Як Кирило Щевич «партизанив» з кінозірками

Багато жителів Карпилівки знімались у фільмі «Чекаю і сподіваюсь» у ролі радянських партизанів разом з майбутніми зірками кіно. Незабаром виповнюється три десятиліття з початку роботи над цією художньою стрічкою.

Широке обійстя з хатою, городом, господарчими будівлями засвідчує, що тут живе добрий хазяїн. Кирилу Щевичу вже за сімдесят, але у дворі є живність, навіть коня тримає, як тоді, в 1980-му, коли разом з дружиною Уляною на власній підводі неодноразово їздив у ліс на зйомки фільму про боротьбу народних месників з фашистами.Зустрілись, коли Кирило Андрійович саме виводив молодого вороного зі стайні. Ось що розповів:
- Якось до сільради покликали на зібрання всіх власників коней у Карпилівці. Йшов з тривогою, бо радянська влада з підозрою ставилась до тих, хто мав такий транспорт, вважаючи його засобом наживи чи проявом куркульства. Однак на зборах представники кіностудії імені Довженка запросили нас взяти участь у кінозйомках, пообіцявши артистам масовки п’ять карбованців за день, а за коня – ще десять. Гонорар немаленький, бо, для порівняння, у ті роки буханка хліба коштувала 12-20 копійок. Пам’ятаю, в одного з селян столичні кіношники купили стару бричку за півтисячі карбованців – тодішню вартість нового мотоцикла. Я в той час працював трактористом у колгоспі. Відроблю зміну – і гайда в ліс артистом масових сцен підзаробляти. Там майже все село знімалось, всі партизанами були.
Чому саме ліси навколо Карпилівки, Карасина та Вирів обрали для кінозйомок, пояснив режисер і оператор Сурен Шахбазян: у роки війни тут був партизанський край. Багато жителів старшого віку воювали в загонах народних месників, на їх допомогу у відтворенні героїчних подій і надіялись автори фільму. Стрічка «Чекаю і сподіваюсь» - екранізація однойменної повісті Віктора Смирнова про події часів Великої Вітчизняної війни на окупованому фашистами Поліссі. На хуторах біля села дислокується загін чисельністю 700 чоловік, проти якого окупанти кинули полки німецьких військ, яких переправляють з Франції в степи Поволжжя, під палаючий Сталінград. Операція зі знищення партизанів під назвою «Болотяний утопленик» розпочалася з оточення загону командира Парфеника(артист Микола Скоробогатов) в непрохідних місцях. Перед глядачами розгортаються перипетії мужньої боротьби месників із жорстоким ворогом. Їх винахідливість, сміливість, патріотизм і самопожертва дозволяють вистояти в нерівних боях. Юнак-розвідник Шурка Домок (артист Олег Меншиков) здійснює подвиг і гине заради спасіння товаришів, в ім’я перемоги над ненависними загарбниками.
Кирило Щевич цікаво розповідає про подробиці зйомок. У старому пальто з гвинтівкою за плечем він їхав на підводі під прицілом камер і німецьких автоматів із засідки. Добре намучився з конем, поки вдався потрібний дубль. Роздратований молодий артист Олег Меншиков навіть погрожував зброєю, коли не виходило запланованого кадру. То була його перша робота в кіно. Утім, і селяни з Карпилівки не завжди успішно дебютували на знімальному майданчику. В кожного з них було різне амплуа. Кіномеханік Аркадій Никончук грав пораненого бійця, Петро Мартинюк не розлучався з гармошкою, на якій віртуозно виконував мелодії сорокових років. Іван Михайлицький ходив з трофейним автоматом… Була епізодична роль і в Уляни Щевич, дружини Кирила. А ще їй режисер пропонував знятись у сцені страти фашистами молодої жінки в пошматованому одязі, але селянка відмовилась з етичних міркувань.
А Кирило Андрійович згадує, як брав участь в епізодах з погонею німецьких мотоциклістів за вантажівкою, захопленою партизаном, поневіряння пораненого розвідника й спасіння його старим хуторянином, «мінування» залізничного полотна на перегоні біля Клесова та багатьох інших. У масовках залучали й переодягнених співробітників міліції. Вдячні артисти якось влаштували творчу зустріч з правоохоронцями в Сарнах, виступили перед ними з розповідями про свої ролі, читали уривки з художніх творів. Журналісти районних газети та радіо побували в лісовій творчій лабораторії, бесідували з виконувачами головних ролей Лесем Сердюком, Борисом Новиковим, відомим комедійною роллю Купи-Продай в популярному тоді серіалі «Тіні зникають опівдні». Режисеру-оператору приїхав допомогти друг Роман Балаян, у подальшому творець багатьох видатних кіноробіт. Згодом фільм «Чекаю і сподіваюсь» ви-йшов на телеекрани, його із зрозумілим інтересом не-одноразово переглядали жителі району, а особливо с. Карпилівка, з радістю впізнаючи себе в численних картинах боїв і походів.
Стрічка не стала класичним твором кіно, у лавині подібних фактично давно щезла з телевізійних програм України. Однак задіяні в ній артисти з роками новими ролями прославились на весь пострадянський простір. Ще тривала робота над фільмом на Поліссі, а 19-річного студента театрального вузу Олега Меншикова запросив на епізодичну роль у картині «Рідня» тоді найвидатніший режисер Микита Михалков. Відтоді почалась блискуча кар’єра російського артиста – головні ролі в шедеврах «Утомлені сонцем», що відтворює підступність і жахи сталінських репресій, «Сибірський цирульник» - драму почуттів закоханих у царській Росії початку ХХ століття, багатьох інших, а також здобуття численних звань і престижних премій.
Його старший на двадцять років колега Лесь Сердюк став народним артистом України, членом-кореспондентом Академії мистецтв. Остання з популярних ролей Леся Олександровича – сотник Товкач у масштабній історичній кінострічці Івана Бортка «Тарас Бульба». А до того були «Легенда про княгиню Ольгу», «Вавілон-ХХ», «Слід перевертня», «Як гартувалась сталь». Виконавиця ролі партизанки Віри, нині теж народна артистка України Наталія Сумська, чудово зіграла Наталку Полтавку в однойменному фільмі та в десятках інших. Нині вона ведуча популярної телепрограми «Ключовий момент». Ще один їх напарник Володимир Уральський успішно знявся в знаменитому фільмі «Москва сльозам не вірить», удостоєному найвищої міжнародної нагороди - Золотого Оскара.
А Кирило Щевич після закінчення зйомок «Чекаю і сподіваюсь» і далі працював у місцевому колгоспі «Червона зірка». Білого коня, з яким був не раз у кадрі, сільська влада примусила здати: мовляв, не інвалід, не фронтовик, то й тримати не дозволено. Сорок років відробив в артілі хлібороб. А як вийшов на пенсію, то придбав собі вороного. Нині господарює з власною тягловою силою, а про фільм тридцятилітньої давнини згадує з усмішкою: «Селяни-земляки в ліс ходили, наче на роботу, і дійсно підказували режисеру-постановнику деталі партизанського побуту. Адже від війни пройшло майже стільки часу, як нині від дати створення кіно».

Анатолій Петрук.