вихованкам як майбутнім мамам вив’язала на згадку по парі черевичків для немовлят. З великим задоволенням рукодільниця дарує свої витвори колегам, друзям, рідним. Отримала хустку письменниця Любов Пшенична. Жінок пов’язує давня дружба, що зав’язалась під час навчання в педінституті. Маючи серце митця, Олена Семенівна високо цінує силу й красу пісні. Співала в ансамблях, у хорі, а якщо було потрібно, то впевнено виходила на сцену із сольним виконанням.
Недаремно кажуть: «Життя прожити – не поле перейти». Біда дозволу не питає, коли приходити, не обминула вона й цю чарівну жінку. П’ять років тому тяжко захворів чоловік, треба було багато грошей на лікування. Жінка використовувала всі грані свого таланту. День і ніч в’язала шалі, шапочки, хустки, светри й ін., а також випікала торти, печиво, корзинки й дякує Богу, що замовників було багато.
Деякі люди скаржаться на самотність, не знаючи, як згаяти час, а в Олени Семенівни ні хвилинки немає вільної. Руки весь час зайняті роботою, а розум - новими ідеями. Буває, щось робить на кухні, а в уяві, невідомо звідки, наче птахи, зринають візерунки, художниця зафіксовує в пам’яті цю мить натхнення, щоб згодом відтворити за допомогою ниток і гачка.
…Опале листя присипав сніг, а згодом зима передала естафету весні – так і танули роки. Ось уже Олексій став на рушничок щастя, щоправда, знову не дівчинку, а внучка Іларія подарувало молоде подружжя бабусі. Та невістка Людмила, викладач англійської мови, стала Олені Семенівні справжньою дочкою і до роботи така ж беручка, як і свекруха. З-під її рук з’являються модні кофтини, топики та симпатичні речі для синочка, та все ж охоче переймає досвід, прислухається до порад свекрухи–майстрині.
Нещодавно в педколеджі Олена Ліповська заснувала гурток в’язання, чим дуже пишається. Відрадно, що дівчата зацікавились такою привабливою та потрібною справою. А вогнище таланту прекрасного педагога, унікальної людини, скромної жінки все розгоряється.
Софія СТЕПОВА.