Опубліковано Ольга ЛОТОЦЬКА
Ще первісні художники прикрашали свої оселі малюнками. Спочатку це були хвилясті лінії та відбитки рук, а згодом з’явилися зображення, що майстерно передавали зовнішній вигляд тварин, а подекуди й динаміку рухів. Нинішнім майстрам пензля під силу будь-які задуми. Житель с. Костянтинівка Іван Жучка - творчо обдарована від природи особистість, за життя розмалював пейзажами не один будинок. Має також гарний доробок творів живопису й графіки.
Дитинство самобутнього художника пройшло в селі Великі Цепцевичі Володимирецького району. Зростав у багатодітній сім’ї, яка жила скрутно, особливо у воєнні роки. Саме вони найбільше закарбувались у пам’яті Івана Якимовича. Чимало горя зазнала його родина в ті злощасні часи. І хоч йому тоді було лише 10 років, достеменно пам’ятає, як німці окупували село. Люди втікали хто куди, забирали з собою коней і волів, їжу. Малий Іванко, схопивши окраєць хліба, а на плечі - маленького братика, також чимдуж мчав у ліс. Згадує, забіг, а там усі односельці зібралися. Діти плакали, батьки з острахом дивилися на село, де господарювали німці. Коли ж відступили, селяни повернулися додому, хоч вибухи ще довго лунали.
- У ті роки невідомі вбили батька й брата, - розповідає Іван Жучка. – Тож мати ростила нас сама. Щоб було за що прожити, нам теж доводилось працювати. Літом пасли корів, а взимку заготовляли дрова. Хурделиця лютує, а ми з сестрою чимчикуємо в ліс. Морозний вітер продував убогі жупани, діставався, здавалось, аж до самих кісток. Через декілька днів потрапив у госпіталь із діагнозом запалення легень. Лікувався майже рік, дякувати Богу, судилося вижити. Мабуть, тому, що написав у Москву листа з проханням вислати ліки. І вислали. Сестру ж не врятували, померла в розквіті сил від цієї ж хвороби.У школі Іван навчався лише три роки, але вже в першому класі вчителька помітила його хист до малювання. Спочатку виводив ескізи олівцем на папері, адже в післявоєнний час придбати фарби було неможливо. Згодом замовив їх аж у Москві.
- Таємниці кольорів і тонів опанував швидко, - розповідає художник. – Бувало, випрошу в мами клаптик полотна й біжу в садок, щоб закарбувати на ньому все: стареньку хату, квіти, дерева, небо. Так і народжувались перші полотна. З кожним днем їх ставало все більше й більше, адже пензлем рухала сила бажання відобразити красу рідного краю. Своє село Іван Якимович намалював у 14 літ. Картина вразила багатьох, тож талантом юного художника захопилися не лише рідні, а й односельці.
- Мені легко давались пейзажі, - ділиться майстер. – Працював із натхненням, щоб виглядали привабливо й красиво.
За життя чоловік розмалював не один будинок. Люди досі в захопленні від його самобутньої творчості, бо під вплив видатних художників не підпав, а викарбовував побачене в садку, біля хати, за селом чи в лісі по-своєму.
Одружився Іван Жучка в 50-х роках минулого століття. Тривалий час мешкав з дружиною у Великих Цепцевичах, де його завжди шанували, бо воістину Божий дар іскрився в душі цього селянина. Адже тільки з’являлась вільна хвилина, одразу брався за малювання.
- Це я з дружиною, - каже митець, демонструючи портрет, змальований з фотографії.
Одразу вражає точність малюнка, намагання передати всі риси обличчя.
– А ось моє село, а це - хутір Остюхове, де прожив понад 10 років.
Ця картина теж вдалася, бо до тонкощів відтворив тодішню убогість і водночас мальовничу природу, зобразив щасливу дружину, яка гнала з паші додому корівку. Над портретом, хоч би якого розміру він був, художник завжди трудився довго, тоді як пейзажі створював за два-три дні. Квіти на його картинах - як живі, і люди веселі.
- Колись народ був радісніший, ніж нині, хоч жили бідніше, - каже чоловік. – Носили полотняний, не раз полатаний одяг, не мали розкоші і в їжі, але набагато дружнішими були. Збиралися на вечорниці, співали й танцювали. А нині заздрість панує між людей, тому й немає радості. На власні очі бачу, що збулись слова, написані у Святому Письмі: «І житимуть люди у смутку».
Нелегким був у Івана Жучки життєвий шлях. Свого часу трудився кочегаром у сільській хлібопекарні, різноробочим у колгоспі, де працювала й дружина, яка захоплювалась вишиванням. Ще й досі будинок прикрашає вишитий нею килим, хоч її вже декілька років немає. Дітей Господь подружжю не дав, тож нині пенсіонера доглядають родичі. За улюблену справу знаний в околиці художник уже не береться. Роки не ті - за вісімдесят. І здоров’я підводить, ледве вистачає сили сходити на зібрання, а про те, щоб допомогти по господарству, то й мови нема. Та хоч як би там доля повернула, дідусь завжди дякуватиме Всевишньому за кожен прожитий день і творче осяяння…