О весно!

Весна лишень крилом змахнула,
Та я почула шелест крил.
Ні! Не почула! Я відчула
Прилив бадьорості і сил.
О весно, подруго, сестрице!
Лікуєш душу і крило,
Бездонна зоряна криниця –
Снаги, натхнення джерело.
Ні з чим не в змозі порівняти
Ці перші подихи весни,
П’янкі цілющі аромати
І килими озимини.
Шпаки воюють на горісі
За дім, вірніше, за дупло,
Кипить робота й на узліссі –
Скрізь реставрує хтось житло.
Комашки й ті заметушились,
Здіймається лелека ввись,
Пісні, мов хвилі, накотились…
І ти дивам цим посміхнись.

Тетяна КОРНІЙЧУК,
м. Сарни.

Зустріч з мамою

В небі хмари розійшлися,
Вітерець злегка ущух.
Сонце ясне, посміхнися!
Я назустріч мамі йду.
Від розлуки серце рветься
Й тіло щемно так тремтить,
Бачу постать ще здалеку,
Ось вона, жадана мить!
Посивіли з часом, нене, -
Життя повне протиріч,
Хвилювалися за мене
Не одну безсонну ніч.
Мамі рідній я вклонюся,
Припаду до її ніг,
Богу щиро помолюся
Й твердо стану на поріг.

Людмила ПОПЕНКО,
с. Немовичі.

Про кохання

О купідони, ваші стріли
У серце цілились мені.
Та як ви, янголи, посміли
Ту стерти згадку на стіні?!
Це ви придумали кохання,
Оте, що рве людські серця,
Розлуку, біль, розчарування…
Невже тому нема кінця?
Я зізнаюсь: мені самотньо,
Та вчусь перемагати біль,
Роки пройдуть, десятки й сотні,
Солодшою не стане сіль!
Лиш уяви: казковий ранок,
Горить далеко горизонт,
Лоскоче темряву світанок -
І це реальність, а не сон!
Мій страх ховають темні ночі,
Коли не видно срібла сліз.
Я чую сміх… Ці сині очі!
На серці черговий поріз…
Легенько сонце посміхнулось,
Неначе диво-немовля,
Образи зникли і забулись,
Й шепоче тихо щось земля…

Інна ЦАРУК,
м. Сарни.

На волю…

Пишу тобі, щоб поділитись радістю,
Якої я раніш не відчувала,
Ти був до вчора головною слабкістю,
Яку я врешті-решт здолала!
Прогнала з серця перестуки ламані,
Переспівала я пісні зажурено,
Прогнала геть твої зізнання з пам’яті,
Знайшла свій розум згублений.
Я вчора стала зовсім іншою,
Не зв’язана любов’ю,
Прослала шлях своїми віршами
З в’язниці я на волю.

Богдана ВЕСКОВСЬКА,
с. Ремчиці.

Спогади материнські

Знову лелека клекоче,
Ластівка ліпить гніздечко,
З хати виходить охоче
Мати оглянуть садочок.
Серце любов’ю палає,
Ранок їй дивиться в очі,
Сад на очах зацвітає -
Теплі настали вже ночі.
Плаче любисток росою,
Цвітом бузок зацвітає,
Серце стискає від болю,
Старість за ногу хапає.
Вік пролетів, як на крилах,
Навіть незчулась коли,
І сивина вже покрила
Цвітом бузковим весни.
Віхи життєві зринають
В спогадах матері-жінки,
Слід після себе лишають
В пам’яті, мовби хмаринки.

Неля КРАВЦІВ,
смт. Степань.

Весна

Люблю всім серцем я весну,
Таку прекрасну теплу пору,
Люблю хмаринку навісну
Й дощу краплиночку прозору.
Весна несе нам спів птахів,
Веде у новий день прозорий.
Весна – це сни щасливих мрій
І мить, коли сміються зорі.
Люблю всім серцем я весну,
Таку тендітну і вродливу,
Святкову, ніжну і ясну,
Мов недосяжне світле диво.

