Рідні сестри

Настя бігала по хаті, мов ошпарена. Не знала за що зачепитися і як жити далі. Її рухи були хаотичними, а сама більше нагадувала звіра, загнаного в пастку. Кидалася то в один куток, то в інший. Щось поспіхом хапала, потім знову клала на те саме місце. Ніби граючись, відкривала й закривала міжкімнатні двері, сама не помічаючи цього. Скільки разів запевняла себе, що це страшний сон. Та ні! Це справжнісінька реальність.

Її молода душа була пошматована до критичної межі, а в голові гуділо, мов у столітній бочці. Нарешті Настя здалася. Вона поволі підняла голову, і погляд зупинився в кутку кімнати на дитячому ліжечку, де тихенько спала дитина. Вона слухала, як сопе синочок, раділа його здоровому сну, хоч сама не пам’ятала, коли востаннє відпочивала. Та це її не турбувало зовсім. Пекло серце інше.
Сьогодні Настя вперше після пологів переступила поріг власного будинку. А до цього декілька місяців провела в лікарняних палатах: спочатку районних, потім обласних, де обстежували її немовля. Весь цей час породілля дивилась на малюка тільки крізь сльози. Бо ж інакше не могла. Навіть сильній жінці витримати таке не під силу. Адже дитина народилася з деформованими обома ручками. Потрібні були кошти на операції, але де їх взяти? Допомоги не було звідки чекати. Підтримати побиту горем молоду маму теж нікому.
Хлопець, якого Настя покохала, здавалося, навіки, коли дізнався, що вагітна, залишив її на поталу долі. А коли народила, то взагалі десь зник із села. Батьків вона не мала. Обоє завчасно пішли в інший світ. Єдиною рідною людиною залишалась сестра Віра, яка вийшла заміж за власника ресторану й жила в місті. Ото й уся рідня. Але з нею вже тривалий час Настя не спілкувалася. Після того, як та поєднала долю з бізнесменом, зв’язок між ними обірвався. А відновлювати його не було часу. Бо ж коли померли батьки, з головою поринула в господарство. Роботи вистачало. Адже тримала чималу живність, а розпродувати худобу не хотіла. Бо ж люди скажуть: коли жили батьки, то було й у хліві. Саме тому часу на все інше майже не мала.
Незчулась Настя, як прийшло і перше кохання. Думала, чого ще можна чекати від життя? Сергій справляв враження доброї та чуйної людини. Його очі дивились на неї таким лагідним поглядом, що не закохатись було просто неможливо. Хлопець часто залишався ночувати, інколи допомагав по господарству. Вона не приховувала своєї радості й безмежного щастя. І в один вечір, сидячи в нього на колінах, заявила, що чекає на дитину. Цій звістці, на перший погляд, милий втішився. Але в душі коїлося зовсім інше. Ніби розпечена лава пронеслася його нутрощами. Тіло кинуло відразу в піт і затремтіли руки. Та вираз обличчя при цьому не змінився. Настя все це помітила, але не надала значення. Бо ж вірила в порядність Сергія. А дарма. Наступного вечора довго чекала коханого, та його не було. Так само провела в очікуванні й інші вечори. Все тоді стало зрозуміло. Вперто не вірила, що покинув її. У думках захищала його, ви-правдовувала, але серця подібним обманом не приспиш.
Невдовзі дізналась, що коханий уже зустрічається з іншою. Вперше тоді проклинала світ і себе. Не могла змиритися з таким жорстоким і грубим обманом. Плакала день і ніч. Та хіба ж цим зарадиш? Місця в хаті не знаходила, мало не збожеволіла. Не раз падала на городі знесилена й виснажена. Але жити далі треба було. Тому, зібравши волю в кулак і зціпивши зуби, почала жити, як і до зустрічі з Сергієм. Вирішила викреслити його назавжди зі свого життя. Та чи забудеш, коли під серцем носиш дитину?
Час ішов невблаганно. Усе пройшло, та не забулось. Але в Насті тепер було зовсім інше життя. Сергій її вже не хвилював. Боліло серце за малим синочком. Не могла без сліз дивитись на його рученята, які, здавалося, так і тягнуться з колиски до неї. Але ж ні! Годі обманювати саму себе. Повноцінним, без хірургічного втручання, він ніколи не буде. А в голові крутилися слова лікаря: «Шукайте гроші на операції». Та де ж їх шукати, де взяти?
Сиділа над колискою і тихо плакала. Тішилась синочком, незважаючи на те, що материнське серце не могло знайти собі місця. Глянула на стіни й раптом зупинилась на маленькій пожовклій фотографії, охайно оформленій у нефарбовану рамку. Підійшла ближче. Довго розглядала те фото, ніби бачила вперше. На ньому вона з сестрою Вірою сидять край батьківського садка в сплетених вінках із запашних літніх квітів. Обоє, обійнявшись, посміхаються. Жінці були такі солодкі та приємні ті спогади, що на якусь мить забула про горе. Дитинство видавалося їй таким близьким і водночас далеким. Вона притулила той давній знімок до серця і на душі посвітлішало. Усередині проростала надія. Бо ж рідна сестра зможе їй зарадити й допомогти. Адже хто ж, як не вона?
