Back to top

Спокута батьківських гріхів

Орест закам’янілий сидів у хаті біля домовини, в якій лежав його син. Сліз на очах не було. Про що думав у ті хвилини? Можливо, засуджував Юрка, що не піддавався його волі, а може, совість підказувала, що той пішов з життя за його гріхи?

Роздуми перервав трирічний синок покійного Андрійко: «Діду, а чого це татко так довго спить? Треба його розбудити, хочу з ним погратися». Дитина потягнулася рученятами, взялася за обличчя й крикнула: «А татко змерз, він зовсім холодний! Треба його накрити». Від цього Орест ніби прокинувся. З очей градом полилися сльози, заплакали всі, хто сидів поруч.
…Свого часу Орест працював керівником однієї з організацій міста. Коли почалась перебудова, його фірма збанкрутіла. Маючи запас грошей і ще взявши кредит у банку, відкрив власний бізнес. Голова в нього варила, маючи досвід у керівництві, швидко налагодив справи. Велику надію покладав на двох синів: Петра та Юрія. Хотів, щоб вони стали його помічниками, навіщо пускати у свою справу чужих людей?
У старшому не помилився. Петро мав батьківську вдачу. Закінчивши економічний факультет Київського фінансового інституту, став повним господарем у бізнесі: вів облік, бухгалтерію, умів обійти податкову, інші контролюючі служби, тож прибуток фірми зростав з кожним днем. Меншого Орест влаштував у юридичний інститут, хотілося мати свого фахівця-юриста, який захистив би від нечесних операцій. Він був повною протилеж-ністю старшому братові. Ще в дитинстві Петя міг когось обманути, навіть батька з матір’ю, щось украсти, коли ж попадався, завжди викручувався. Юрко ріс чесним, справедливим, не любив обману. Через це між братами часто виникали сварки. Батько завжди підтримував старшого, казав: тепер світ такий, не обманеш – не проживеш.
Коли Юрко закінчив навчання, Орест влаштував його на роботу в адвокатську контору. Хай набереться досвіду, думав, а там заберу до себе. Син же своєю професію не був задоволений, мріяв стати вчителем молодших класів. Коли приступив до роботи, у кабінеті з’явився шеф, подав документи: «Ось, Юрію Орестовичу, доручаю Вам серйозну справу. Ознайомтеся добре й зробіть так, щоб ця людина (вказав на прізвище) була виправдана перед судом. Це буде Ваш перший екзамен. Витримаєте – матимете гарний гонорар». Згодом молодий адвокат зайшов до шефа: «Відмовляюся вести цю справу: людина, яку маю виправдовувати, - злочинець, убивця. Це всі в місті знають». - «Але не забувай, чий це син. З мертвого що візьмеш? А ці люди добре заплатять». - «Я не хочу грошей, облитих сльозами матері покійного. Що про мене люди скажуть, коли виправдаю злочинця?».
Зрозумівши, що нічого не доб’ється, ке-рівник взяв справу й виконав її бездоганно. «Така робота адвокатів, - повчав молодого юриста старший колега. – Тут іноді потрібно мати холодне серце, якщо хочеш добре жити». «Мене вчили в інституті захищати справедливість, а не зло, - відповів Юрій. – Дайте мені якусь справу на захист невинної людини». - «А навіщо захищати людину, яка ні в чому не винна». - «Ой, не кажіть, Василю Григоровичу. У тюрмі так багато сидить безневинних людей…».
Тож працював Юрій в адвокатурі недовго. Подав заяву й розрахувався. Батько шаленів від злості. «То не моє, тату», - спокійно відповів. Але Орест не здавався. Йому хотілося поставити сина на свою дорогу, щоб міг легко заробляти гроші. Тому влаштував по знайомству в ДАІ інспектором дорожньо-патрульної служби. Та й там Юрій не затримався: бачив, як іноді невинних водіїв притягували до відповідальності, штрафували, а зі злісних порушників або навіть з тих, хто перевозив якийсь заборонений товар, брали хабарі й відпускали. І знову звільнився.
Орест був сам не свій. Батько, який жив за своїми законами, не міг його зрозуміти: «Ти хочеш справедливості? Де ж її тепер знайдеш?». - «У моїй душі вона, тату, - казав Юрій. – Я з нею народився, і буде зі мною до кінця днів». Почувши це, мати стала на захист сина: «Чого ти пристав до дитини? Юрко вдався в діда, мого батька. Він нікому за життя не робив зла, прожив чесно, таким хотів бачити дітей і внуків». - «А що він нажив за своє життя? Ходив весь час у постолах». - «А що ти нажив, Оресте? Тільки бізнес. Ти послухай, що про тебе люди в місті говорять. Свічки за твоє здоров’я в церкві ставлять, а це вже страшно. Бо ти чим далі, тим більше нахабнієш, не бачиш людей, які на тебе працюють. І обманюєш їх заради своєї наживи». - «Плював я на всіх! І не вчи мене, як жити. Тобі що, погано за мною?». - «Ну й нічого доброго не бачила. Тебе для сім’ї ніколи не було. На мене люди вже пальцями тикають. Ти хочеш, щоб Юра йшов твоєю дорогою? Досить того, що Петро тебе розуміє. А Юрка не чіпай. У нього своє життя, і він проживе його, як судила йому доля».