Олена РОЖКО,
с. Катеринівка.

Чи знайдем?

Якось печально мені на душі
Думи постануть.
Десь без нас зацвітуть спориші
І зав’януть.
Десь без нас заясніють зірки,
Запалають.
Десь без нас всі печалі гіркі
Засинають.
Десь без нас у лугах полини
Духмяніють.
І жита від весни до зими
Половіють.
Матері у печалі гіркій
Посивіли.
Нас чекають вони цілий вік,
Постаріли.
Де ж поділися ми у цім світі?
Не знаєм.
Самі себе гордовиті
Шукаєм.
Та чи знайдем?..

Петро КАТЕРИНИЧ,
с. Любиковичі.

Память сердца

Как шли мы тихо под луной
И ландыша прохладный зной
Нас окружал, точно конвой -
Незримый, чистый и живой.
Тропинка та ещё жива,
Где шли недавно я и ты.
Она хранит твои следы
И помнит все твои слова.
И даже хитрая луна
Лукаво смотрит с высоты,
Ей тайны наши все ясны –
Ты ей поведала сама.
Ах, эта чудная весна!
Это она нас привела
В чертоги райского блаженства,
Где причастились я и ты
Греховной страсти совершенства.
Ты можешь всё ещё вернуть:
Былые чувства, счастья путь,
Одно желание и суть…
Вселенную обратно повернуть!
На чистом небе вновь взойдёт
Любви счастливая звезда.
Ты улыбнёшься, как Джоконда –
Со мной простишься навсегда!

Алексей КУРЕННОЙ,
г. Сарны.

У твоїх очах

У очах твоїх привітних
Ніжним цвітом весна квітне,
А у моїх очах осінь
Жовтим листом все заносить.
У очах твоїх привітних
Розцвіло барвисте літо,
А в моїх очах – зима.
Вороття назад нема…

Лариса ШЕПЕЛЬ,
с. Стрільськ.

Ода жінці

Жінка. Безсмертя у просторі світу,
Вічна загадка, любов’ю прикрита,
Чаруючий цвіт – стиглі грона калини,
Символ незгасний матусі Вкраїни.
Жінка – це ніжність, повита красою,
Довершене диво ромашки простої,
Дощ благодатний, що землю напоїть,
Цілющий бальзам, що всі рани загоїть.
Жінка – це фея дбайлива, тендітна,
Безсмертна Джоконда, палка Афродіта,
Злеліяний, скупаний в літеплі цвіт,
В маленьких руках виколихує світ.
Жінка. Красуня й хранителька роду,
Богом дарована пісня народу,
Спрагу втамує живлющим джерельцем,
Прикриє від горя вселюблячим серцем.
Жінка. Її можна всюди впізнати:
В солдатській шинелі, з колискою в хаті,
У спекотний день на городі і в полі,
Вона – вісник щастя, і радості, й долі.
Жінка. Таке сокровенне: я – Мати,
Продовження роду дарує дитяті,
І лагідне сонце в небесній блакиті,
Й велике призначення – людям служити.

Надія СВИЩЕВСЬКА,
м. Сарни.

До Дня 8 Березня

Таке тяжке сьогодення, сестри! –
Тільки жінка владнати все може…
Знаю, важко тягар цей нести,
Та вона усе переможе!
Перетерпить, сльозами омиє,
Часом серце щемить у неволі,
Не кляне, лиш просить у долі
Трохи щастя, а решту все вміє:
І варити, пекти, і прати,
Вишивати, співати, творити,
І дітей, внучат доглядати,
А як треба, то стригти й голити.
О невтомні мої берегині!
Хай весна вам кохання дарує,
Нехай доля роки швидкоплинні
Кольорами веселки фарбує
Щогодини, щоденно, щорічно!
Хай щастить у житті вам довічно!!!

Тамара КИРДІЙ,
смт. Степань.