Наступного дня Настя подалась до Віри. Уже сидячи в електричці, сумно поглядала у вікно, де невпинно миготіли річки, поля, ліси й цілі поселення. Підперши долонею голову, вдивлялась в осінню красу Поліського краю. Туга підступила до серця. Поринула в спогади. Згадала і батька, і матір, і веселі та цікаві ігри зі старшою сестрою. Згодом чомусь зациклилась на Вірі. Їй пригадалось, як часто вони сиділи під старою грушею в садку, дивлячись на яскраві мерехтливі зорі, ділились усіма дівочими секретами, як дбали одна про одну, клялись допомагати в скрутні хвилини. Усе це минуло: і дівочі радощі, і веселощі. Невдовзі до Віриного серця постукало кохання. Одразу після того, як закінчила інститут, справили весілля. Бо ж давно селом ходили чутки, що зустрічається з якимось бізнесменом у місті, де навчається. Вони виявились небезпідставними. З тих пір рідко навідувалась у село до батьків. Приїжджала декілька разів, а ще - на похорони. А так Настя майже не бачила її. «Чи змінилась сестра? Чи зрадіє її нежданому приїзду? – усе гадала. - Яка вона тепер?».
Незчулась, як опинилась перед розкішним будинком сестри. Віра прийняла гостю як і належить близькій людині. Та коли дізналась про мету приїзду, і дитину зокрема, розвела руками:
- Пробач, але нічим зарадити не можу. Чоловік вклав гроші в якесь будівництво. А ще перед цим немалі кошти потратили на придбання нового позашляховика. Тому ми, можна сказати, на мілині. А ще нам потрібні гроші на інші побутові дрібнички.
Не чекала почути таку відповідь. Але що сталось, те сталось. Ішла до залізничного вокзалу і не переставала лити сльози. За якусь мить з однієї біди виросло дві. Їй було моторошно. Бо ж бачила на власні очі, в яких розкошах живе Віра з чоловіком. Скільки золота на одних тільки пальцях рук, не кажучи вже про все інше. Цього було б достатньо для її дитини. Важко зрозуміти тих людей, які можуть допомогти, але не хочуть. Та Настя намагалась не зациклюватись над цим, бо ж душа боліла зовсім за іншим. Вона поспішала додому, адже на неї там уже зачекався синочок.
Роки пройшли як один день. Постаріла, мало вже нагадувала те колишнє вродливе та миле дівча. Виріс і її Максимко. Ось уже й школу закінчив. Правда, руками міг ледве ворушити. Не змогла Настя назбирати грошей на операцію. Адже після того, як відмовила сестра, не наважилась іти по людях. Вистачило їй і одного разу. Ось так і жила жінка зі своїм сином, аж поки ні сіло ні впало до них серед ночі постукав хтось у двері. Відчинила, і мало не зомліла. На порозі, ледве тримаючись на ногах, стояла Віра. Обличчя в неї було в синцях. А коли ввійшла в освітлену хату, то було видно, що й тіло порубцьоване з ніг до голови. На ній не було живого місця. Стояла налякана й ледве могла говорити. З її уривчастих і сполоханих слів стало зрозуміло, що так побив і вигнав з дому чоловік. Життя в них не склалось. Це було вже не вперше, але завжди поверталась назад. Цього разу не змогла. Не було сили витримати такі знущання з боку п’яниці.
Настя до ранку відмивала застиглу кров з тіла сестри, робила компреси, надавала іншу допомогу. А коли зійшло сонце, привела сільську медсестру, щоб оглянула, бо ж нещасна час від часу марила. Вона відразу повідомила, що негайно потрібно викликати «швидку», адже виявила численні політравми, забій грудної клітки та два закриті переломи лівої руки. Настя кулею побігла шукати транспорт, аби відвезти Віру в райлікарню. Максиму доручили доглядати тітку. Він бачив її вперше. До цього знав із фотознімків і розповідей матері. Не відав хлопець, що колись ненька зверталась до неї за допомогою. Приховала це Настя, аби не робити сестру темною тінню в очах сина. А вона так нагадувала хлопцю маму. Щось схоже в них було. Та йому було не до цього. Він кинувся до шафи, а через деякий час повернувся. Підступився майже впритул до лежачої на канапі жінки й ледве простягуючи свою кволу руку, сказав:
- Візьміть, тітко, гроші. Це ми з мамою збирали на телевізор, бо в нас ще немає, але вам у лікарні вони будуть більше потрібні.
Віра не знала, що й сказати. Її вуста оніміли. Вона лежала, мов між двома світами. Сльози розривали і так уже до краю розхристану душу. Мимоволі погляд зупинився на слабких дитячих рученятах племінника. Її душа не витримала. Згадала жінка про останню свою зустріч з Настею. Гіркі сльози покотилися на білу подушку. А серце в той час боліло більше, ніж усі рани.

Василь ТИТЕЧКО.