Більше до сина Орест не чіплявся, але в душі так і залишилася неприязнь. А Юрій влаштувався на роботу, що була йому до вподоби, зустрів свою половинку – карооку Марічку. Весілля Орест не зробив, бо не ту покохав син. Але Юрій цим не переймався. Вони розписались і пішли жити до її батьків. Теща й тесть прийняли зятя, як рідного. Знали ж бо його давно. Не дорікали, що батько такий багатий, а сина випровадив ні з чим. Дивувалися тільки, як дитину з таким добрим серцем можна не любити. Орест і сватів своїх не визнавав, бо то ж не його кола люди. І з Юрієм не спілкувався. У матері на душі було важко від того, що син з батьком не можуть знайти спільної мови: «Гріх на душу береш, Оресте, чим завинила перед тобою твоя дитина?». - «То не моя дитина, – кричав він, - а твоя. Юрко тільки тебе слухав! У мене Петро син, він розуміє!».
Отак і минав час. Юрій жив у приймах, бо батько його у свої хороми не пускав. Уже й синочка мав, іноді навідувався до рідних людей, та Орест був до онука байдужим. Тільки баба Оля не спускала Андрійка з рук. Юрій бачив, як батько стрічав його холодним поглядом, а йому так хотілося, щоб зрозумів, пригорнув, дав добру пораду… Та не діждався.
Якось зранку в суботу, коли батька не було вдома, навідався до матері. Зраділа Ольга, але й здивувалася, бо ще ніколи син у таку пору не приходив. Помітило материнське око, що чимось стривожений.
- Мамо, цієї ночі приснився сон, ніби батько збудував для мене великий будинок і так співав на новосіллі, що всі люди дивувалися. Що б це означало?
Тьохнуло серце в матері, бо сон віщував недобре. Але сину нічого не сказала, заспокоїла.
- Піду, мамо, завтра в церкву до сповіді. Хай той сон іде кудись далеко.
Ольга промовчала, тільки подумала: «Ой синку, синку, чим же завинив перед Богом? Ти ж нікому не чинив зла, робив тільки добро, що ж скажеш батюшці, які в тебе гріхи?».
Цілий день ходила Ольга схвильована, вночі не могла заснути. Розповіла про сон чоловіку. «А чого ти переживаєш, - спокійно відповів Орест. – Йому приснилось те, про що він думає. Та не діждеться. Будувати йому нічого не буду». А Юрій таки сповідався в неділю. А з обіду з Марією пішли на весілля до її родичів. Пізно ввечері разом з товаришем, який теж був з дружиною, повертались додому. У парку серед нічної тиші почувся жіночий крик про допомогу. Юрій відразу насторожився. «Пішли звідси, - мовив товариш, - навіщо воно нам». Жінки підтримали його. Юрій кинувся туди, звідки чулися зойки. У темряві помітив, як троє молодиків намагаються згвалтувати дівчину. «Що ви робите, негідники?» - тільки сказав й отримав ножа в спину, відразу й помер. Недарма тривожилось серце матері від синового сну. Бо відчувало його погибель. «То за твої гріхи, - голосила й гримала чоловіка в груди Ольга. – Ось і збудував ти йому хату, з якої синочок не навідається до нас ніколи». Той стояв, мов вкопаний.
Батюшка на похороні, дивлячись, як побивається над дитиною мати, казав: «Не плачте. Бог забирає до себе кращих. Ваш син прожив коротке життя, але залишив про себе добру пам’ять. Він загинув, захищаючи від наруги чужу людину. Якби обійшов стороною, залишився б живим. Але добре серце так вчинити не могло, і Бог прийняв його у свої обійми. Він відлетів на небо, мов ангел, з чистою душею, бо напередодні загибелі прийняв сповідь у церкві. Тож моліться за його вічний спокій».
Смерть сина залишила рану на серці матері на все життя. А Орест заспокоївся скоро, продовжував заробляти гріхи. То вже, певно, для онуків. Бо людей, які відчули смак грошей, зупинити ніщо не може.

Володимир Пінчук.

Схожі матеріали

Cімдесятирічні близнючки Галина КОСТЕЦЬКА та Єлизавета Кузьмич з Любикович цьогорічної Трійці пройшлися селом, співаючи тільки народні пісні. Вони...
Крізь білі жалюзі районної лікарні пробивались сліпучі промені сонця. Усі підвели погляди до вікна, де хмарки наввипередки, ніби граючись, бігли одна...
Старенька самотня бабуся втомлено сидить на пошарпаній часом лавці. Позаду неї - великий, сплетений з лози, тин. Ще на початку життя Марії ГОМУЛКО...
Батько та троє братів Валентини Кались із Клесова воювали на фронтах Другої світової війни. І сама вона, тоді школярка, декілька місяців працювала в...
які стали рідними, та ще двоє своїх виростила Дарія Філончук із с. Тріскині Післязавтра цій жінці виповнюється 80 років. Доля була щедрою на...