Моей жене Софье Михайловне

Не такой уж я обездоленный,
Мой не скуден обед и наряд,
У меня день сегодня особенный,
День рожденья: жене - шестьдесят.
Варишь борщ или жаришь картошку,
Или в ванной стираешь бельё -
Всё ты делаешь, всё понемножку,
Запоздалое счастье моё.
Нас секло и дождями, и градом,
Но мы выжили бедам на зло,
В трудный час ты была со мной рядом,
Отдавая любовь и тепло.
Нам с тобой треугольник не нужен,
Будем жить мы в согласьи, любви,
Буду верным тебе в жизни мужем,
Только ты не болей и подольше живи.
Спит посёлок, от дня отдыхает,
В небе звёзд мерцающий свет,
Как мы жили, никто не узнает,
Те двенадцать в хаосе лет.

Владимир ГРОМОВ,
пгт. Клёсово.

Розбуджена річка весною

Дивлюсь я на річку, розбуджену весною,
Несе вона ось кригу у далечінь з собою,
В бурхливому потоці радіє та танцює,
За променями сонця крижиною полює.
І серце теж радіє, душа повітрям дише,
Співає й ніжно мріє… А небо не сіріє
Й снігами вже не пише.

Марія МЕЛЕШКЕВИЧ,
учениця 5-Б класу, с. Чудель.

Розмова двох

Давай з тобою, друже, помовчим.
Так солодко з тобою помовчати.
Бо що слова? Як від багаття дим,
Безсилі тут й не можуть ради дати.
Очима я: «Пробач, бо я така,
Як та вода, що краплями стікає.
Захочу – лід, колючка будяка.
Захочу – мед, що в сотах достигає.
Захочу – дощ мрійливий на зорі,
Під шум якого гарно вранці спиться.
Холодне небо в хмарах угорі.
Захочу – спіймана жар-птиця.
Захочу – вітер, спробуй дожени!
Не доженеш – і ти мене вже втратив…
Захочу – сонце у спекотні дні,
Підійдеш – спопелю, і сліду не спізнати».
Очима ти: «Продовжуй, не мовчи.
Зіниці в тебе – як бездонний Всесвіт.
Знайти до твого серця я ключі,
Повір, зумію. Слово честі».
Давай з тобою, друже, помовчим.
Ти відчуваєш, з нами Божа ласка?
Солодка мить, на хвильку зупинись!
Хай не кінчається оця блакитна казка…

Світлана СЕЛЕЗЕНЬ-БЕЄРЛЕЙН,
м. Сарни.

Елегія весни

Замрімо… Сонце складає елегію весні. Сповиток тиші ось-ось вибухне прозорими струмками повітря на ще сонну не розбуджену ріллю. Сльозу радості проллю: весніє, все навкруги зрадіє. Вночі бентежність засвітиться бузком, на світанні піднімуть її проліски на списі. І не стримати вологий блиск очей, вуст жадання – і вже не спинити шалений подих полум’я чекання.
Весніє. Тремтить у пристрасті берізка, дзвенять сережки. Вітер-пустун прихиляє кленові віти до ніжного стану красуні. Замрімо: лелеки весну несуть на своїх крилах, сонце всміхається крізь роси.
* * *
На клаптику білого паперу вистрибує невгамовна радість у кількох рядках. Свіжа рілля танцює під ногами. Не втримаємось і ми з Вами.
Відбіліли сніги, засріблилось волосся, а любов не відболіла – весну зустріла. Світить високою незгасною зорею. Впаде зернятком у ріллю, як моє слово на білий клаптик паперу. Дарую Вам вогненність рідного слова.
* * *
«До побачення», - сказало слово березневим ранком. Взяло за руку вітер і пішло у світ. Дерева дивувались і сонце, а я мовчала. Нехай прошкує своєю стежкою.
Не вертайся, слово. Тобі квантик світла зблисне в кінці непізнаного світу, відчуєш, які для щастя дні замалі. Я ж боюсь, що разом нам не вистачатиме того одного кванта на землі. Іди, слово, чую, як тебе дорога кличе, журавка з піднебесся курличе.

Раїса БРИЧКОВА.
м. Сарни.